Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

02.05.2008 16:55

Мандрівка в кіноутопію

more.jpgЗдається, кінематограф був створений, аби втілювати та руйнувати утопії. Як ніякий інший вид мистецтва, він уміє переконливо показати місце, де здійснюються найзаповітніші людські мрії. Фільми про утопії – сліпуче красиві, на першому плані тут опиняється природа, – неприступні гори, глухі ліси, нерозорані степи.

І все ж головним героєм кіноутопії є ідеаліст, людина, яка помітно відрізняється від своїх  сучасників тим, що вміє ставити перед собою непересічні цілі. Таким є й герой картини „Сім років у Тибеті” австрієць Генріх Гарер. Індивідуаліст, майже надлюдина, він вирушає в Гімалаї, аби підкорити неприступну вершину.

1939 року, разом з іншими альпіністами, він потрапляє в полон до англійців, згодом утікає з табору й, зрештою, знаходить шлях до столиці Тибету – священного міста Галса, де стає наставником чотирнадцятого Далай-лами. Ця неймовірна історія є розповіддю про пошуки утопії, і про помилки на цьому шляху. Головний герой, утілюючи неприйнятні для тибетців риси, зрештою проходить довгий шлях самопізнання та прийняття інших цінностей.

Америка стала  місцем утопії ще задовго до її відкриття. Не випадково відкритий Колумбом материк був названий Новим світом: саме тут європейці сподівалися знайти   втрачений рай. 1990 року американський актор Кевін Костер фільмує картину ”Той, що танцює з вовками”, яка  розповідає про загибель раю, створеного задовго до європейців.

Головним героєм картини є лейтенант Джон Данбар, офіцер часів громадянської війни, якого скеровують на прикордонний форт, щоб обороняти західні рубежі Америки. На відміну від багатьох своїх сучасників, Данбер – письменний, і його свідомість відкрита для нового досвіду. Контакт з індіанським племенем Сью, стане для нього правдивим відкриттям утіленої утопії.

Звісно, Кевін Костер зняв радше ностальгійну, ніж історично достовірну картину, проте вона говорить досить багато про сучасну утопію, яка  бачиться радше екологічним, ніж політичним раєм.
 
Зрештою, індіанська утопія не остання на американській землі. Фільм про ще одну  створив Пітер Вір. Досьогодні картина „Маленький свідок” є найзнаменитішим показом у кінематографі життя емішів – невеликої релігійної громади з Пенсильванії, побут якої залишився на рівні сімнадцятого століття. Еміші не поділяють цінностей довколишнього світу, але й не ховаються від нього. Еміші – пацифісти, які ніколи не беруть до рук зброї.

Сторонній чоловік, поліціянт, „англієць”, як його називають еміші, мимоволі стає свідком та учасником їхнього життя. Більше того, він навіть подумує залишитися в громаді,  незвично відкритій та доброзичливій до чужинців.
 
Картина Пітера Віра вагається між утопізмом та реалізмом, а її фінал свідчить, що рай справді існує, але його територія істотно обмежена.

Інший приклад американської утопії ми знаходимо в картині «Таємничий ліс» Найта Ш’ямалана. Це історія про гурт ідеалістів, які відкинули сповнений насильства сучасний світ в ім’я нового життя. Їхнє поселення в лісах виглядає доволі штучним. Відрізані від усього світу, вони створюють власну міфологію, яка тримається на страхові. Аби діти не мали спокуси полишати громаду, поселенці придумують леґенду про Тих, Чиє Ім’я Ми Не Називаємо.

Ш’ямалан створив, мабуть, одну з найсуперечливіших утопій у сучасному кіні, маже на межі самопародії. Зрештою, головною героїнею картини є сліпа дівчина, яка заради коханого готова прийняти будь-які правила нового світу. Вона символізує сліпоту громади, обмеженість її життя фактично одним поколінням, а також страх, який так чи так, але породжує категоричний утопізм.

Утопія  може обрати будь-яке місце. У картині „Плезантвіль” вона утілюється в телесеріалі про американську невинність п’ятдесятих. У „Плезантвілі” живуть винятково щасливі родини, тут завжди чудова погода та ніколи не стається катастроф.

Утопія в «Плезантвілі» переростає в антиутопію, бо перед нами цілком механічний світ, позбавлений труднощів і водночас радощів життя. Одного разу до нього потрапляють американські тінейджери дев’яностих, аби розмалювати його у всі кольори райдуги.

„Плезантвіль” виявився надзвичайно показовим для кінокартин кінця тисячоліття. В ньому утопія остаточно втратила ґрунт під ногами, перетворилась на цілковитий продукт кінематографічної ілюзії, стала об’єктом пародії. Можливо, саме тому час повернутись до джерел. До „Втраченого горизонту” Френка Капри.

Ця картина, що демонструватиметься вночі з 4 на 5 травня о 01:10, – фактично прародичка  усіх кіноутопій. Тут передано всю велич людського ідеалізму і всю ницість так званого реалістичного приземленого розуму. Капрі вдалося не тільки створити земний рай у яскравих та величних образах, а й передати одержимість його сучасників цим раєм. Вона цілком утілюється в головному герої – британському  дипломаті Конвеї – невтомному шукачеві істини та борцеві за її торжество. Можливо, саме тому горизонт ще не зовсім втрачено.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com