Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Морфологический разбор слова стрейтч пленка.

Арґумент-Кіно

12.03.2011 19:48

Кен Рассел: надмірність – це добре

more.jpg

Британський кінорежисер та сценарист Кен Рассел є представником доволі численної групи кінематографістів, які стають за життя леґендою і довго не дають себе пережити кінематографічній славі. Режисер фільмує і сьогодні, у вісімдесят три роки, і навіть з’являється у власних картинах як актор. До прикладу, 2002 він зіграв доктора Калагарі у своїй картині «Падіння гниди Ашера», яка є вільним трактуванням знаменитого оповідання Едґара Алана По. Власне, у цій, знятій на відео та з невеликим бюджетом стрічці, проявився увесь характер живого класика. Маестро явно не хоче здаватися і фільмуватиме до останнього свої ексцентричні фантазії на відомі і навіть класичні сюжети.

Прикметно, що вторинність сюжетів більшости картин Кена Рассела – свого роду фірмовий знак режисера. Він любить  знімати, як то кажуть, за мотивами, по-своєму трактуючи відомі історії та впізнавані образи. У фільмі 1963 року «По-французьки» він на свій копил обіграє культ французької акторки Бріжит Бардо, власне, культ сексуальности, з нею пов’язаний. Сюжет обертається довкола британського курортного містечка, у якому, задля збільшення притоку туристів, вирішили провести власний кінофестиваль. І для фестивалю потрібен особливий гість, бажано – закордонна знаменитість. Вибір падає на легковажну французьку акторку, яка часто роздягається у своїх фільмах. І ось заморська гостя прибуває до похмурої, пуританської та водночас сексуально стурбованої Британії.
 
У картині «По-французьки» проявилася не тільки схильність режисера фільмувати за мотивами, але і його яскравий кінематографічний стиль, який часто зводиться до візуального втілення словесної метафори. Його образи – це ніби ілюстровані думки, завдання яких максимально повно розкрити певне явище.

Найповніше цей стиль проявився у знаменитих неканонічних біографіях композиторів, зафільмованих Кеном Расселом упродовж сімдесятих років ХХ століття. Першою такою кінобіографією стала стрічка «Любителі музики», присвячена життю і творчості російського композитора Пєтра Чайковського. Глядач стає свідком не тільки музичної кар’єри знаменитого композитора, він ще й бачить особисте життя генія, його стосунки з чоловіками та жінками, які буквально розривали Чайковського на шматки. Власне, «Любителі музики» – картина канонічна для біографій Кена Рассела, бо саме тут він зумів створити певний універсальний набір прийомів, які стануть обов’язковими для подальших  біографічних фільмів його авторства.

За схожою схемою будується і стрічка «Малер», яка є довільним викладом біографії австрійського композитора і дириґента кінця ХІХ – початку ХХ століть Ґустава Малера. Картина побудована як серія спогадів смертельно хворого музиканта під час його мандрівки потягом до Відня. До пори до часу перед глядачем постає цілком традиційна кінематографічна оповідь, яка у певний момент переростає в цілу серією екстраваґантних образів. Власне, зміна стилю в картині відповідає зміні життя самого Малера, його переходу від юдейства до католицизму, яке композитор здійснив з кар’єристських міркувань. І ось цей перехід, власне, хрещення подається режисером, як продаж душі дияволу, і дияволом у цьому випадку виступає дружина композитора Ріхарда Ваґнера – Козіма. Така ж антисемітка, як і її покійний чоловік, вона пильно стежила, аби твори Ваґнера не виконували дириґенти юдейського походження.

Художній екстремізм, з яким Рессел зображає зміну вірування Малера, має стосунок і до політичних уподобань самого Кена Рассела – запального критика нацизму та ксенофобії. Проте йдеться також і про взаємне притягнення та відторгнення чоловіка й жінки – і це ще один важливий драматургійний конфлікт у творчості Кена Рассела.

Найрадикальнішою кінобіографією у творчості Рассела виявиться стрічка «Лістоманія», зафільмована 1975 року. Це вільна фантазія на тему життя і творчости Ференца Ліста. Режисер покаже знаменитого піаніста й композитора цілком сучасним популярним музикантом, якого любить натовп та особливо шанують жінки. І Режисер не пошкодує чорних фарб на його супротивника – композитора та антисеміта Ріхарда Ваґнера, якого покаже спочатку вампіром, який п’є кров Ліста, а згодом як такого собі зомбі, що підніметься з могили в образі Адольфа Гітлера та піде руйнувати Берлін.

 «Лістоманія» – найстрокатіша з усіх біографічних картин Кена Рассела, бо в ній так і не знайшлося місця традиційному стилю оповіді. Увесь фільм – це низка примхливих образів та візуальних метафор. Режисер одразу переходить до суті речей, як, скажімо, у знаменитій сцені в покоях російської імператриці, куди Ліст був запрошений для обговорення його нових музичних творів. Саме тут показано усе життєлюбство Ліста, увесь його музичний талант, уся його неймовірно велика творча потуга.

Свого творчого піку Кен Рассел досяг у картині «Томмі», а це вигадана біографія вигаданого музиканта. Власне, така стрічка цілком закономірна для кінорежисера, який із кожним фільмом все далі і далі віддалявся від конкретих історичних подробиць, обираючи шлях широких узагальнень і грубих мазків. Деякі критики вгледіли у такому бажанні Рассела навіть елементи месіанства, мовляв, художник претендує на роль сучасного пророка. Частково це правда, бо в «Томмі» Рассел взявся показати повоєнну Західну цивілізацію, як місце загибелі усіх природних людських проявів. Саме тут вклоняються фальшивим божкам, саме тут померла усяка свобода і насамперед свобода творчости, і саме тут бездумний гедонізм став новим стилем життя.

Герой його картини, Томмі, перебуває у своєрідному стані заціпеніння більшу частину свого життя і приходить до тями після низки доволі дивних маніпуляцій з наркотиками. Через цього персонажа Рассел оповідає історію повоєнного покоління, яке стало основою молодіжного протесту кінця шістдесятих. І фільм «Томмі» є також своєрідним колажем контркультури, провісником нового візуального стилю, який стане панівним у вісімдесятих, з появою відокліпів та музичного телебачення.

13 березня о 01:00 в АРҐУМЕНТІ-КІНО «Закохані жінки», картина 1969 року, з якою і пов’язаний творчий та комерційний злет Кена Рассела. Знята за мотивами роману Дейвіда Лоуренса, вона переповідає не тільки колізії сюжету, а ще й обставини культурного ландшафту двадцятих років минулого століття. І картина прикметна також своїм конфліктом, в основі якого пошук сексуальної ідентичности головних героїв. З усіх точок зору «Закохані жінки» – стрічка експериментальна. І найважливіший експеримент тут проводить, природно, кінорежисер Кен Рассел, випробовуючи на міцність свою поетику, з одного боку, а з іншого – нерви глядача, якому і досьогодні подібне видовище видається чимось надмірним. І все ж, знайомство з творчістю Кена Рассела краще почати саме з цієї картини; як то кажуть, у глибоку воду слід заходити поступово. Тим паче, у киплячу, на яку так схожа творчість цього непересічного кінематографіста.

Вище йшлося здебільшого про так звані божевільні біографії музикантів, створені режисером у сімдесятих роках двадцятого століття. Звісно, це не вся творчість Рассела. Він фільмує понад п’ятдесят років без упину, і на всіх його стрічках незмінно лежить печать екстраваґантности та нонконформізму. Показовою картиною з цього погляду є «Дияволи», зафільмовані 1970 року.

Це також історія «за мотивами» – цього разу реальних подій, які сталися у французькому містечку Лудоні в сімнадцятому столітті. Це розповідь про одержимість дияволом, щоправда, не зовсім зрозуміло, у кого він вселився. Можливо, у настоятельку жіночого монастиря Іоанну, закохану у священика Ґрандьє, можливо, в екзорцистів, які шукають диявола у невинно звинувачених монахинях, чи, може, він захопив тіло відчайдушного інтриґана кардинала Рішельє, який прагне абсолютної влади. Так чи так, але «Дияволи» - картина про вирування розмаїтих пристрастей, які режисер розігріває до неймовірних температур, аби у фінальних епізодах спопелити у цьому полум’ї  усе навколо.

І в центрі історії опиняється правдивий нонконформіст, священик Ґрандьє, який постає у картині не стільки мучеником за віру, скільки правдивим героєм, ладним віддати своє життя за правду.

Взагалі, кінематограф Кена Рассела тяжіє до узагальнених політичних метафор. Режисерові не тільки подобається свобода, особливо у сфері сексуальности, а ще й антифашистські ідеї у тому вигляді, як вони поставали у середині двадцятого століття.

Скажімо, в авантюрній шпигунській комедії «Мозок за мільярд доларів», яка є переспівом модних тоді картин про шпигунів, Рассел показує американського генерала, що він прагне завоювати Радянський Союз, як одвертого фашиста, одержимого руйнуванням. І в цьому режисер схожий на пострадянських політтехнологів, котрі будь-які спроби подолати існуючий режим одразу списують на якусь міфічну фашистську загрозу.

Прикметно також, що режисер ніде не використовує звичну для тодішнього голлівудського кіна антирадянську риторику, натомість показує «країну робітників та селян» з відвертою симпатією, хоча й дуже приблизно. І він також знаходить для себе позитивого героя у постаті радянського полковника Стока, якого зображає правдивим патріотом та шанувальником композиторів Чайковського і Шостаковича. Звісно, у таких деталях прихована тонка іронія, відчутна тільки з певної часової відстані, бо згодом Рассел зафільмує неканонічну біографію Чайковського, яка навряд чи змогла б сподобатися симпатичному полковнику Стоку.

Відверто антикапіталістичні, нонконформістські погляди Рассела виявилися в іще одній відомій кінобіографії, цього разу знаменитої кінозірки німого кіна Рудольфо Валентіно. Фільм належить до удач Кена Рассела і через правильно обрану інтонацію оповіді, і через виконавця головної ролі, балетного танцівника Рудольфа Нурієва, який зробив зі свого героя правдиве, хоча й дещо ґротескне, втілення шляхетности і витончености. Звісно, Рассел та Нурієв придумали Рудольфо Валентіно заново, перенесли екранний образ актора у реальне життя, проте це той випадок, коли фантазії хочеться вірити більше, ніж правді.

Звісно, стрічка не обійшлася без звичних для режисера барокових образів, які в картині демонструють усю театральність та фальш Голлівуду. Рассел грається з голлівудською міфологією, вибудовує з неї цілий карнавал, на якому правлять бал правдиві чудовиська.

1991 року Рассел фільмує свою третю і останню американську стрічку «Повія», яка стає іще однією спробою зіграти на ниві сучасної йому популярної культури. Режисер мимоволі зафільмував свою версію відомої картини «Кралечка», яка також розповідала про будні американської повії. Ось тільки на головну роль він узяв не ґламурну Джулію Робертс, а досвідчену акторку Терезу Рассел, яка зіграла немолоду, малоосвічену, проте загалом симпатичу вуличну повію. Більше того, основу картини складають спогади реальних повій, відтак, стрічка претендує на документальну достовірність. І виходить, що історія повії з Лос-Анджелеса аж ніяк не схожа на казку про Попелюшку. Тут немає щасливої зустрічі зі шляхетним мільярдером, а є тільки вибагливі клієнти і жорстокий сутенер.

І в цій картині багато умовного, суто кінематографічного. Рассел римує фінал своєї стрічки з фіналом «Ночей Кабірії» Федеріко Фелліні, італійського режисера, з яким Кена Рассела часто порівнюють. Власне, перед нами невпізнана Кабірія дев’яностих, ще одна нездоланна оптимістка, яка вперто шукає любові.

20 березня о 01:10 в АРҐУМЕНТІ-КІНО «Злочини пристрасти» – друга американська картина Кена Рассела. Ще одна історія жінки, яка розривається між своїм денним та нічним існуванням. У фільмі доволі багато суто кінематографічної іронії, яка насамперед пов’язана з тематикою та жанром картини. Власне, йдеться про жанр еротичного трилера, який оповідає про наслідки неконтрольованої пристрасті, а також про мелодраму, під яку відчайдушно маскується ця кінострічка. Звісно, режисер кепкує з обох жанрів, проте це аж ніяк не заважає сприймати «Злочини пристрасти», як цілком добротний кінематограф, у якому провокативність тематики істотно знижується виражальними засобами, а ґротескна гра акторів урівноважується правдивими ліричними епізодами. 

І перед нами також історія двох нонконформістів, які нарешті знайшли своє щастя. Чудовий фінал для традиційно нещасних героїв цього режисера. Любов править світом.
Їй-Богу. Жодної іронії. Довічна гарантія від Кена Рассела.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com