Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

26.06.2007 18:54

ТРИ ДЖЕКИ

more.jpg

1
Джек Ніколсон – справжня знахідка для світу кіна. Він – дивовижне відкриття, яке сталося в епоху Нового Голлівуду, що тривала з кінця шістдесятих до середини сімдесятих років минулого століття. Власне, за тих часів в Америці ніби заново винайшли кінематограф, зовсім забувши про «фабрику мрій». На кіноекран ступило саме  життя у всьому його розмаїтті, з усіма його конфліктами, сподіваннями та ілюзіями. І якоїсь миті стало зрозуміло, що втіленням сучасности є людина, до якої важко вжити слова „мистецтво”, „акторство” чи „лицедійство”, бо людина ця символізує саму реальність.

Усі спроби Джека Ніколсона з кінця п’ятдесятих вписатися до голлівудського кінематографа не мали успіху. Тому він фільмувався у стрічках, які продюсував „батько трешу”, перший незалежний американський кінематографіст  Роджер Кормен. Сам Ніколсон писав сценарії та екранізував деякі з них. Це були здебільшого низькобюджетні горори, фільмовані часто в одних і тих самих декораціях. Майбутній триразовий лавреат «Оскара», Джек Ніколсон мав навіть намір покинути акторство на користь режисури й продюсування.
 
Все змінилося наприкінці шістдесятих. Молодий глядач шукав прикладів для наслідування, шукав героїв, які могли б дати відповіді на його запитання. Саме такими стали персонажі картини Денніса Гоппера «Безпечний наїзник». Зафільмована за невеликі гроші групою ентузіастів, сповнена свободи, наркотиків та рок-н-ролу, роад-муві «Безпечний наїзник» одразу після виходу стала культовою картиною на десятиліття вперед. Джек Ніколсон зіграв у картині адвоката-алкоголіка Джорджа Генсона, який захищає представників американської меншости від американської більшости. Веселий, скептичний, він явно не вписується у світ провінційної Америки. Власне, на долю Ніколсона випало зіграти людину на роздоріжжі, героя, який краще за інших розуміє нові часи з усім їх трагізмом. У картині герой Ніколсона виголошує принципові слова, які, зрештою, стають пророчими.

Наступна стрічка стала етапною для кіна сімдесятих. Це «П’ять легких п’єс» Боба Рейфелсона. У Ніколсона тут роль піаніста Роберта Дюпеа, який пориває з власною родиною задля вільного життя, яке, однак, не має певної мети. «П’ять легких п’єс» побудовані на характерах персонажів, які становлять основу сюжету і творять правдиве напруження у кадрі. Герой Ніколсона став утіленням людини нового часу: він не може обрати професію, не хоче мати родини та дітей. Відірваний від коріння, Роберт Дюпеа пересувається з місця на місце, ніде не знаходячи спокою.

Інша картина сімдесятих – «Китайський квартал» Романа Полянського – створена у своєрідному жанрі „неонуару”. Це історія лос-анджелеського детектива Джейка Ґіттіса, який несподівано для себе вплутується у типово „нуарівську” історію з корупцією у міській владі, вбивством та подвійним інцестом. І, як завше, у центрі оповіді опиняється фатальна жінка, яку хоче порятувати відважний детектив.

 Роль Джейка була ніби створена для Ніколсона. Роман Полянський казав, що ніякому іншому акторові глядачі не пробачили б пов’язки на обличчі впродовж третини фільму. Полянський це пояснює неймовірною органікою Ніколсона, який глядачами майже ніколи не сприймався як актор. Він жив у картині, втілював собою звичайну людину, що намагається подолати лиху долю.

Так само надзвичайно живим виглядав і його інший знаменитий персонаж – Макмерфі  з картини Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі». Форман зафільмував історію про передумови тоталітаризму, для існування якого зовсім не потрібно політичної  деспотії – достатньо тільки людського страху перед життям. Герой Ніколсона, щоб уникнути тюреми, видає себе за божевільного. Аби встановити істину, органи правопорядку скеровують його у справжню божевільню, більшість мешканців якої – здорові люди, життя яких підпорядковане абсурдним правилам.

Макмерфі усіляким способами намагається пробудити пацієнтів до життя, повернути їм відчуття свободи. Трагічний фінал картини тільки виявив своєрідний глухий кут, у якому опинилися персонажі Ніколсона 1970-х. Пошуки оберталися крахом, життя входило у звичну колію.

2
Оскарівським лавреатом, суперзіркою Джек Ніколсон вступив у вісімдесяті. На той час   соціально значущі картини втратили для Голлівуду  актуальність, проте не втратила актуальність харизма актора. На початку десятиліття дві його ролі стануть етапними. У картині Стенлі Кубріка він зіграє божевільного письменника Джека Торренса, а в картині Боба Рейфелсона «Листоноша дзвонить двічі» ще раз продемонструє власну приналежність до світу „неонуару”, який не втратить своєї актуальности і в вісімдесяті.

Кінокартина «Сяяння» – це екранізація однойменного роману Стівена Кінґа, яку письменник не сприйняв і всіляко критикував. Річ у тім, що Стенлі Кубрік змістив акценти, зробивши «Сяяння» історією Джека Торренса, який вступає у „контакт” зі „свідомістю” отелю «Оверлук», що той збудували на місці індіанського кладовища. Власне, руйнація свідомости Джека і є основою картини.

«Сяяння» вийшло стрічкою візуально вишуканою і холодною водночас. Темпераменту їй надавала гра Джека Ніколсона, який не пошкодував фарб для свого героя.

Фільм «Листоноша дзвонить двічі» став ніби продовженням «П’яти легких п’єс», тільки тепер це була ще похмуріша історія, в основі якої лежав злочин. Ніколсон зіграв  дрібного кримінального злочинця Френка Чемперса, який подорожує країною, шукаючи тимчасового притулку і роботи. Його зустріч із дружиною власника придорожньої таверни стала вирішальною і, зрештою, фатальною для нього. «Листоноша дзвонить двічі» виявився одним з найвідвертіших фільмів вісімдесятих. У ньому насилля та секс стали формою існування головних героїв.

Проте вісімдесяті завершилися для актора веселіше, ніж розпочалися. 1989 року на екрани виходить «Бетмен» Тіма Бертона, де Ніколсон зіграв Джокера – одного з найбільш зловісних і водночас веселих персонажів світу коміксів. Джокер став своєрідною пародією на  попередні роботи актори. Похмурий Джек Нап’є після свого перетворення вивільняє не тільки внутрішню енергію зла, як це зробив, скажімо Джек Торренс у «Сяянні», але приховану у ньому клоунаду, чорне почуття гумору. Сам автор коміксів про Бетмена Боб Кейн бачив у ролі Джокера тільки Ніколсона.

3
Здійснивши один з найбільших комерційних здобутків у «Бетмені», Ніколсон продовжує фільмуватися протягом дев’яностих, можливо, не так часто, проте досить влучно. Тепер майже всі його ролі так чи так, але мають автобіографічний характер.

Серед картин того часу сам актор вирізняє стрічку Майка Ніколса «Вовк», що в ній чи не найбільше автобіографічного матеріалу. Ніколсон знову грає персонажа, у якого назовні виходить його прихована половина. «Вовк» – це історія про тварину всередині людини. І це тваринне може стати символом аґресії, а може – символом свободи. Джекові Ніколсону тепер до снаги свобода.

„Вовк”  надав кар’єрі актора друге дихання, допоміг йому органічно вписатися в епоху дев’яностих, яка загалом не була поблажливою до ветеранів. Тому символічною в картині виглядає фінальна сутичка молодого і старого вовків, у якій перемагає не просто досвід, а інша природа, яка ще не вичерпала себе.

1997 року Джек Ніколсон отримує свій другий (а загалом третій) «Оскар» за головну чоловічу роль у картині «Краще не буває». Тут він грає письменника Мелвіна Юделла, сповненого неприязні до людей. Ми так і не дізнаємось, чому Мелвін так чинить, проте побачимо, які дива може творити з людиною кохання. Стрічка „Краще не буває” відкрила для Ніколсона жанр комедії, де актор усіляко обіграє міфи про самого себе, мовляв, „я -  старий капосник, якому немає перед ким виправдовуватися”. 

Картина стала своєрідною сенсацією американського прокату, зібравши низку нагород та непогану касу в кінотеатрах. Досьогодні для Ніколсона роль письменника Юделла залишається однією з найулюбленіших.

Відтоді актор зіграє ще кількох пенсіонерів. Не тільки за віком, а й за соціальним статусом. Фільм Александра Пейна «Про Шмідта» – також комедія, але не комедія ситуацій чи характерів. Картина близька до сатири, бо без прикрас демонструє просту Америку з її уявленнями і традиціями. Джек Ніколсон уперше за багато років зіграв не самого себе, а людину надзвичайно віддалену від його способу життя і від звиклого втілення на екрані. Задля цієї ролі актор навіть відмовився від свого звичного гонорару. Шмідт у виконанні Ніколсона вийшов не дуже смішним, проте впізнаваним і зрештою, зворушливим старим, який наприкінці життя намагається знайти хоча б якийсь сенс свого існування. Зрештою, Шмідт став для актора спробою знайти відповіді на питання, які турбували його героїв у сімдесяті-вісімдесяті, задля яких вони подорожували Америкою, кохали, змінювали професію і здійснювали злочини. Здається, тепер відповіді прийшли самі собою.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com