Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

22.05.2006 17:10

Роберт Олдріч: пасинок Голлівуду

Роберт ОлдрічОлексій Сахалтуєв

Чарльз Бронсон згадував, що одного разу приятель-режисер приніс йому касету з якимось європейським фільмом і сказав: “Подивись, так треба знімати кіно”. Фільм називався “Тіні забутих предків”. Режисера звали Роберт Олдріч. Високочолі кінознавці й досі не поспішають включати його до реєстру кінематографічних класиків-небожителів, але для справжніх сінефілів і завсідників відеотек ім‘я Олдріча давно вже стало культовим брендом. Брутальну, гарячкову образність його фільмів неможливо забути: вона захоплює і бентежить навіть через багато років, коли всі новаторські знахідки розійшлися по десятках фільмів, а деякі з ориґінальних стрічок зазнали по кілька римейків.

Виходець з родини впливових республіканців, онук американського сенатора й родич мільйонерів Рокфеллерів, Роберт Олдріч легко міг би зробити кар‘єру в політиці чи бізнесі. Натомість він щиро захоплювався американським футболом, а коли травма коліна поставила хрест на спортивному майбутньому, прийшов до Голлівуду – простим клерком на студію RKO. Він пройшов усі сходинки кіноієрархії: був менеджером, асистентом режисера, директором виробництва, сценаристом. Наприкінці 40-х вважався найкращим другим режисером Голлівуду – і, відповідно, працював з найкращими: від Чапліна, якого до кінця життя називав виключно “містер Чаплін”, до Жана Ренуара і Джозефа Лоузі. Самостійну режисерську кар‘єру він розпочав на телебаченні, в телесеріалах. Репутація бездоганного професіонала, що вміє знімати швидко й дешево, допомогла йому повернутися в Голлівуд, де він став одним з головних відкриттів американського кіна 50-х.

Мабуть, у жодного з видатних режисерів не було таких різких перепадів у кар‘єрі, настільки полярних за художнім рівнем фільмів. Утім, дивна річ: йому завжди вдавалося залишатися глибоко індивідуальним і самобутнім як у тріумфах, так і в провалах: попри мистецьку прірву, що розділяє “Чотири за Техас” та “Політ “Фенікса””, ні в кого не виникне сумнівів, що їх зафільмував один режисер. Здається, вся його кар‘єра складається із суперечностей і парадоксів. Він знімав круті, маскулінні бойовики та провокаційні лесбійські історії. Навіть фільмуючи вестерни або спортивні драми, проводив справжні театральні репетиції із застільними читаннями сценарію. Примудрявся з легкістю поєднувати високий, трагедійний патос і майже трешову ексцентрику. Причому, відрізнити одне від іншого часом одверто важко – як у антигічкоківському трилері “Що сталося з Бебі Джейн?”, що його дехто вважає найкращим, чи, принаймні, найпоказовішим фільмом Олдріча.

Він ніколи не любив великий Голлівуд – а йому там, відповідно, ніколи не пробачали помилок. Одного разу навіть звільнили з фільму прямо в розпал знімального періоду. Він кілька років провів “у вигнанні” в Європі, де зняв чотири невдалі фільми, включаючи італійську суперпостановку “Содом і Гоморра”. Усе життя він намагався вирватися з обійм голлівудської системи, продюсувати власні проекти й знімати те, що хотів. Але, отримавши на хвилі успіху “Брудної дюжини” довгоочікувану фінансову незалежність і власну студію, він за кілька років зазнав банкрутства і знов повернувся до голлівудських “джунґлів”.

Олдріч завжди був глибоко “авторським” постановником, але працював виключно за законами глядацького кіна. І щиро заздрив “авторам” на кшталт Фелліні, з їхньою творчою свободою та гнучкими знімальними періодами. Намагаючись одночасно вирішувати мистецькі та комерційні завдання, він нагадував героя відомого афоризму про людину, що хотіла перестрибнути прірву у два прийоми. І час від часу це йому вдавалося. “Вера Крус”, “Що сталося з Бебі Джейн?”, “Тихо...тихо, люба Шарлотто”, “Найдовший ярд” і, особливо, “Брудна дюжина” стали великими гітами. Кінознавець Девід Томпсон взагалі вважав, що Олдрічу варто було зняти тільки два фільми – “Цілуй мене на смерть” і “ Набіг Ульзани”, аби увійти в історію майстром, геніальним у своїх рідких проявах. Але він увесь час щось знімав, шукав нові сюжети, вкладав гроші у сценарії, розробляв перспективні проекти – й періодично опинявся на мілині та псував репутацію кризовими, заочно провальними стрічками.

Кінокритик Леонард Молтін колись назвав режисуру Олдріча “м‘язистою”. Кращого визначення годі й шукати. Не випадково сучасники постійно порівнювали його з двома іншими “мачо-режисерами”: Джоном Г‘юстоном і Семом Пекінпа. Сам Олдріч без зайвої сором‘язливости вважав себе найкращим екшн-режисером у бізнесі – але ніколи не розлучався з мрією зняти бодай один мюзикл. Доля та Голлівуд не надали йому такого шансу: в пам‘яті нащадків він залишився як спеціаліст із воєнних бойовиків, вестернів, трилерів і чорних комедій.

Олдріч був справжнім бійцем, що сміливо кидав виклик будь-кому: студійним продюсерам, кінозіркам, навіть глядачам, які не хотіли сприймати його філософсько-політичних алегорій, замаскованих під популярні жанрові форми. Його життєве кредо вибито на надмогильному камені: “Вперед та вище”. Він сам підбив підсумок своєму життєвому і творчому шляхові – в останній фразі свого останнього інтерв‘ю: „Багато хто вважає мене сучим сином. Я і є сучий син. Але я, принаймні, знаю, що роблю. Не завжди, але як правило”.



RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com