Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

11.05.2006 15:33

Джармуш: по той бік Америки

Джім ДжармушАмериканський кінорежисер Джім Джармуш – унікальний кінематографіст. Насамперед – для Америки. Двадцять п’ять років у кіні, десять повнометражних стрічок, „Золота камера” та „Золота Пальма” Каннського фестивалю, всесвітня слава та надзвичайний художній авторитет. І – жодного фільму на жодній з голлівудських студій. Щонайменшого бажання пристосовуватись до вимог авдиторії. Джармуш чи не єдиний з американських кінорежисерів, який має неґативи майже всіх своїх фільмів. Запитання одне: як усе це вдалося Джіму Джармушу?

Зовнішня біографія режисера не має тут ніякого значення. Про початок Джармуш каже: „Я пам’ятаю ранні сімдесяті. Я винаймав квартиру у Нью-Йорку за 160 долярів на місяць. Намагався знімати кіно. Тоді я думав про ідеї й не думав про гроші”. Випускник Колумбійського університету, він став кінематографістом. Його перша повнометражна картина „Безкінечні канікули”, що виросла з короткометражки, одразу задала параметри майбутнього кінематографа Джіма Джармуша. Зафільмована 1980 року за 15 тисяч долярів, вона і сьогодні вражає своїм одвертим аматорством та олімпійським спокоєм. Тут нема яскравих подій, а є тільки постійне пересування головного героя, яке він декларує як головну мету свого життя.

Фінал картини, коли корабель з героєм відпливає з Нью-Йорка, є чи не єдиним символічним у фільмах Джармуша. І ми вперше та останнє бачимо архітектурні споруди, які нам сиґналізують: „Ми в Америці”. Це прощання з Америкою офіційною, до якої він ніколи так і не повернеться. Всі його подальші стрічки перебуватимуть винятково по той бік Америки, тієї Америки, яку ми всі знаємо, навіть якщо і не бували в ній. Америка Голлівуду, Макдональдса, хмарочосів та „Кока-коли” – не Америка Джіма Джармуша.

Зрештою, другу картину треба було чекати чотири роки. Стрічка отримала „Золоту камеру” на Канському фестивалі, власне, як найкращий дебют. І деякі критики називають „Далеко від раю” найкращим фільмом Джармуша. Його структура стала звичною для подальшої творчости режисера. Три історії переплітаються в одну. Цей фільм також виріс із короткометражки. У ньому три головні персонажі. Двоє друзів, надзвичайно схожих між собою, і двоюрідна сестра одного з них, яка прибуває до Америки з Будапешта. Це досить дивна, як на перший погляд, історія, в якій усе важливе відбувається поза кадром, а герої майже не розмовляють між собою. Тут нема нічого, що може викликати емоційний зв’язок з видовищем, окрім самої атмосфери, крім того, що зветься звичним життям. Джармуш завжди підкреслює, що не любить драматичних моментів, бо, мовляв, не з них складається наше повсякдення.

Власне, „Далеко від раю” – це перша частина трилогії, до якої входять також фільми „Поза законом” та „Містичний поїзд”. Окрім обов’язкової для Джармуша теми подорожі, їх єднає також погляд на Америку очима іноземців. Скажімо, героями „Містичного поїзда” є двоє японських туристів, які приїхали до Мемфіса, столиці рок-н-ролу. Дівчина обожнює Елвіса Преслі... Проте Джармуш не дає відбутися американському мітові. Його Мемфіс не схожий на столицю чогось значного. Це невелике обшарпане місто населене персонажами, які далекі від героїки. Водночас Джармуш не перетворює ситуацію на фарс, не намагається зробити з комічного ефекту сатири. Для нього це все – ситуації звичайного життя.

Власне, у тому й відмінність Джармуша від інших незалежних режисерів. Він каже, що зачувши слова „незалежний кінематограф”, хапається за револьвера. Адже бути „незалежним” сьогодні – означає перетворитися на ще одну американську торговельну марку. Джармуш не вірить, що є „єдино правильне” кіно, так само, як „єдино правильна” культура. Є безліч паралельних культур, які мають право на існування. Ілюстрацією цієї тези стала багато в чому підсумкова картина 1991 року „Ніч на Землі”. П’ять історій, що водночас відбуваються у різних куточках світу, єднає лиш ніч та головний герой – таксист. Кожного разу інший. Кожен із них розповідає свою історію: частіше – словами, інколи – вчинками. І всі ці сюжети зафільмувано на мовах країн, де вони розгортаються. Крім англійської тут звучить італійська, французька та фінська.

Джім Джармуш не вважає себе художником. Він називає себе аматором, ремісником, який творить фільми власними руками. Зняти кіно для нього – все одно, що побудувати ґараж...

Друга половина його творчости починається з картини „Мрець”. Це 1995 рік. Прокат взяла на себе студія „Мірамакс” – найбільша з незалежних в Америці. В головній ролі Джоні Депп – з одного боку, популярний голлівудський актор, а з іншого – прихильник незвичних, небанальних проектів.

Бухгалтер Вільям Блейк їде у Місто Машин, де на нього має чекати вакансія на металургійному заводі. Проте місце зайняте. Більше того, незабаром Блейка вбивають. І для нього почнеться інша подорож – набагато важливіша. У супроводі індіанця на ім’я Ніхто він пересуватиметься „через дзеркало води”, щоб нарешті остаточно набути духовного статусу.

„Мрець” – новий досвід для Джармуша. Це його погляд на Америку через традиційний для цієї країни жанр – вестерн. І цей погляд куди суворіший, ніж раніше. Критики часто називають „Мерця” антивестерном, бо він перекинув догори дриґом усі стереотипи. Скажімо, тут немає героя, який би стверджував добро, натомість є абсолютно дивний персонаж, той самий бухгалтер. До того ж – мертвий, до того ж – поет, який не знає своїх віршів. І є ще менш дивний індіанець, який говорить загадками і зневажає білих. І, зрештою, є „біла” Америка, представлена тут убивцями та канібалами.

Мрець/Dead Man

І якщо „Мрець”, за словами самого Джармуша, є його найбільш політичним фільмом, то ще одна картина – „Пес-Привид: шлях самурая” – стала його даниною японській культурі, з якою у режисера тісні стосунки. Це також фільм з одним героєм, проте картина поділена на безліч мікроскопічних розділів, котрі починаються цитатами з книги „Гаґакуре”, що є викладом правил поведінки самурая. Головний герой живе за цими законами й ні на що більше не зважає. А в законах найголовніше – вірність господарю.

„Пес-Привид” – надзвичайно цілісна історія про вірність обраному шляхові, про традиції, що вони завжди знайдуть своїх шанувальників. І це, сказати б, найбільш „чорний” фільм Джармуша. Він густо населений чорношкірими музикантами, з якими режисер працює усе життя і яких часто фільмує. Музику до стрічки написала група RZA. Двоє реперів у парку – Тімбо Кінґ та Ґреді Крюґер.

Загалом, музика – важлива складова картин Джармуша. Чи не в кожному фільмі головний герой, сівши в авто, перед тим, як рушити, вставляє компакт-диск у програвач. Музика стає лейтмотивом його дій.

Остання на сьогодні картина Джармуша – найреспектабельніша з огляду на участь у ній голлівудських кінозірок. У головній ролі – Білл Мюррей. А Шерон Стоун, Джесіка Ленґ і Тільда Свінтон грають ролі його колишніх подружок.

Режисер тут показав усі переваги свого мінімалістського стилю й зафільмував картину, яка не може залишити нікого байдужим. Його структура та сама – один герой, що шукає відповіді на свої питання і безліч інших персонажів, котрі на його питання по-своєму відповідають. А також багато різноманітних деталей, розкиданих по фільму, підтекстів, поглядів та жестів, які значать набагато більше за слова.

Цього разу головний герой – підстаркуватий Дон Жуан – намагається знайти свого сина, якого він ніколи не бачив, а заодно і жінку, котра того народила. У його списку – п’ять імен.

„Зламані квіти”, не зважаючи на присутність у фільмі голлівудських зірок, не має не те, що гепі-енду, але навіть якогось певного фіналу. Герой закінчує там, де він починав – з рожевого конверта у руках та повної розгублености. Зрештою, його повчання у фіналі картини, коли він приймає незнайомця за свого сина, є ніби втіленням кінематографічної філософії самого Джармуша.

Стрічка „Кава й сиґарети” вийшла на екрани 2003 року. Вона об’єднали 11 новел, зафільмованих упродовж вісімдесятих та дев’яностих. Ідея ж виникла 1986-го, коли Джармушу зателефонували з програми „Прямий у суботу ввечері” з пропозицією знімати п’ятихвилинні історії для програми. Так він став фільмувати своїх друзів, коли ті, як каже режисер, „були у місті”. А в одній із новел дві ролі зіграла Кейт Бланшетт. Режисер її фільмував у різні дні – дуже незвичний ефект.

Кава у фільмі, до речі, не є обов’язковим компонентом – бо деякі з друзів Джармуша її не вживають. Як, наприклад, RZA. Вони п’ють чай. Проте цигарки – дуже важливі. І це окрема тема у творчості Джармуша. Дим є символом духу, він здатен поєднати нас із невидимим світом.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com