Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Бизнес план фотостудии школа бизнеса.

Арґумент-Кіно

27.05.2011 18:55

Як вуаєр вуаєру...

За своєю суттю кінематограф є однією з форм підглядання, вуаєризму, скопофілії. Йдеться, власне, про одержимість рухомим зображенням та про фіксацію власної суб’єктивности як позиції винятково споглядальної. І сам кінематограф охоче береться за героя вуаєра, вбачаючи в ньому одночасно автопортрет та власного споживача. І, певне, найбільше вуаєрів показав британо-американський кінорежисер Альфред Гічкок. Саме він одним із перших ототожнив погляд свого героя-підглядача з поглядом кінокамери. 

А фільм Гічкока «Вікно у двір» став правдивим гімном вуаєризму. Головний герой цієї стрічки, фоторепортер Джеф, зумів власну надмірну цікавість до навколишнього світу перетворити на професію. Більше того, він поєднав свою цікавість зі схильністю до ризику. Разом це веде до того, що, прикутий внаслідок аварії до свого місця, фоторепортер починає підозрювати мешканця квартири будинку навпроти у вбивстві власної дружини. Подальші події, у які він втягує свою наречену та медсестру зі страхової компанії, підтверджують його підозри, проте сама позиція вуаєра залишається непроясненою. У фінальному епізоді сусід-убивця, наближаючись до репортера, весь час запитує: «Що вам потрібно?», проте так і не отримує відповіді, бо насправді вуаєру нічого не потрібно, крім вдовлення нестримного потягу до підглядання.

Гічкоківські картини мали величезний вплив на жанрове кіно – епігони підхопили і теми, і, найголовніше, художні прийоми. Класичним став епізод із фільму Джона Карпентера «День усіх святих», у якому погляд кінокамери не просто ототожнюється із поглядом вуаєра, а ніби привласнюється самим глядачем. Більше того, цього разу невинна цікавість обертається на криваві вбивства. До сьогодні цей прийом є обов’язковим у слешері і, так чи так, позначає собою позицію глядача-вуаєра, який, зрештою, постає таким собі убивцею реальности через власну принципову глядацьку пасивність.

Схильність до підглядання у багатьох кінострічках притаманна насамперед людям певних професій, які так чи так, але пов’язані з фіксацією часу, спостереженням за реальністю, стеженням та підслуховуванням. 1966 року італійський кінорежисер Мікельанджело Антоніоні зафільмував геніальну картину «Збільшення»/ Blow-up, яка, власне, показала драму професійного вуаєра. У центрі оповіді – модний фотограф Томас, який стомився від своєї доволі одноманітної роботи. Тому він покидає фотостудію і вирушає на пошук нових вражень у зовнішньому світі.

Одного дня він робить кілька знімків у місцевому парку, де до його об’єктива випадково потрапляє пара закоханих. Вони не чинять нічого забороненого чи дивного, проте зауваживши Томаса, дівчина наздоганяє його і вимагає віддати плівку. Згодом, видрукувавши світлини, Томас розуміє, що став свідком спланованого вбивства. Подальша поїздка до парку підтверджує його підозри.

Врешті-решт, після зникнення трупа та усіх фотографій і неґативів, він опиняється цілком без доказів злочину, свідком якого стала його фотокамера. Спустошений, розчарований, Томас повертається до парку, де бере участь у грі в теніс без м’ячика, ніби утверджуючи ілюзорність навколишнього видимого світу і власну покірність прийняти нові правила гри.

«Збільшення», напевне, найвпливовіша картина про морок ілюзії підглядання у світовому кіні. Її мотиви використовували багато кінематографістів, і в кожній з цих картин головний герой, професійний вуаєр, зазнавав поразки.

З появою недорогих відеокамер спостереження стало доступне і звичайним людям. Більше того, з’явилася мода на фіксацію своїх та чужих вражень. Згодом запис на відео та перегляд записаного перетворилися у сурогати реальности. І саме цьому процесові  присвячена картина американського кінорежисера Стівена Содерберґа «Секс, брехня та відео». Тут один з головних героїв знімає на відео одкровення малознайомих жінок, які згодом використовує для індивідуальних сексуальних практик. Сам бо він себе вважає імпотентом, не здатним до статевих стосунків із реальними жінками.

Сюжет цього фільму обертається навколо спроб кількох персонажів вийти за межі власних страхів, песимізму та відчуження, які почасти символізують для героїв анонімні відеозаписи. І слову та підгляданню в картині протиставляється інтимний простір двох людей, котрим для порозуміння вистачає тільки дотиків та ніжности. Наприкінці фільму герой знищує усі свої записи разом з відеокамерою, ніби пробуджуючись до нового життя.

"Секс, брехня та відео"

Ще одна стрічка про підглядання демонструє складнішу діалектику людських стосунків. Ідеться про «Короткий фільм про кохання» польского кінокласика Кшиштофа Кесьльовського. Головними героям тут є дев’ятнадцятилітній Томек та самотня жінка середніх років Маґда. Вони живуть у будинках навпроти, Томек щодня підглядає за Маґдою, і це підглядання не має сексуального підтексту. Томек проймається життям самотньої жінки, закохується в неї і навіть намагається зблизитися з Маґдою у реальному житті.

Зрештою, спроба обертається спочатку непорозумінням, а згодом  і драмою, в якій постраждалими виявляються обидві сторони. Наприкінці фільму Маґда приходить провідати Томека після повернення з лікарні і зазирає у прозорну трубу, через яку хлопець спостерігав за нею. І там вона бачить «виправлену», «правильну» історію їхніх стосунків. І це навіть не щасливий фінал, а тільки його обіцянка, що сповнена надзвичайного ліризму і делікатности. Тут підглядання аж ніяк не протистоїть прямому безпосередньому контакту двох людей, а по-своєму доповнює його. Герої дізнаються про інтимні таємниці одне одного, і це знання стає своєрідною запорукою їхніх стосунків, де на першому місці опиняється вже не еротизм, а християнська любов до ближнього.

"Короткий фільм про кохання"

У фільмі уруґвайського режисера Адріана Біньєса «Гігант», що в АК демонструватиметься 29 червня опівночі, розповідається іще одна історія про вуаєра, який зрештою відмовляється від цієї згубної звички. Головний герой тут не є представником творчої професії, яка будується на полюванні за реальністю, він також не сінефіл чи сексуальний збоченець, котрому приносить задовлення підглядання за іншими. Як вже зазначалося, він – охоронець у супермаркеті, де відеоспостереження є частиною технологічного процесу. Проте наш гігант закоханий в одну з прибиральниць, яка опиняється у центрі його світу. Та герой надто сором’язливий для того, аби зробити перший крок.

Спостереження у фільмі є тільки одним з елементів сучасного світу. І цього спостереження важко уникнути будь-кому. Теперішня реальність проглядається фактично наскрізь і робить із кожного з нас вуаєра мимоволі. Проте картина «Гігант» прикметна не тим, що демонструє, а тим, що приховує. Тут мало слів, і зображення тут не має вирішального значення. Власне, ідеться про те, що стосунки двох людей важко звести до якихось видимих, очевидних, чітко артикульованих речей. Навпаки, вони максимально приховані, завуальовані та невидимі. Їхні витоки ховаються у глибинах свідомости та несвідомого, вони неозорі, як океан, який зіграє у фільмі свою вирішальну роль.

Зрештою, «Гігант» – одна з найадекватніших картин про сьогодення та кохання, яке, зрештою, не потребує якихось додаткових умов, а тільки самого стану закоханости. Все інше, як то мовиться, підкаже природа.

Ігор Грабович




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com