Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Онлайн комедии бесплатно

Арґумент-Кіно

11.01.2011 16:59

П’єр Паоло Пазоліні: Містичне переродження духу та плоті

more.jpg

1967 року Пазоліні фільмує картину «Цар Едіп» – першу свою екранізацію античної трагедії. Головну роль у фільмі зіграв Франко Чітті, що втілив образ  Аккаттоне в однойменному фільмі Пазоліні. Врешті-решт, «Едіпа» цілком можна назвати античним Аккаттоне, хоча його герой, з першого погляду,  мало схожий на декласованого римлянина. Проте схожість персонажів полягає у їхній тотальній безпритульності, неприкаяності. Малий Едіп, народжений у сучасних Фівах і приревнований батьком, має загинути від рук пастуха в пустелі, але дивним чином рятується і потрапляє на дві тисячі років назад, у двір правителя Корінфа, де виростає, мужніє та згодом покидає гостинний дім, аби знайти відгадку своєму сну. І всі риси його характеру –  гнівливість, імпульсивність, зневага до слів інших – штовхають його до необдуманих дій, сповнених свавілля та жорстокости. Він справжнісінький асоціальний елемент, який обов’язково зустріне свою долю.

Фільм закінчується поверненням Едіпа до витоків: сліпий, герой приходить до міста, з якого його винесли дитиною. Пазоліні не просто накладає один на оден два різних часові виміри, він говорить про певну позачасовість подібних конфліктів. «Едіпом» режисер започатковує низку картин, де розповідатиме про героя-мандрівника, який полишає свій дім задля власної, часом йому самому невидимої, місії.

1968 року виходить одна з найзагадковіших картин майстра – «Теорема». З одного боку, це цілком сучасна Пазоліні історія про родину італійського фабриканта, з іншого ж, у ній присутня певна драматургічна умовність, яка перетворює історію на сучасний міф. Ідеться, власне, про загадкового
Гостя, який прибуває у дім фабриканта і по черзі спокушає усіх тамтешніх мешканців. Після його від’їзду, член родини радикально змінюються.

Пазоліні оповідає експериментальну історію про людське переродження, яке відбувається не під впливом ідеології, а через цілком природну еротичну складову. Режисер ніби втілює заклик контркультури до вільного кохання, яка здатне стерти усі соціальні умовності, зрівняти і врятувати усіх людей. І переродження у фільмі відбуваються незворотним чином. Скажімо, служниця, яка першою відчула на собі незримий вплив Гостя, отримала дар зцілення, згодом стала творити дива, а наприкінці картини, закопавши себе живцем у землі, дала початок джерелу, як вона каже, джерелу нескорботи. Таким чином Пазоліні переводить суспільні та класові конфлікти у річище цілком природних процесів. Людей врятує не соціальна революція, а повернення до якихось природних початків, які ще слід віднайти.

Одну зі своїх найбільш поетичних, ліричних картин під назвою «Що таке хмари?» Пазоліні зафільмував для альманаху «Італійські капріччіо». Тут ми знову стрічаємо дует акторів Тото і Нінетто Даволі, які цього разу грають ляльок-маріонеток, відповідно, Яґо та Отелло. Дія картини відбувається у театрі маріонеток напередодні, впродовж та після вистави «Отелло». 

Режисер наділяє своїх ляльок інтелектом, і вони можуть рефлексувати над своїми ролями. Для Пазоліні ця історія – своєрідна метафора людського життя: ми продовжуємо грати написані невідомо ким ролі, хоча й цілком усвідомлюємо всю умовність самої гри, з якої можемо вийти зі своєї або чужої волі.

Пазоліні знову поєднує кілька планів оповіді, тільки цього разу вони цілком умовні – ляльки театру та вистава «Отелло». У фіналі п’єси включається третій чинник – глядачі вистави, які вирішують по своєму долю головних героїв.

Зрештою, стрічка закінчується цілком неочікувано  –  нещасного Отелло та Яґо, які померли, вивозять на сміттєзвалище, і вони вперше бачать справжні хмари. Таким чином, вони прориваються з цілком умовного театрального, міфологічного світу до цілком реального світу безумовної краси.

Зверненням до античного міфу про арґонавтів Пазоліні відкриває останній період своєї творчости – найчорніший та найпесимістичніший. Ідеться про картину «Медея».

Історія Медеї від самого початку постає як трагедія. Ми бачимо світ, у якому життя обертається навколо людських жертвопринесень, що вони є належною умовою колообігу природи. Люди відчувають свою невіддільність від навколишнього світу. І золоте руно забезпечує гармонію людини та природи.

Медея, яка через кохання до Язона допомогла арґонавтам викрасти золоте руно, не тільки порушила одвічну гармонію, а ще й ступила на шлях власної погибелі. Перебравшись до Корінфа, вона опиняється у чужій цивілізації, яка має інші цінності. Власне, подальші вчинки Медії продиктовані її чужинством. Як й інші герої Пазоліні, що прибули з чужих країв, вона запускає механізм знищення ворожого їй середовища. Її вчинки продиктовані не ревнощами, а відступом її нових співвітчизників від віри у єдність усього сущого. Таким чином Медея виявляється своєрідним янголом помсти, який руйнує неправедний світ.

Завершується кінокарєра Пазоліні, як і, зрештою, його життя, картиною «Сало, або 120 днів Содома» – однією з найпесимістичніших  стрічок в історії кінематографа. Перед нами – вільна  екранізація роману Маркіза де Сада «120 днів Содома» та, водночас, рефлексія над природою фашизму, садизму та розпаду влади. У цьому фільмі режисер використовує уривки з текстів французьких постструктуралістів, що ті описують садизм, як абсолютно цинічну стратегію маніпулювання, котра передбачає повну та беззастережну владу над людиною. У титрах картини вказані не імена героїв, а їхні соціальні функції: пани, слуги, жертви, поліція. І жертви тут не тільки цілком безправні у політичному чи суспільному сенсах, вони позбавлені права на вияв хоч якихось людських бажань, бо їхнє завдання – бути тільки інструментом насолоди для сильних світу сього.

«120 днів Содома» по-своєму пророча картина. Кажуть, що Пазоліні нею збирався розпочати нову трилогію, яка на противагу «Трилогії життя» називалася б «Трилогією смерти». Проте на сьогодні не існує доказів цього наміру. Але «120 днів Содома» самоцінні. Сучасний світ усе далі йде шляхом, передбаченим цією картиною. Він не просто поділяє людей на безкарних господарів та їхніх безправних жертв, він поволі визнає таку ситуацію цілком нормальною.

В АРҐУМЕНТІ-КІНО 16 січня о 01:00 – остання частина «Трилогії життя» – «Квітка 1001 ночі», найсвітліша у всіх розуміннях і найоптимістичніша частина трилогії. Колективний портрет землі обіцяної. Цілковита антитеза згаданим «120 дням Содома». Тут живе звільнений ерос, тут тіла віддаються коханню без насилля, тут закохані з’єднуються без примусу, а тирани щезають, як туман на вранішньому сонці. Правдива утопія великого П’єра Паоло Пазоліні, кінорежисера, який не вірив в ідеологію, а тільки у містичне переродження духу та плоті, що воно, як він гадав, може стати єдиним порятунком для людей.

Ідея по-своєму прекрасна, завжди актуальна, то ж чому б її не поділяти й нам?





RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com