Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

04.11.2011 16:39

Незваний гість та Невпізнаний господар Алєксєя Балабанова

Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО 

Російський кінорежисер і сценарист Алєксєй Балабанов свій шлях до кіна розпочав наприкінці вісімдесятих років минулого століття. Перекладач за першим фахом, Балабанов 1990 року закінчив Вищі сценарні та режисерські курси в Москві, маючи за плечима колоритний життєвий досвід, який включав у себе службу у військовій авіації та роботу помічником режисера на телебаченні міста Свєрдловська.


Саме у Свєрдловську Балабанов і створив свої перші кінофільми. Показовою тут є документальна стрічка «Настя і Єґор», яка розповідає про двох місцевих музикантів, закохану пару, співачку Настю Полєву та гітариста Єґора Бєлкіна, які розповідають про самих себе, про свою улюблену музику, спілкуються з друзями, виконують власні твори. Занурена у свій час, картина «Настя і Єґор» характеризує також і самого режисера Балабанова, що для нього російський рок та відповідний світогляд залишаються любов’ю усього життя.

Згодом Балабанов переїздить до Санкт-Петербурґа, де 1991 року на студії першого та експериментального фільму під керівництвом знаменитого режисера Алєксєя Ґєрмана  знімає свою першу повнометражну стрічку «Щасливі дні», сценарна основа якої ґрунтується на творах Семюела Беккета.

Перший фільм Балабанова задає не стільки стилістику його кінотворчости, скільки заявляє головного героя – неприкаяного чоловіка, який шукає мінімального прихистку, проте ніяк не може його знайти. Натомість він потрапляє до цілком алогічного світу, що  той прагне підпорядкувати його собі. У «Щасливих днях» герой навіть не має імени, кожен зустрічний та поперечний іменує його на власний смак.

І хоча картина була цілком зафільмована у Санкт-Петербурзі, йшлося у ній радше про певний узагальнений образ міста, яке радше відображає внутрішній стан головного героя, аніж оповідає історію в чітких географічних координатах.

1994 року в тому ж творчому об’єднанні та в копродукції з французькою і німецькою студіями Балабанов фільмує свою другу повнометражну картину, що називається «Замок». Стрічку створено за мотивами однойменного незакінченого роману  Франца Кафки, сюжет якого Балабанов не побоявся власноруч дописати.

Власне, у цьому фільмі головний герой Землемір опиняється не тільки у світі алогічному, непослідовному й дуже непевному, він виявляється явно непроханим гостем, зайвою людиною, з якою довколишні поводяться на власний розсуд.

Відтоді непроханий гість стане головною постаттю у фільмах Балабанова, таким чином відображаючи і світ навколо, і життєву та творчу біографію цього кінематографіста.

Своєрідним маніфестом нової балабановської естетики стане короткометражна картина «Трофім» з альманаху «Прибуття поїзда», що він був зафільмований 1995 року до сторіччя кінематографа. Цю стрічку створено в кінокомпанії СТВ під керівництвом продюсера Сєрґєя Сєльянова, з яким Балабанова згодом поєднає багатолітня дружба й тісна співпраця.

«Трофім» складається з двох частин. Дія першої точиться 1904 року, коли простий російський селянин Трофім на ґрунті ревнощів убиває свого рідного брата, покидає село і вирушає до Санк-Петербурґа.

По дорозі Трофім зізнається усі охочим у своєму злочині й вислуховує різні коментарі, проте мало хто з подорожніх переймається його життєвими обставинами. На вокзалі у Санкт-Петербурзі Трофім випадково потрапляє до поля зору кінокамери французького оператора, який фільмує ще одну версію першого в історії кінофільму про прибуття поїзда. Трофім заглядає в об’єктив, заважає роботі оператора, і француз його проганяє. Згодом Трофіма заарештовують у борделі, і на цьому його історія закінчується.

Друга частина фільму відбувається за нашого часу. Молодий асистент режисера приносить знайдену в архіві ту саму кіноплівку, зафільмовану на вокзалі Санкт-Петербурґа. Він її показує режисерові, той переглядає, а потім наказує вирізати Трофіма, бо той застує собою будівлю вокзалу.

 Цей епізод став цілком символічним для Алєксєя Балабанова, що він зіграв у ньому роль асистента режисера, здобувача архівної кіноплівки. Річ у тім, що мимовільним опонентом Балабанова став сам Ґєрман, його старший наставник, який незабаром перетвориться на принципового критика творчости і світогляду свого учня. Затим вони розійдуться, а згодом і посваряться. Балабанов рухатиметься власним шляхом, цілковито зосереджуючись на героях, схожих на Трофіма. І фільмуватиме відтак винятково про російське життя, творячи для його розуміння ємні та виразні метафори.

Непроханим гостем ввійде на знімальний майданчик та в пострадянську інтеліґентську свідомість Даніла Баґров, герой наступного твору Балабанова, фільму «Брат». Зовні миловидний і сором’язливий  юнак із чарівною посмішкою виявиться загартованим у боях спецназівцем, холоднокровним убивцею, з вуст якого в картині лунатимуть чи не найрізкіші слова у пострадянському кіні. Саме після них Ґєрман перестане подавати руку Балабанову.

 Герой «Брата» для багатьох виявиться символом нової Росії , яка відкинула радянське лицемірство на користь неприкритої ксенофобії та пропаганди власних цінностей. Так чи так, але «Брат» отримав нечуваний суспільний резонанс, після якого кожна наступна стрічка Балабанова стає об’єктом якщо не скандалу, то бурхливої полеміки безумовно.

А завершиться перший період творчости цього контраверсйного митця правдивим шедевром, картиною «Про потвор і людей», яку сам режисер називає своєю улюбленою. Стрічка з’явилася 1998 року і, як згадує продюсер Сєльянов, після прем’єри на фестивалі «Кінотавр», люди почали сторонитися їх із Балабановим навіть на сочинському пляжі.

Фільм став непроханим гостем для значної частини російського кіноістеблішменту і через свою тему, і через авторську незворушність, з якою постановник оповідає доволі дивну для російського кіна історію. Стрічка «Про потвор і людей» і справді символізує собою остаточний розрив з кінематографом радянським, у якому зазвичай ішлося про соціальне, а естетичне, екзистенційне, тілесне, еротичне було якщо не заборонене, то завше залишалося на марґінесі. Натомість Балабанов створив картину абсолютно вільну насамперед естетично, а вже потім ідейно. Йому мало йдеться про соціальні реалії, а більше – про певну динаміку внутрішнього стану людини, який загалом важко простежити, тим паче, передбачити. Режисер створив свій перший, як він сам називає, відкритий фільм, у якому відсутнє явне авторське послання, проте кожен із глядачів може самостійно вибрати трактування сюжету.

Стрічка Алєксєя Балабанова «Мені не боляче», що демострувалася в  АРҐУМЕНТІ-КІНО 30 жовтня, є другою картиною майстра, яка знята за чужим сценарієм. Перед нами водночас правдива мелодрама і ніби пародія на неї, себто вже звичний відкритий фільм Балабанова. Кожен обирає собі до смаку, що йому дивитися. І все ж тематично картина виглядає продовженням балабановських історій про непроханих гостей, які приходять і лишаються жити разом із господарями. І загалом важко зрозуміти, боляче господарям від перебування гостей, а чи ні. Чи може, навпаки, самі гості відчувають певну незручність у присутності господарів. Цей фільм, як і більшість творів Балабанова, позбавлений однозначності моральних оцінок та естетичної позиції. Це кіно можна любити, а можна ненавидіти, проте йому важко відмовити у праві на існування, у глибинній внутрішній правді, яка проступає через простий сюжет.

Тематичним поворотом у творчості Алєксєя Балабанова стане картина «Брат 2», яка вийшла на екрани 2000 року. Успіх першої стрічки спонукав режисера і студію СТВ зробити продовження, яке було презентоване з помпою і мало шумний успіх у широкої авдиторії. Проте у другому «Браті» відбулися принципові зміни в показі головного героя. Даніла Баґров із непроханого гостя перетворився на фактично господаря новочасної Росії, якому раді чи не в кожній оселі. Водночас він не втратив свого попереднього амплуа непроханого гостя, проте не для Росії – для Америки.

Саме туди їде Даніла, аби відновити справедливість. Саме там він скаже свої сакраментальні слова про силу та про правду, які відтоді підхоплять та розтиражують  численні медії на пострадянському просторі. І слова ці стануть для одних символом новочасного російського фашизму, а для інших, навпаки, щирим доказом богообраности росіян. Воістину, Балабанов фільмує для усіх.

Картини, створені ним після другої частини «Брата», так чи так, проте обертатимуться навколо подвійної ролі головного героя, який стане водночас непроханим гостем та невпізнаним довколишніми господарем, який утілює свою нову роль.

Промовистим прикладом такого героя стане Іван Єрмаков зі стрічки «Війна», яка була випущена у прокат 2002 року. Фільм є розповіддю від першої особи, яку власне і веде головний герой, колишній російський солдат, котрого ув’язнили за самоправні дії на території Чечні. Починається історія із Іванового перебування у чеченському полоні, де він стрічає пару британських акторів – Джона та Марґарет, яких чеченці викрали у Грузії з метою викупу. Також у полоні він знайомиться з незламним капітаном Мєдвєдєвим, до якого Єрмаков одразу відчуває несвідому повагу.

За Івана, зрештою, викупу ніхто не дає, тому чеченський командир Аслан відпускає його додому, а разом із ним і Джона, який пообіцяв, що привезе з Англії два мільйони фунтів, аби викупити Марґарет. Проте шляхи Івана та Джона на цьому не розходяться. За деякий час Джон знаходить Івана і просить у нього повернутися до Чечні.

Таким чином Іван Єрмаков знову повертається у Чечню непроханим гостем, проте з часом перетворюється на правдивого господаря становища.

У стрічках нового тисячоліття Балабанов продовжуватиме міркувати про російську сучасність, здебільшого озираючись на минуле. І для цього він створить ємні та сильні метафори, які обертатимуться навколо його головної теми. І такою метафорою, що вона ніби об’єднає минуле і сучасне, стане картина «Морфій». Створена за сценарієм Сєрґєя Бодрова-молодшого, вона формально є екранізацією кількох оповідань російського письменника Міхаіла Булгакова, а насправді цілком ориґінальною історією про загибель окремої особистости, яку ламають різні обставини, в тім числі й історичного характеру.

Дія точиться восени та взимку 1917 року, після Жовтневого більшовицького перевороту. У глухе російське село приїздить новий лікар Поляков, який одразу завойовує симпатію місцевої публіки. Йому вдаються доволі складні медичні маніпуляції, доктор молодий, симпатичний, самовідданий та рішучий.  Проте одного разу, аби зняти біль після прийому сироватки від дифтерії, він приймає морфій. Відтоді доктор Поляков стає одержимий наркотиком, який, зрештою, зводить його у могилу.

Власне, морфій тут і наркотик, і певна національна народна субстанція, яку підхоплює незалежний та доволі ліберальний Поляков від російського народу, і той самий невидимий, проте могутній господар, котрого важко, фактично неможливо, здолати.

Останнім на сьогодні фільмом-метафорою Балабанова став «Кочегар», що він творить своєрідний позачасовий образ Росії як місця безконечного насилля та нечуваної жорстокости. В картині йдеться про ветерана Афганської війни, майора-сапера, за національністю якута, який працює кочегаром та пише книжку про насилля над якутами російських розбійників у дев’ятнадцятому столітті. Майор-якут підтримує вогонь, як підтримували вогонь його предки, ось тільки робить він це не у себе вдома, а в провінційному російському містечку, де йому та його доньці доводиться жити.

Час від часу до майора навідуються його друзі, такі ж ветерани Афганської війни, які приносять трупи на спалення. Друзі повідомляють, що вони убивають винятково поганих людей, і майор їм вірить. Проте одного разу до кочегарки приносять тіло його доньки.

 «Кочегар» є одним із найтрагічніших та найжорстокіших фільмів Балабанова. І цього разу усі його звинувачення скеровані, власне, проти самих росіян, зокрема, проти їхньої  поведінки серед народів імперських околиць. І кочегарка тут виростає до символу імперського крематорію, який пожирає усіх без сліду. Саме він, цей крематорій, і є правдивим господарем Росії. І хоча фільм закінчується відплатою убивцям, проте ця відплата не робить майора щасливим. Він убиває себе, вдивляючись у вогонь, скажену, некеровану енергію, яку йому не вдалося приборкати.

На телеканалі «1+1» 6 листопада о 01:40 у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО демонструватиметься «Вантаж 200» – фільм-метафора, безумовна кінематографічна вершина у показі того, кого ми називаємо невидимим господарем сьогоднішньої Росії.

Перед нами водночас напружений трилер та картина із відкритою структурою. У фільмі одразу і не збагнеш, хто є головним героєм, а хто другорядним, хто катом, а хто жертвою. Це історія не просто з подвійним чи потрійним дном, це фільм, який по суті лежить поза межами кінематографічного досвіду. Він апелює одразу до життєвого досвіду та інтуїції, естетичного смаку та відчуття правди, людського страху та людської надії. Фільм не дає забути і забутись, у ньому мінімум зручного та комфортного, він, як груба дерев’яна лава, яка дає тільки потрібне, проте позбавляє від зайвого. Балабанов створив кінокартину, яка робить марними дискусії про минуле, зате відкриває дорогу до майбутнього.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com