Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

09.04.2009 16:49

„Мертві доньки”, Павєл Румінов

more.jpgУ п’ятницю, 10 квітня, о 23:00 у програмі стрічка російського кінорежисера Павла Румінова "Мертві доньки"/"Мертвые дочери" (2006, Росія), який перед фільмуванням зухвало заявив: «Якщо Серджо Леоне зняв в Італії вестерн, значить, мені напевне потрібно зняти японський горор у Росії»...

Отже, історія у цьому «японському фільмі жахів» на російський копил така… Колись якось у Росії божевільна мати однієї глупої нещасної ночі втопила трьох своїх маленьких доньок. Її відправили до божевільні. Пройшло кілька років і там-таки цю матір-душогубку знайшли жорстоко вбитою за допомоги трьох видів холодної зброї. Свідки стверджували, що цей кривавий злочин скоїли трійко дівчаток-підлітків... Ну, це, власне, сказати б, передумова екранної історії, героями і жертвами якої стає, здавалося б, ну зовсім безенвинна, пересічна і сіра компанія молодих росіян.

«Мертві доньки» є повнометражним дебютом Павла Румінова. А Павєл Румінов є тим молодим режисером, який перед фільмування цієї стрічки був налаштований зробити мало не переворот у російському кіні. Він також є тим типом кінематографістів, які вміють упевнено обстоювати свої теоретичні погляди на кіно – яким воно має бути і як його потрібно робити.

Так от, визначення «російський фільм жахів» для Румінова є не дуже зрозумілим. Мовляв, він виріс на англосаксонській масовій культурі і є її частиною. Також – отримав нехитру освіту у відеосалоні (треба розуміти, як Тарантіно) і знає американське кіно краще за самих американців. А також знає, як влаштований жанр фільму жахів, тому й сміливо береться за нього. Ну і «Мертві доньки» – це такий собі омаж, тобто виявлення поваги його ж дитячим кінематографічним переживанням. Фільм, у якому присутність жанрового традиціоналізму є щонайважливішою частиною задуму.

Далі Румінов каже, що росіяни давно втратили кіноцивілізованість і пора нарешті живу світову махину жанрового кіна ввести до російської системи кінокоординат, у якій монтаж Ейзенштейна і Пудовкіна не рідніша та органічніша річ, аніж саспенс Альфреда Гічкока… Таким чином, особливості його фільму жахів, мовляв, у тому, що він намагався його робити із серцем російського кінопіонера 20-х років – з любов’ю і повагою до світових традицій та абсолютною вірою у власні сили.

Румінов також обіцяв створити справжній фільм, а не «медійний замут із піротехнічними оргіями та конвеєрним йогуртовим монтажем».

Зрештою, те, що вчинив Павєл Румінов у своїх «Мертвих доньках», колись називали одним словом – формалізм. Це радше гра в горор, тобто у фільм жахів. Режисер лякає публіку переважно із зовнішніх жанрових спонукань. І він швидше схиляється до алегорії, котра притаманна притчі…

Також Румінову, як він каже, подобається визначення класичних фільмів жахів, де смерть є інструментом поетизації реальности, інструментом пізнання всіх речей, оптикою, через яку можна поглянути на своє життя. І сцени смерти в його картині є центальними. Він прагнув, аби глядачі після перегляду дійсно замислилися про те, що смерть реальна.

**
У програмі – сюжет авторства Ігора Грабовича:

Горор по-російськи

Взагалі,  горор у російському кінематографі – нечастий гість. Воно й не дивно, якщо врахувати, що сучасне російське кіно  послідовно розвиває традиції  кіна радянського, де фільму жахів не могло бути з ідеологічних міркувань. Мовляв, радянські люди нічого не бояться. Тому й називають кіноісторики тільки один радянський горор – «Вій» Костянтина Єршова та Ґєорґія Кропачова.

Ця картина,  яку дознімав відомий екранізатор казок Олександр Птушко, попри деяку свою декоративність та умовність, все ж містить низку по-справжньому страшних епізодів. Ідеться про сцени в церкві, де Хомі Бруту доводиться три ночі підряд молитися над тілом ним же убитої панночки. Зрештою, «Вій» може слугувати певним прообразом горора по-радянськи. Страх тут виправдовується потужною літературною першоосновою та народною творчістю, відповідно, екранізації подібних текстів мають за мету не лякати, а тільки скласти пошану літературним класикам та давнім переказам.

Схоже сталося і зі стрічкою Євґєнія Татарського «Ті, що п’ють кров». В основі фільму - повість «Упир» Алєксєя Толстого. У фільмі йдеться про стосунки юної Даші зі своєю бабусею, генеральшею Суґробіною, яка є вампіром і чекає слушної миті, аби випити кров із внучки. Паралельно з цим до дівчини сватається молодий офіцер.  Ось тільки чи встигне він вирвати наречену із зубів упиря?

Страшні епізоди в картині представлені як марення одного з героїв. Тут вампір, як і в класичних стрічках на цю тему, має магічний вплив на свою жертву. Проте більшу увагу у фільмі все ж було надано літературній основі, яка, схоже, виявилася для режисера важливішою за бажання налякати глядача.
 
Своєрідний злам стався 1992 року, коли  на екрани вийшла картина «Дотик» режисера  Альберта Мкртчяна. Створена на незалежній студії, вона стала першим російським горором, який можна сприймати за канонами фільму жахів.

«Дотик» розповідає про слідчого з особливо важливих справ Андрєя Крутицького, який стикається із «сектою мертвих сподвижників», яких називають форзі і які мають за мету потягти на той світ якнайбільшу кількість живих. Головний герой намагається врятувати від смерти свою наречену Марину та її доньку, проте зазнає невдачі - форзі явно сильніші.

«Дотик» балансує між горором і трилером і лякає радше атмосферою, ніж прямим показом насилля. Особливо переконливим є образ померлого Ніколая Ілліча Мальцева, одного з найактивніших форзі, що той представлений у фільмі через спогади родичів та великою фотографією на кладовищі. Проте цього цілком достатньо для створення  по-справжньому страшних епізодів.

Наприкінці дев’яностих у російському кіні з’являються дві непересічні картини, яких можна кваліфікувати як горори. Їх зафільмував  Ніколай Лєбєдев, за першим своїм фахом журналіст і кінознавець. Його стрічки «Зміїне джерело» та «Шанувальник» стали філігранними прикладами сучасного горора, який оперує не стільки сенсаційними подіями, скільки  кінематографічним контекстом та жахом, що лежить у самій реальності.

І якщо «Зміїне джерело» стало оповіддю про страхи сучасної російської провінції, яка, за словами режисера, сама породжує убивць, то «Шанувальник» перевів увагу на мікрорівень, бо події тут відбуваються у межах однієї родини. Батько покидає дружину та доньку задля молодої дівчини. Донька сподівається на повернення батька. Водночас у неї з’являється таємничий шанувальник, який виконує усі її бажання і фантазії, включаючи вбивства.
Звісно, бажання дівчини зрештою обертаються проти неї самої.

Власне, «Шанувальник» є одним з найдовершеніших російських горорів, бо ця стрічка, не виходячи за межі жанру, може слугувати прикладом правдивого мистецтва, яке піддається найрізноманітнішим трактуванням і тримає глядача в напруженні.

Зрештою, фільми Ніколая Лєбєдєва – все ж таки авторське кіно. Проте росіяни намагаються також експериментувати із вже готовими кінематографічними формами. Як, скажімо, у недавній картині «Смерть радянським дітям», що вона є доволі вправним поєднанням радянських піонерських страхалок із сучасними телевізійними реаліті-шоу.

«Смерть радянським дітям» є  російським варіантом слешера, себто історії про підлітків, яких убиває маніяк  у масці.  Фільм доволі відвертий у зображенні насилля, але досить скромний у художньому плані, зрештою, як і більшість сучасних слешерів. Водночас, у картині достатньо гумору. Чорного, звісно.

«Мертві доньки» Павла Румінова, як уже було сказано, є радше рефлексією стосовно горору, ніж самим горором. Надто метушливі, надто суб’єктивні й передбачливі «Мертві доньки» не творять правдивого напруження, отже, і правдивого страху. Але картина має ту перевагу, що є принаймні чесною спробою вписати російський кінематограф до визнаних у жанрі правил гри. Страх тут не виправдовується ані літературним першоджерелом, ані способом життя російської глибинки. Стрічка насамперед апелює до загальновідомих жанрових та культурних кліше. Ще один крок – і російський кінострах нарешті почне говорити сам за себе.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com