Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

03.06.2011 15:55

«Повна історія моїх сексуальних невдач», Кріс Вейт

У програмі 5 червня о 00:50 – документальний фільм британського кінорежисера Кріса Вейта із сумною, але інтриґуючою назвою – «Повна історія моїх сексуальних невдач»…

Кріс Вейт є, сказати б, класичним невдахою. Рано чи пізно, його кидають усі дівчата. І ось тепер він твердо вирішив з'ясувати, чому це відбувається. З камерою і мікрофоном у руках Кріс вирушає брати інтерв'ю в усіх своїх "колишніх". Його цікавить головне питання: «Що зі мною не так?»...

Хто ж він, автор цього фільму, Кріс Вейт? Загалом успішний британський кінорежисер, сценарист і композитор. Природно, він сам пише сцкенарії та музику для своїх стрічок. Його фільмографія наразі складається з 11 фільмів, що за них він отримав 5 нагород міжнародних кінофестивалів. Він багато працює для телебачення, зокрема, для британського MTV… Коментуючи процес творення фільму, що ми його сьогодні з вами подивимося, Кріс Вейт сказав: «Мене покинула неймовірна кількість дівчат, тож мене справді зацікавило, чому таке відбувається? Тим паче, на той час я не мав роботи. Ну й вирішив, що ця затія може внести деяке різноманіття до мого життя, чи, принаймні, зробити його веселішим. І яким же телепнем я тоді був. Усе виявилося значно складніше»… Ну, в кожнім разі, як повідомляється, під час фільмування «Повної історії (своїх) сексуальних невдач» Кріс нарешті стрів свою майбутню дружину. Хай буде щасливий. Але…

Попри всі свідчення, вище наведені, попри всі ознаки, коли дивишся цей документальний і гіперособистий фільм Кріса Вейта, часом мимоволі та закрадається підозра, сумнів: а чи це не вміло розіграна, стилізована під документальні події, ігрова стрічка? Загалом, певне, ні, але вочевидь «Повна історія моїх сексуальних невдач» балансує на якійсь межі, або ж, інакше кажучи, мистецьки близька до такого своєрідного кінематографічного жанру, як мок’юментарі… Батьківщина його – Сполучені Штати Америки. А саме поняття буквально означає – підробка документального. Тобто, це ігровий фільм, що він так чи так стилізований під документальний. Родовід цього жанру виводять із п’ятдесятих років минулого століття, як відповідь на комерціалізацію документального кінематографа.

Стрічка Кріса Вейта «Повна історія моїх сексуальних невдач», що вона створена, а чи нафантазована з матеріалу приватного життя режисера, вже третій рік доволі успішно мандрує арт-екранами світу. Свою ж подорож і розголос вона розпочала з одного із найповажніших фестивалів незалежного кіна – власне, американського кінофестивалю «Санденс», що проводиться наприкінці січня в гірському курортному містечку Парк Сіті, що в штаті Юта. Він проводиться Санденс-інститутом, заснованим 1981 року знаменитим актором Робертом Редфордом і його друзями з метою створення умов для постання американського незалежного кіна. Цікаво, що фестиваль названий так на честь зіграного Редфордом персонажа у вестерні «Буч Кессіді і Санденс Кід»…

**

Мок’юментарі – так мріють правдиві художники

Ігор Грабович

З першого погляду здається, що жанр псевдокументального кіна – ніби зворотній бік кіна документального, реалістичного. І що це свого роду пародія на саму манеру оповіді, художні засоби та ідеологію документального кінематографа, який начебто претендує на «правду». І псевдокументалісти, фальсифікуючи реальність, ніби стверджують, що насправді реальність неможливо передати кінозасобами, навіть якщо ті будуть максимально витонченими та рафінованими.

Проте мок’юментарі бачиться жанром, який аж ніяк не суперечить реальності, а радше доповнює її. Бо псевдокументальні стрічки тільки маскуються під документ, виставляючи його своїм алібі. У кінцевому підсумку більшість псевдокументальних фільмів – це альтернативні, «покращені» версії реальности, в яких художники дають волю своїм мріям.

Одним із перших яскравих утілень жанру стала творчість американського генія Орсона Веллса, який спочатку прославився своєю радіопостановкою роману Герберта Веллса «Війни світів», а згодом у Голлівуді зафільмував кінострічку «Громадянин Кейн», яка цілком будується на розслідуванні таємниць життя вигаданого газетного магната Чарлза Фостера Кейна. І фільм прикметний численними псевдокументальними епізодами, які маскуються під тогочасну кінохроніку. Орсон Веллс цю кінематографічну техніку оповіді обирає, аби урізноманітнити саму історію і зайвий раз продемонструвати свою власну творчу потугу, вміння бути більшим, вагомішим, переконливішим за безпосередню історичну реальність. Власне, таким є і його герой Чарльз Фостер Кейн, і таким є сам Орсон Веллс.

Відвертим автопортретом постає і картина «Втрачені неґативи» новозеландського кінорежисера Пітер Джексона. Зафільмована 1995 року, ця пседокументальна стрічка розповідає про піонера новозеландського кіна такого собі Коліна Маккензі, сина фермера, який відкрив для себе кінематограф і раніше за інших привніс найвагоміші новації у цей вид мистецтва. Саме він винайшов близький план, провів перші експерименти зі звуком та кольором, створив низку новаторських стрічок. Ось тільки його особиста доля склалася вкрай нещасливо, і Коліна Маккензі швидко забули, а його новації не були належним чином оцінені.

Пітер Джексон оповідає свою історію від першої особи, проявляючи неабияку цікавість до творчого та особистого життя забутого кінематографіста, і навіть організовує експедицію, аби відшукати декорації «найвеличнішого» фільму Маккензі – «Саломея». Зрештою, він знаходить неґативи самої картини, реконструює їх і влаштовує прем’єру фільму в місцевому кінотеатрі... Звісно, попри усі стилізаторські, пародійні та іронійні моменти, перед нами – у певній уявній ретроспективі, звісно – постає портрет самого Пітера Джексона, режисера непересічного художнього темпераменту, новатора та експериментатора, який тяжіє до епічного кінематографа, де розігруються неймовірні пристрасті та діють люди вулканічного темпераменту.

Зрештою, до мок’юментарі зверталися і кінематографісти дещо іншої школи, котрі зазвичай фільмують камерні стрічки про так званих маленьких людей, які не стільки визначають історію, скільки підкоряються їй. Майстром такого кінематографа є американець Вуді Аллен, чиє ставлення до життя радше відзначається обережним скептицизмом, ніж любов’ю до гучних ефектів. І у своїй псевдодокументальній картині «Зеліґ» Вуді Аллен оповідає універсальну історію маленької людини, яка прагнула, аби її любили навколишні. І для цього вона  виробила у собі унікальну здатність до мімікрії, яка не обмежується вмінням грати різні соціальні ролі, а ще й дає змогу змінюватися на фізичному рівні.

Сюжет «Зеліґа» обертається, власне, навколо спроби вилікувати людину-хамелеона, і це лікування затягується на ціле десятиліття – від кінця двадцятих до кінця тридцятих років ХХ століття. Зрештою, лікування виявляється успішним і Зеліґ знаходить самого себе. Однак, сама кінострічка Вуді Аллена – це також фільм-хамелеон, який має за мету максимально вписатися у відтворювані епохи, сконструювавши автентичне середовище для свого героя. Тут багато розмаїтих деталей, музичних номерів, іграшок, які «одомашнюють» епоху і роблять позицію конформіста по-своєму симпатичною. І тут також присутня ностальгія за давно втраченим світом, який, попри всі нещастя, виглядає утіленням невинности.

Часто автори псевдокументальних стрічок малюють колективний портрет цілої епохи чи певної спільноти. Саме такий портрет ми подибуємо у картині російського кінорежисера Алєксєя Федорченка «Перші на Місяці». Тут ідеться про експедицію на Місяць, яка була начебто організована наприкінці тридцятих років ХХ століття сталінським урядом. Події відтворюються на основі архівних документів, нібито взятих з архіву НКВС.

У цій картині прикметно все, починаючи від теми і закінчуючи головними фігурантами історії. Федоченко відтворює не просто атмосферу сталінських тридцятих, він ніби створює певну універсальну модель російського буття, з його непереборною зневагою до окремого людського життя і тотальним контролем над усіма сферами існування. «Перші на Місяці» – доволі вигадлива та сумна історія, у якій поєдналися людська мрія про подорож до зірок із важкими пресом державного механізму тоталітарної держави.

Мок’юментарі, попри те, що звертається до різних тем і найрізноманітніших сторін людського існування, насамперед є кінематографічним жанром, тому рідна кіноспецифіка йому все ж найближча. І саме їй присвячений один з з найрадикальніших мок’юментарі в історії кіна – бельгійська кінострічка «Людина кусає собаку». У центрі оповіді – знімальна група, яка фільмує документальну стрічку про життя місцевого серійного убивці Бена. Їхній герой відзначається непередбачуваним характером та доволі вибуховим темпераментом. Поволі знімальна група втягується у життя Бена і стає співучасником його злочинів. Понад те, кілька фільмарів віддають своє життя, аби відзняти ефектні кадри. На їхнє місце приходять інші кінематографісти, яким до снаги такий химерний спосіб життя та фільмування.

Вся історія закінчується очікувано сумно, проте картина «Людина кусає собаку» доводить до граничної межі людську цікавість до чужого існування, а також здатність людини заради цієї цікавости, власне, заради добре розказаної та буцімто достовірної історії пожертвувати навіть власним життям. Саме ця бельгійська стрічка проявила усю силу мок’юментарі, що полягає насамперед у потребі людини шукати у навколишньому світі логіку та сенс, піддаватися розмаїтим теоріям стосовно довколишнього світу і вірити в альтернативні, на межі з абсурдом, версії її повсякденного існування.

«Повна історія мої сексуальних невдач», що вона 5 червня о 00:50 в АРҐУМЕНТІ-КІНО, зроблена під документстрічка. Вона змальовує іронійний портрет сучасного молодого чоловіка, який терпить фіаско на любовному фронті. Звісно, у фільмі присутня самоіронія, хоча вона може претендувати і на певне, цілком серйозне,  узагальнення. Бо йдеться не просто про індивідуальний випадок, а про певну проекцію страхів та надій цілого покоління, яке розгубилося в сучасних умовах. Водночас, це цілком універсальна історія про пошуки правдивого кохання, яке завжди зустріти непросто. І найбільшою особливістю пропонованої історії є її цілком приватна та інтимна інтонації, котрі змушують сумніватися у сфабрикованості кінотвору. Що поробиш, кіно обдурило нас і цього разу. Нехай воно навіть і розповіло чисту правду.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com