Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

23.08.2009 14:16

Дещо про Фріца Ланґа, Орсона Веллса, Жака Таті, Жана Ренуара, Альфреда Гічкока й Інґмара Берґмана

more.jpgСтрічка «Дитинства»/ Enfancеs (Франція, 2007), що демонструється в АРУМЕНТІ-КІНО 23 серпня о 23:35, складається із шести новелл, до творення яких причетні семеро молодих французьких режисерів: Ісмаель Феррухі, Корін Ґарфін, Джоана Хаджитомас, Халіл Джорей, Ісілд Ле Беско, Ян Ле Ґаль та Сафі Неббу. Цей фільм – своєрідна антологія екранізованих епізодів дитинств шести геніальних кінорежисерів ХХ століття Фріца Ланґа, Орсона Веллса, Жака Таті, Жана Ренуара, Альфреда Гічкока й Інґмара Берґмана.

Першу трійку героїв-режисерів картини «Дитинства» об’єднує надзвичайний мистецький темперамент. Кожен з них зафільмував принаймні одну стрічку, до якої можливо віднести епітет ґрандіозна. І це стосується як масштабів художнього задуму, так і способу  його втілення.

ФРІЦ ЛАНҐ
З іменем німецького кінорежисера Фріца Ланґа пов’язують течію, яка отримала назву кіноекспресіонізму. Експресіоністи  відмовлялися від класичного реалізму, для них зовнішній світ був лише приводом для показу дуже сильних людських емоції .

Зафільмовані у незвичних декораціях, картини кіноекспресіоністів виявлялися надзвичайно виразними візуально. І вони мали своєрідну тематику. Найчастіше це були історії про темні сили, які керують життям звичайних людей. Головними героями цих фільмів були вампіри та божевільні вчені, жорстокі диктатори та авантюристи, гіпнотизери та різного роду маги, які змушували світ обертатися навколо власних бажань.

Фріц Ланґ не тільки був серед тих, хто розробив виражальні засоби кіноекспресіонізму, але й створив низку картин, які мали винятковий вплив на світове кіно. Мова насамперед про його «Метрополіс», який розповідає водночас вічну та актуальну історію про людську надію на краще життя. Тільки цього разу дія відбувається у певному абстрактному майбутньому, в модерному місті, суцільно механізованому та позбавленому людської солідарности. Ланґ зумів переконливо показати конфлікти сучасної машинної цивілізації, які позначають розірваність людини між її розумом, її руками та її серцем. Власне, саме ця лінія стала маґістральною для західної кінофантастики – від «Космічної одіссеї» й аж до «Матриці».

ОРСОН ВЕЛЛС
Про американця Орсона Веллса розповідають такий анекдот. Під час якоїсь зустрічі з глядачами він буцімто сказав, роздивляючись напівпорожню залу: «Пані й панове! Перед тим, як розпочати, я хочу кілька слів сказати про самого себе. Я ставлю п’єси на Бродвеї, я працюю в театрі та кіні як актор і як режисер, я пишу та здійснюю постановки на радіо, граю на роялі та скрипці, вмію малювати. Я опублікував також кілька книг, у тому числі й два романи, а ще мені доводилося виступати у ролі фокусника. Я тепер скажіть: чи не дивно, що тут так мало вас і так багато мене?».

Зрештою, в цьому жарті тільки крихта жарту, бо Орсон Веллс ввійшов до історії популярної культури двадцятого століття як вундеркінд, якому з самого початку вдавалося усе. Вже у десятирічному віці він напам’ять знає всього Шекспіра, грає в аматорському шкільному театрі, ставить вистави, пише до них декорації та музикує. У шістнадцять Веллс виходить на професійну театральну сцену. А двадцятисемилітнім дебютує в Голлівуді й одразу фільмує картину, яку американці вважають найкращою в історії кіна.

«Громадянин Кейн» став одкровенням для кіноіндустрії. Веллс втілив кілька новаторських кіноприйомів. Ось деякі з них. Його картина не розгорталася послідовно, а була створена як серія спогадів персонажів фільму, Веллс фільмував стрічку довгими планами, використовуючи глибинну мізансцену, яка дозволяла створювати художній ефект не монтажем, а дією в кадрі. Він поставив кінокамеру настільки низько, що декорації довелося будувати зі стелею, аби створити ефект достовірности.

Сам Веллс зіграв у фільмі головну роль, за допомогою ґриму та акторської техніки перевтілюючись у газетного магната Чарлза Фостера Кейна, чий могутній темперамент не витримували оточуючі його люди. Зрештою, Орсон Веллс повторив долю свого героя. Після першого тріумфу йому більше ніколи не вдавалося піднятися на голлівудське верхів’я. Врешті-решт, його було надто багато, його завжди було більше, ніж публіки в   залі.

ЖАК ТАТІ
Великими цифрами оперував також й інший кінематографіст – француз Жак Таті. Загалом у його режисерському доробку біля десятка повнометражних картин, проте майже кожна з них, без перебільшення, ставала епохальною.

Фірмовим героєм Жака Таті був пан Юло. Високий чоловік середніх років, який ненавмисне опиняється у вирі подій та спричиняє хаос, став чи не найупізнаванішим персонажем повоєнного французького кіна.

Першою картиною за участи пана Юло стала стрічка Жака Таті «Канікули пана Юло». Це дуже дивна картина, у якій, якщо зацитувати французьких кінопрокатників початку п’ятдесятих років минулого століття, «нічого не відбувається». І справді, історія канікул пана Юло не має хоч якоїсь чітко приписаної фабули, крім, власне, самого перебування групи  відпочивальників на березі моря.

І пан Юло явно відрізняється від усіх інших. Французький критик Андре Базен писав, що Юло є “метафізичним втіленням безладу», що там, де він з’являється, порушується заведений стан речей. Та це механічний порядок, який робить людину рабом умовностей.

Власне, небажання вписуватися у сьогодення, активний спротив його законам, які нівелюють індивідуальність, характеризує і пана Юло, і самого Жака Таті. У наступних своїх стрічках він продовжить історію свого героя, причому зробить його правдивим утіленням людської безпосередности, людського тепла на тлі не дуже привітного до простої людини двадцятого століття.

Другу трійку героїв фільму «Дитинства» можна об’єднати, серед іншого, їхньою посиленою увагою до внутрішнього світу людини. У кінематографі кожного з них перемагає суб’єктивність: внутрішній світ проектується на світ зовнішній, відображає його та водночас його формує.

ЖАН РЕНУАР
Французького кінорежисера Жана Ренуара можна вважати правдивим сином ХХ століття. Як і його батько, художник Оґюст Ренуар, Жан Ренуар часто будував свої картини  на суб’єктивному баченні речей.

Його фільми відображають зміну епох, і ми бачимо, як буквально на очах відходить у минувшину ХІХ століття. Змінюється світ, людське життя починає вимірюватися новими мірками. Найповніше ця тема проявилася у картині Жана Ренуара «Велика ілюзія», яка розповідає про пригоди кількох французьких офіцерів у німецькому полоні. Дія відбувається під час Першої світової війни, яка, власне, і стала своєрідним водоподілом епох. Двадцяте століття у картині ніби приходить разом із крахом аристократії, яка у фільмі показана через образи німецького офіцера капітана фон Рауффенштайна та французького аристократа капітана Бордьє. Їхнє спілкування стає ідейним стрижнем картини.

І те, що зрештою один убиває іншого, означає не тільки те, що час аристократії минув, але й те, що нові часи так чи так, але зруйнують усі інші ілюзії. У фіналі картини двоє вцілих французьких офіцерів діляться планами на майбутнє. Вони сповнені оптимізму, проте розуміють, що попереду у них війна, яка, схоже, тепер буде тривати вічно.

АЛЬФРЕД ГІЧКОК
Британця Альфреда Гічкока найчастіше характеризують словосполученням «майстер саспенсу». І справді, саме Гічкок зробив цей прийом символом кінематографа. Його суть – у вмінні тримати глядача в напрузі впродовж усього фільму. У Гічкока немає прохідних епізодів, кожна сцена у його картинах сповнена драматизму.
 
Найвпливовішою стрічкою Гічкока прийнято вважати «Психо» – і не тільки через саспенс. У цьому напрочуд майстерному та страшному фільмі Гічкоку вдалося напророкувати майбутнє і кінематографа, і взагалі всього Західного суспільства.

У «Психо» режисер ніби позначив подальший рух цивілізації до занепаду. Це показано і через  крах найпростіших людських сподівань, і через важку патологію, що вона криється у звичайних людях, і, зрештою, в тому, що серійний убивця згодом стане героєм нового часу.

Гічкок був мізантропом, який любив грати на публіці, як на органі, водночас, сам він усього боявся і завжди знімав фільми про невинну людину, яка потрапляє в халепу.

Зайве казати, що він знімав про усіх нас.

ІНҐМАР БЕРҐМАН
Інґмара Берґмана  прийнято вважати останнім правдивим класиком світового кіна.  Насамперед, через серйозність та безкомпромісність його художнього бачення, завдяки якому він ніколи не понижував художньої планки своїх фільмів. Дебютувавши в кіні наприкінці сорокових років ХХ століття, Берґман зафільмував більше сорока повнометражних картин.

Усі вони так чи так, але обертаються навколо внутрішнього світу людини. Берґмана не цікавила політика, і він не дуже вірив в утопічні соціальні проекти, бо знав, що в людині сидить певне внутрішнє природне зло, якого нічим не виб’єш, проте спробувати можна. Власне, цьому він присвячує одну з найпопулярніших своїх картин «Сунична галявина», яка до сьогодні є еталонною в показі внутрішнього світу людини. 

«Сунична галявина» – це день із життя старого професора медицини, який вирушає на автомобілі до Стокгольма, аби отримати почесне звання. На початку картини герой заявляє, що він принципово перестав спілкуватися з оточуючими, аби вберегтися від зайвих хвилювань. Проте подорож автомобілем усе змінює. Нові знайомства і спогади про дитинство, яке тут символізує сунична галявина, змушують його повернутися до людей, пересилити власний егоїзм та відчуження.

Берґман показує перетворення головного героя надзвичайно переконливо, унаочнюючи його свідомість, роблячи переживання професора цілком зримими. Зрештою, саме в цьому і криється найважливіший арґумент на користь величі Інґмара Берґмана, який у трагічному двадцятому столітті не тільки продовжував вірити в людську душу, але й зумів зробити її видимою.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com