Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

14.10.2010 14:14

«Синій оксамит», Дейвід Лінч

more.jpg

19 вересня о 01:35 у програмі демонструвався один з найзагадковіших і найвидатніших фільмів 80-х років ХХ століття – «Синій оксамит» / Blue Velvet (1986, США) Дейвіда Лінча…

Місце дії – провінційні Сполучені Штати, таке собі респектабельне містечко, майже село, Ламбертон. Юнак, що він стане головним героєм фільму, знаходить на зеленому моріжку чиєсь відтяте вухо. Намагаючись з’ясувати, а кому ж це вухо належало, юнак потрапляє до похмурого, моторошного світу, до своєрідного задзеркалля, що ховається за позірно вилизаним фасадом американського містечка.

Виявляється, що в тихомирному, безтурботному Ламбертоні, де хлопець і виріс, існує злочинне підпілля. Сліди ведуть до неймовірно красивої і не менш загадкової співачки з кабаре у знеможно-терпкому виконанні Ізабелли Росселліні, коронним номером якої є пісня у стилі блюз із назвою «Голубий оксамит». Між іншим, «голубим оксамитом» називається і препарат, що містить опіум. Чи мав собі на увазі щось таке Дейвід Лінч, не знаю, але герой Кайла Маклахлена потрапляє до, сказати б, опіумного світу, від якого у нього голова йде обертом. А цьому всьому асистує злий геній збоченого наркоторгівця, що схильний до садомазохістичних утіх. Останній – у  неперевершеному виконанні Денніса Гоппера.

Зауважу на пролозі фільму, що в ньому, вочевидь, криється концепція як «Синього оксамиту», так і культового серіалу «Твін Пікс», створеного Лінчем одразу по тому… Як побачите, стрічка починається пасторальною картинкою: синє небо, доглянуті прибудинкові території, троянди, щасливі діти – «квіти життя», щаслива старість. Але все це вондораз ніби перевертається, і нам негайно дають побачити, услід – майже фізіологічно відчути, що це лиш ґлянсова картинка. На рівні кінематографічного образу – моторошно і надзвичайно влучно.
У «Синьому оксамиті» Ламбертон, як і у «Твін Піксі» власне Твін Пікс – на перший погляд, рай земний, на відміну від божевільних, збочених, порочних мегаполісів. Але Дейвід Лінч ніби каже: ви забули, ви зовсім забули – адже тут також живуть люди! Таким чином режисер зображає смерть у сучасному Едемі, проїдену червоточинами сільську пастораль. Зрештою, він фокусується на головному героєві та послідовно доводить, що зло – воно ховається всередині людської душі, немов за милостивими фасадами акуратних будиночків моральних провінціалів.

Маймо на увазі, що стиль для Дейвіда Лінча часом є важливіший за фабулу, і він сам питомо перетворюється на правдивий зміст фільму. Дія стрічки точиться неквапно, непоспішливо, повільно, мов той чудернацький і тривожний сон. Разом із тим, режисер створює постмодерністське навколожанрове марево, де жонглює традиціями трилера, жорстокої мелодрами, фільму нуар (зауважмо, попри насичену кольорами картинку), а також маніпулює можливостями саспенсу. Він, зрештою, ідеально вибрав виконавців на ролі. А Деніс Гоппер – це щось на межі можливого. Інші актори відмовлялися, а він одразу заявив: «Я готовий зіграти Френка. Саме тому, що я і є Френк!». І його виконання справедливо поцінували, як «одне з найкращих, із будь-коли втілених із маніякальним надхненням!»…

Та свій особливий фокус ми в програмі наводимо на деміурга «Синього оксамиту», що його небезпідставно вважають одним із найвпливовіших світових кінорежисерів останніх десятиліть. Отже, на вас чекає відеорозвідка – дещо про Дейвіда Лінча з погляду Ігора Грабовича…

«Синій оксамит» у своїй нагородній скарбничці має сімнадцять різноманітних призів за різноманітні чесноти, але найбільше – і справедливо – дісталося Лінчу та Гопперу. А ось Ізабелла Росселліні єдина отримала престижну американську нагороду «Незалежний дух». Вона присуджується за досягнення в царині незалежного кіна і вручається незадовго до «Оскара». Таке собі символічне протиставлення нагородам Кіноакадемії.

Росселліні, до речі, розповідала, що Лінч не міг утриматися від сміху протягом усіх дублів, коли фільмували сцену зґвалтування. Вона здивувалася й образилась. Та коли побачила відзняте, їй теж видалося, що смішно…

У фільмах Лінча так буває часто – сказати б, і сміх і гріх.

more.jpg**
Дейвід Лінч – поет глибин

Американський кінорежисер, сценарист, художник, фотограф Дейвід Лінч належить до тих сучасних кіномитців, чиє значення важко обмежити рамцями кінематографа чи навіть популярної культури. Лінч, без перебільшення, – цілий материк сучасного світу, а його творчість – одне з наочних утілень внутрішнього простору сучасної людини, яка перебуває у дивному місці – десь посередині між реальністю та сном.

За словами самого режисера, до кіна він прийшов випадково, коли студентом Пенсильванської художньої академії зафільмував свою першу «живу» картину, що називалася «Шість чоловіків блюють шість разів». За цей опус Лінч отримав свій перший ґрант у тисячу доларів, половину з яких витратив на купівлю кінокамери. Від того часу, власне, і починається Лінч-кінематографіст.

Його першою повнометражною роботою стала стрічка «Голова-ґумка», фільмована режисером упродовж  п’яти років. Саме у цій картині було заявлено кілька важливих для режисера тем та образів, які супроводжуватимуть митця впродовж усього його творчого життя.

У двох словах фабула «Голови-ґумки» зводиться до історії стосунків такого собі Генрі Спенсера зі своєю дівчиною Мері та її родиною. Одного дня Мері народила дивну істоту, про яку сказано: «навіть лікарі не певні, що це дитина». Мері з новонародженим  переїжджає до Генрі, і для нього починається нове життя.

Звісно, перебіг подій важливий для цієї стрічки, проте більше значення мають художні засоби, якими вирішена ця історія. На перший план фільму вийшли ірраціональні, сюрреалістичні образи, пояснити які режисер навіть не намагався. Загалом, він схарактеризував «Голову-ґумку» як «Сон про похмурі та тривожні речі».

Важливе місце у кінематографі Лінча посідає звук. Саме він покликаний транслювати перебіг внутрішнього життя, взагалі – внутрішнє. Власне, звук допоміг режисерові схарактеризувати іншого свого знаменитого героя – людину-слона з однойменної картини.

І саме в цьому фільмі режисер уперше наочно розводить внутрішній та зовнішній світи. Зовні потворний, Джон Меррік виявляється витонченою і творчою натурою всередині, на відміну від так званих нормальних людей, які його оточують. Проте ця очевидна та заспокійлива думка не може вичерпати стрічки Лінча, бо тут ідеться про вагоміші матерії.

Людина-слон у його картині радше позначає собою певне універсальне Внутрішнє з великої літери, яке, своєю чергою, дає можливість проявитися внутрішньому хаосу кожної людини. У цій картині режисер поки що притримує віжки, остаточно не випускаючи внутрішній хаос людей назовні. Він закінчує картину своєрідним примиренням людини-слона з оточуючим світом.

1990 року на екрани виходить найтитулованіша картина Лінча «Дикі серцем». Стрічка не тільки отримала «Золоту пальму» на Каннському фестивалі, але й стала провісницею кінематографа дев’яностих, з його скаженою енергією, з любов’ю до брутального насилля, з поклонінням перед популярною культурою. Себто, перед усім тим, що довгий час трималося осторонь престижної художньої практики.

Дейвід Лінч зафільмував сучасну казку про двох закоханих, які намагаються знайти свою «чарівну країну Оз». Герої тікають від сімейних таємниць, але насправді вони тікають від сучасного світу, що постає місцем концентрованого насилля та людських пороків.

Тематика картини тут майстерно доповнена фірмовими лінчевськими виражальними засобами: надблизькими планами, ретельно прописаним звуком, несподіваними шоковими образами.., себто усім тим, що здатне пробудити мертву душу сучасної людини. Тут герої постійно наслідують ідолів популярної культури, тут індивідуальність остаточно розчинилася у світі штучних образів, які, своєю чергою, повністю витіснили усе природне.

У дев’яностих роках Лінч також експериментує з музикою, а на телебаченні фільмує новаторський серіал «Твін Пінкс», який принесе йому світову славу. Проте головна увагу режисер скеровує на повнометражні картини. Саме там він може здійснити своє дослідження внутрішнього світу сучасної людини. Одним, сказати б, із найавтентичніших фільмів того часу стала стрічка «Шосе в нікуди». Лінч казав, що під час написання сценарію він пильно стежив за процесом О. Джей Сімпсона, леґендарного спортсмена та кіноактора, звинуваченого у подвійному вбивстві. Лінча здивувала поведінка Сімпсона, який вів себе на суді так, ніби не здійснював ніяких злочинів.

Власне, «Шосе в нікуди» – це розповідь про психопата-вбивцю, який придумує собі нову ідентичність. Ми стаємо свідками його здвоєного існування, схожого на страшний сон. Проте сам сон будується, як кінострічка у стилі нуар. Лінч іще раз наголошує, що уява сучасної людини не може позбутися штучних образів популярної культури. Власне, у цій картині Внутрішнє цілком витіснило собою Зовнішнє, сон став воістину безпробудним, перетворившись на  вічний кошмар, на гонитву по загубленому шосе, яке веде до ще більших жахіть.

«Синій оксамит» – переламний у творчій біографії Дейвіда Лінча фільм. Саме на цій картині режисер отримав повну художню свободу, саме тут він зумів цілком відточити свій художній метод.

«Синій оксамит», що й більшість стрічок Лінча, побудований, як своєрідна подорож усередину. Камера тут рухається від світу видимого до світу прихованого. Важливо також, що світ видимий давно вже існує як світ суцільної симуляції. Оманливо безпечний, він може щомиті відкрити свої небезпечні глибини.

І подорож юного героя в картині – це не тільки мандрівка до світу таємниць маленького американського містечка, це ще й подорож усередину самого себе, у світ Внутрішнього, де на нього, цілком можливо, чекатиме первородний хаос. На наших очах неофіт зробить свої перші кроки. Побажаймо йому – не заблукати.






RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com