Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


создание сайтов под ключ киев - наша специализация

Арґумент-Кіно

03.10.2010 22:39

«Плоть і кров», Пауль Вергофен

more.jpg

У програмі 3 жовтня о 00:35 – історичний фільм знаменитого голландського кінорежисера Пауля Вергофена «Плоть і кров» / Flesh + Blood (1985, Іспанія – США – Нідерланди). Сказати б, його крок із батьківщини за океан, до Голлівуду.

Західна Європа, початок 16 століття. Солдат-найманець Мартін, підло зраджений бароном Арнольфіні, збирає загін собі подібних і розпочинає особисту війну зі зрадником. В руках Мартіна опиняється і стає його коханкою красуня Аґнес, наречена баронового сина Стефана. Усе це ще більше загострює конфлікт.

Насправді – це не повністю заокеанський фільм Вергофена, що далі прославився  своїми питомо голлівудськими, але знаковими, яскравими творами, такими як «Робокоп», «Згадати все», «Основний інстинкт», «Зоряний десант». «Плоть і кров» – радше остання його робота нідерландського періоду, хоча вже англомовна. Стрічка фільмувалася в копродукції трьох кінематографій – голландської, американської та іспанської. З приводу останньої: річ у тім, що картина цілком знімалася на натурі в Іспанії.

Ориґінальна назва фільму дещо інша – «Плоть † кров». Зазвичай цей хрестик сприймають за знак «плюс», мовляв, «Плоть плюс кров». Насправді, це іронійний коментар Вергофена до таїнства причастя, яке доволі глузливо показане в картині... Тут варто зауважити, що стрічка зроблена, сказати б, хитріше і багатозначніше цілої низки історичних фільмів, котрі добросовісно, а часом і зайве буквалістськи (спираючись на певні джерела) відтворюють минувшину. Від картини Вергофена, навпаки, віє вільною, звісно – сучасною, фантазією на теми пізнього Середньовіччя. До того ж, постановник на повну силу використовує стереотипи, пов’язані із цим історичним періодом, стереотипи, що вони міцно засіли в масовій читацькій та глядацькій свідомості. А саме: глухі часи, кровопролитні війни, релігійні чвари, жорстокі звичаї, епідемія чуми, християнське благочестя і таке інше. Зате манера подачі цього матеріалу, перепрошую, дещо збочена. Хоча й таке бачення не є чимось абсолютно унікальним. Бо ж не випадково Верговена у цім випадку кваліфікують як послідовника традицій Єроніма Босха.

Тепер бо дещо про колеґ режисера. Роль Мартіна у фільмі зіграв улюблений актор Вергофена його нідерландського періоду Рутгер Гауер. Понад 15 років тривала їхня творча спілка. Та саме через конфлікт під час фільмування «Плоті й крови», коли Гауер став на бік продюсера, а не режисера, вони назавжди розсварилися. Та що не кажи, Вергофен фактично створив Гауера як актора, саме після його фільмів того помітили в Голлівуді. Зрештою, квиток за океан завдяки співпраці з Вергофеном отримали також голландські актори Дерек де Ліндт і Єрен Краббе, а також оператор Ян де Бонт. Гауера Верговен вважав (що досить спірно) «світлою стороною буття», а Краббе – «темною». Ну а про де Бонта казав, що «дивиться на світ очима Яна». Не випадково вважається: суміш смачного натуралізму і холодного ґламуру, що прикметно для фільмів Вергофена, – прямий результат співпраці з де Бонтом, який згодом як режисер поставив у Голлівуді блокбастери «Швидкість», «Швидкість 2» і «Ларру Крофт, розкрадачку гробниць».

Зауважимо, що у фільмі «Плоть і кров» чимало кривавих, натуралістичних і відвертих сцен сексуального характеру. Останні часом шокують. Їх не назвеш вишуканими, та вони, сказати б, невипадкові, непроминальні. Так само невипадковим є вибір на роль Аґнес американської актриси Дженніфер Джейсон Лі. Вона створила образ, що той виходить за межі одномірного образу «прекрасної дами» часів Середньовіччя. Нестандартність її краси і манера триматися поселяють в Аґнес певну загадку, і тим самим роблять стосунки героїв неодномірними. Взагалі, чи не все у цьому фільмі неоднозначне, без чорного і білого, лишень напівтони. Певне, не останньою чергою саме складність характерів, нероздільність хорошого і поганого, добра і зла надають картині Вергофена гіркого присмаку сучасности.

**

more.jpg
Рутґер Гауер – правдива кіноплоть

Голландсько-американський актор Рутґер Гауер належить до досить вузького кола лицедіїв, котрі майже ніяк не переймаються своїм екранним іміджем. Це можна визнати за певний парадокс, бо лицедій, який не турбується, кого йому грати на екрані, погодьтеся, виглядає дивнувато, особливо ж – на тлі звичок і традицій американської кіноіндустрії. Пояснення цього можуть бути різні – починаючи від характеру актора й закінчуючи належністю його до іншої за американську систем координат.

Як уже було сказано, свою кінокар’єру Гауер розпочав у режисера Пауля Вергофена, з ким загалом співпрацював п’ятнадцять років. Це були різні фільми і різною була участь актора в них. Проте питомо засадничою для обох стала стрічка «Турецькі солодощі», культова сьогодні класика, яка на початку сімдесятих не особливо подобалася голландському істеблішменту. Скандальності картині, власне, надала і тематика стрічки, і її загальна знущальна тональність, проте найбільше нарікань викликала поведінка у кадрі головного героя, якого саме і грав Рутґер Гауер. Його персонаж діяв спонтанно, ним керували пристрасті, які він реалізовував миттєво. Акторові дуже пасувала ця роль: молодий, талановитий, органічний, він фактично живе у кадрі, діючи абсолютно беззастережно.

Зрештою, у такій відсутності дистанції між актором та персонажем при бажанні можна вгледіти оту саму байдужість Гауера до свого екранного іміджу, котра не забарилась проявитися, проте вже у його американських картинах.

І старт в Америці у нього виявився високим. 1982 року актор фільмується у картині «Той, що біжить по лезу бритви» режисера Рідлі Скотта, де грає репліканта Роя, правдиве утілення надлюдини. Гауер ідеально підійшов до цієї ролі насамперед через свою зовнішність «блакитноокого напівбога», як його називали критики. Така істота ніяк не могла бути просто людиною, це було дивовижне творіння, яке перевищувало людей у всьому, проте парадоксальним чином ставало утіленням абсолютної людяности.

Саме у Рої Рутґера Гауера абстрактна ідея про людську всесильність, яка обертається проти самої людини, ставала фізично відчутною, переконливо зримою, підкреслено тілесною. Зрештою, аби зіграти цю роль, акторові варто було тільки залишатися самим собою.

У вісімдесяті та дев’яності роки двадцятого століття Гауер безперервно фільмується – загалом, його фільмографія нараховує більше ста двадцяти ролей у кінокартинах та серіалах. Після репліканта Роя актора безперервно запрошували зіграти розмаїтих бійців. Він грав усі ці ролі без особливого надхнення, навіть іронізуючи над своїми, інколи абсурдними, персонажами, як от у картині «Сліпа лють», де він грає ветерана В’єтнамської війни, який, намагаючись врятувати бойового товариша, втратив зір на полі бою. Згодом його виходили місцеві жителі та навчили майстерному володінню мечем.

 Після повернення до Америки  герой продовжує свою війну, тепер – проти наркоторгівців. У цій картині акторові класу Гауера грати нічого, він здебільшого позує, вдає із себе сліпого непереможного бійця, проте навіть у цій ролі запам’ятовується, дивним чином виділяючись на загальному тлі і своєю зовнішністю, і своєю манерою акторської гри.

У середині вісімдесятих Рутґер Гауер знімається у трилері «Попутник», що той несподівано отримує культовий статус у кіноманів усього світу. Фільм не менш, а, можливо, і більш абсурдний, ніж «Сліпа лють». І насамперед тому, що наповнений неправдоподібними поворотами сюжету, проте він усе ж правдивий на рівні психологічному. Власне, це історія про страх, про його непереможну і неподолану до кінця силу, яка зростає в пору зовнішньої та внутрішньої темряви. Проте цей страх цілком персоніфікований, він має людську подобу, і це подоба Рутґера Гауера.

Власне, у картині «Попутник» Гауер грає вже звичну для себе людину-сфінкса, непізнанну та незрозумілу істоту, водночас більшу та меншу за звичайну людину. Його герой видається чимось потойбічним, зайвим у світі пересічних людей і водночас дуже тим людям потрібним. Герой Гауера – холоднокровний садист-убивця – просить у відверто слабкого та навіть безпорадного свого супутника зупинити себе. Втім, запитання, кому це потрібніше – невразливій надлюдині чи звичайній людині з плоті та крови – залишається на розсуд глядача. Фінальна сцена, яка за моторошністю та неправдоподібністю скидається на страшний сон, тільки почасти дає відповідь на це питання.

Зрештою, у ті ж дев’яності були в актора й інші ролі. 1991-го виходить картина «Після опівночі», скромна, знята для телебачення історія про чоловіка, невинно обвинуваченого у смерті своєї дружини. Як у всякому класичному трилері, відповідь ми дізнаємося наприкінці стрічки, проте важливою тут є не стільки відгадка, скільки сам шлях, якими проходять головні герої. Ставка у картині робиться знову ж таки на непересічні зовнішні дані Гауера, на його відверту амбівалентність, на однакову можливість стати на бік того, що люди називають добром чи злом.

Сама стрічка доволі чуттєва, навіть еротична, вона звертається до базових людських інстинктів, ніби влаштовуючи змагання між ними: хто цього разу переможе – інстинкт виживання, чи інстинкт розмноження?

А сьогодні в АРҐУМЕНТІ-КІНО – «Плоть і кров» Пауля Вергофена, картина 1985 року, остання робота цього режисера з Рутґером Гауером. Свого роду підсумок їхньої довгої та плідної співпраці. Гауер у цій картині водночас передбачуваний, традиційний та новий для глядача. Традиційний, бо грає одного з типових героїв Верговена – не позбавленого мужности й дотепности, водночас схильного до насилля пристосуванця. А новий цей герой, власне, тому, що містить ніби зародок подальшої довгої кінокар’єри актора. Мартін-боєць, Мартін з мечем у руках, Мартін у ліжку із жінкою, Мартін-добрий, Мартін-злий – це всі його наступні герої: і реплікант Рой, і Попутник Джон, і всі інші, зіграні ним таємні аґенти, коханці та зловісні убивці. Всі вони тут, зібрані в одній ролі середньовічного авантюриста Мартіна, названого на честь святого, за яким ідуть, як за святим, не знаючи напевне, ким він є. Всі вони тут, зібрані в одній феноменальній людині на ім’я Рутґер Гауер. Воістину, актор, який ніколи не набридає!

Ігор Грабович




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com