Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

16.11.2012 20:40

Дейвід Фінчер: «Я не хочу, аби глядачеві було комфортно»

Ігор Грабович, АК   

Американський кінорежисер Дейвід Фінчер прийшов до кіноіндустрії вісімнадцятирічним і режисурі навчався на різних виробничих студіях, зокрема, у  Industrial Light & Magic Джорджа Лукаса, де творив спеціальні ефекти до відомих блокбастерів. У середині вісімдесятих почав знімати доволі сміливі й новаторські рекламні ролики та музичне відео, за яке отримував численні нагороди.  

1984-го його уславив тридцятисекундний ролик, який закликає вагітних покинути курити, створений для Американського онкологічного товариства. Це був перший і сміливий крок у неприємні глибини людської природи, здійснений Фінчером.

До сьогодні  реклама та музичне відео Фінчера вирізняється певним радикалізмом  і через свої сюжети, які часто обертаються довкола злочину, зокрема, вбивства, і через особливості зображення, часто монохромного або настільки темного та похмурого, що вони апелюють не так до зору, як до зорової пам’яті.

У великому кіні режисер дебютував 1992-го стрічкою «Чужий 3», яка стала найсуперечливішою та найпохмурішою частиною усієї серії фільмів про зіткнення людини із Чужими. Під час виробництва картини стався конфлікт між режисером та студією і, врешті-решт, Фінчера було усунуто від знімання, відтак цей фільм постановник тільки частково визнає своїм, зазначаючи, що не відчуває до картини жодної симпатії.

І все ж «Чужий 3», попри цілком слушні застереження, має питомі ознаки режисерського та візуального стилю, який згодом прославить Фінчера. Йдеться насамперед про тематичний зріз цієї історії, яка хоч і ставить у центр оповіді жінку, власне лейтенанта Ріплі, радше стосується чоловіків, їхньої ідентичності та віри. Дія картини точиться у чоловічій в’язниці, громада якої підкреслено релігійна і навіть фанатична. Віра тут невіддільна від самого життя в’язнів, вона надає їм силу протистояти злу, і цей момент згодом стане важливим для всіх фільмів Фінчера.

Іншим важливим складником його стилю стало підкреслено тьмаве, розмите, неконтрастне зображення, яке позначає собою морок існування, невидиму межу між добром та злом. Таке зображення прийшло із попередніх робіт режисера і згодом стало  розпізнавальним знаком його фільмів.

Правдивим проривом для Фінчера стала його наступна стрічка – трилер «Сім», що вийшов на екрани 1995 року. Стрічка оповідає про сім днів із життя двох міських детективів Сомерсета та Мілза, які вистежують серійного вбивцю та релігійного фанатика, що той жорстоко карає людей, які, на його переконання, ведуть неправильний спосіб життя. Фільм тримається на дуже добре розрахованому і вдало побудованому сценарії Ендрю Кевіна Вокера, проте не менш важливою є візуальна складова цієї історії. У процесі підготовки до фільмування режисер багато уваги надавав декораціям та бутафорії, намагаючись максимально виразно й детально показати спосіб життя сучасної людини.

Особливо детальною і продуманою є декорація квартири серійного убивці Джона До, яка скидається водночас на оселю зла та лігво самотнього чоловіка, одержимого манією величі. Ці декорації Фінчер та його оператор-постановник Даріус Хонджі фільмували у майже повній темряві, яку прорізають тільки потужні поліцейські ліхтарі – слабка надія на справедливість та правосуддя.

Зрештою, у цьому фільмі надзвичайно потужно кристалізувалася також тема, сказати б, терапії сучасної людини, яка живе у світі фальшивих цінностей та ідеалів. У картині убивця-психопат читає своєрідну проповідь сучасному світові, проповідь, яку той не забуде ніколи. «Щоб люди тебе почули, недостатньо плескати їх по плечу, треба бити молотом», – каже Джон До і досягає на цьому шляху по своєму вагомих та переконливих  результатів. У фіналі детектив Сомерсет, аби врівноважити скажену філософію Джона До, процитує вислів Ернеста Гемінґвея: «Світ – чудовий, за нього варто боротися». «Я згоден із другою половиною цієї фрази», – додає Сомерсет, і ця репліка скидається на програму самого режисера, який, схоже, також поділяє і думки Джона До, принаймні, деякі з його художніх прийомів схожі на правдиві удари молотом.

І у фільмі «Сім» представлено цілковито чоловічий світ, жорстокий, відчужений та байдужий. За винятком детектива Сомерсета, стоїка та мораліста, який планує вийти на пенсію, ніхто не переймається суспільними речами, тим паче, думками чи переживаннями ближнього. Чоловіки тут показані бездушними машинами, які тільки прагнуть нав’язати свою волю ближньому. Єдиний жіночий персонаж, доброзичлива дружина детектива Мілза Трейсі, опиняється у своєрідній ізоляції, і, врешті-решт, вона та її ненароджене дитя стають жертвами релігійній одержимости й неконтрольованого чоловічого гніву.

Наступна стрічка Фінчера також присвячена терапії, цього разу винятково індивідуальній. У фільмі «Гра» ідеться про банкіра із Сан-Франциска Ніколаса Ван Ортона, який переживає життєву кризу напередодні сорок восьмого дня народження. Банкір міркує про самогубство, ототожнюючи себе із батьком, який також вкоротив собі віку у сорок вісім. Брат дарує Ніколасові запрошення на таємничу «Гру», яка повинна змінити його життя. Ніколас неохоче зголошується і незабаром опиняється у центрі загадкових та моторошних подій. Його нещадно переслідують незнайомці, його зраджують найближчі родичі та друзі, зрештою, зубожілий та зневірений у всьому, він опиняється на даху будинку з револьвером у руці, аби гідно зустріти своїх ворогів.

Фінал цієї історії до сьогодні викликає суперечки, бо виглядає надто позитивним, що загалом не характерно для фільмів Фінчера. Проте існує альтернативне пояснення щасливого фіналу, мовляв, герой насправді не вижив і щаслива розв’язка – то тільки його передсмертне видіння під час довгого падіння з даху хмарочоса.

Так чи так, проте Фінчерові вдалося створити правдивий шедевр у жанрі параноїдального трилера, а також цілком авторське кіно, похмуре та відверте, що воно увиразнює певну авторову нехіть та навіть відразу до довколишнього світу, який аж ніяк не видається йому чудовим місцем.

Другий період кар’єри Фінчера пов'язаний зі стрічкою «Кімната страху», яка вийшла на екрани 2002 року й мала значний глядацький успіх. У цьому напруженому трилері йдеться про розлучену жінку Меґ та її одинадцятилітню доньку Сару, котрі оселяються у чотириповерховому нью-йоркському маєтку, що раніше належав відомому фінансистові. Першої ж ночі до них вриваються грабіжники, які шукають сейф із прихованими там облігаціями на значну суму.

Мати з донькою встигають сховатися у так званій кімнаті страху, окремому ізольованому приміщенні, яке має порятувати їх від грабіжників. Проблема тільки в тім, що сейф, який потрібен злодіям, заховано саме в цій самій кімнаті, сама ж кімната цілковито відрізана від довкілля.  

У фільмі доведено до межі антагонізм між світом чоловіків та світом жінок, який загалом бачиться цілком неподоланним, навіть катастрофічним. Стрічка може бути прочитана як притча про сучасну жінку та її страхи. Режисер робить жінку вразливою і перед зовнішньою агресією, і перед внутрішніми сумнівами. Він замикає її у кімнаті, яка сприймається своєрідною метафорою сучасної жіночності, навіть материнства, відтак кімната страху бачиться своєрідною скам’янілою маткою, безплідною і нездатною нікого захистити.

І в цій картині камера його операторів Даріуса Хонджі та Конрада В. Голла проникає у найменші шпарини, ніби розсікаючи, розчленовуючи світ, роблячи видимими усі закутки та закапелки, позбавляючи його інтимності та затишку. Ще ніколи в кіні дім не поставав настільки вразливим та незахищеним перед зовнішньою загрозою – його товсті стіни не витримують навіть допитливого погляду.

У двотисячних роках Фінчер продовжує свої візуальні експерименти. 2007-го він випускає свій перший майже цілком знятий на цифрову камеру фільм «Зодіак», присвячений розслідуванню справи знаменитого серійного убивці із Сан-Франциска. Картина є історією газетного карикатуриста Роберта Ґрейсміта, який першим розшифрував послання Зодіака, а згодом залишився єдиними, хто намагався відшукати маніяка.

Цього разу Фінчер знімає своєрідне антикіно, в якому максимально послаблює жанрові складові, головної уваги надаючи обставинам справи, а також самому часові, власне трьом десяткам років, впродовж яких розгортається ця історія. І тут знову присутній доволі песимістичний погляд на реальність, який аж ніяк не вкладався у кінематографічні кліше. Режисер навіть прямо полемізує із голлівудським кінематографом, змушуючи своїх героїв дивитися та обговорювати картину «Брудний Гаррі», яка створена за мотивами історії Зодіака, і яка закінчується пеермогою правосуддя.

Режисер надає багато уваги матеріальній складовій історії, декораціям, фактурі речей, часом перетворюючись на своєрідного фетишиста, який забрів у світ власних фантазій. Це стане провідною рисою усіх його наступних фільмів, які все більше дегуманізовуватимуться, витіснятимуть людей на другий план, виводячи на перший матеріальний світ.

2008 року виходить наступна картина Фінчера «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» – притча про час, тимчасовість людського життя та марноту всіх зусиль перед лицем смерті. Ймовірно, це найпесимістичніший та найхворобливіший фільм режисера. Суть , власне, у самій історії головного героя, Бенджаміна Баттона, який народився глибоким старцем і з кожним роком свого життя все молодшав і молодшав, на відміну від довколишніх, які старіли й помирали.

Створену за короткою новелою американського письменника Скотта Фіцджеральда, цю історію можна порівняти із рухом двох залізничних експресів, які хоч і рушили з різних точок, все одно прибудуть в один і той самий пункт призначення, який називається смертю. Йдеться про рух назустріч одне одному двох героїв – чоловіка та жінки – фактичних, за метрикою, ровесників, проте біологічно належних до різних поколінь. Кожен із них іде своїм маршрутом – він молодшає, вона старішає – аби у певний час зустрітися та вирівняти вікову різницю, зрівнятися у внутрішньому стані та фізичних проявах. Фінчер вміло показує короткі миті людського щастя, яке дісталося його героям, намагаючись вивести їх з історичного та біологічного часу, із двох невблаганно убивчих субстанцій.

Фільм демонструє віртуозну майстерність режисури Фінчера, який відтворює цілі десятиліття американської історії не тільки через матеріальний світ, але й детально стилізуючи зображення, щоразу пристосовуючи його до певного історичного періоду. У фільмі безліч впізнаваних речей – від побуду до творів мистецтва. Це кіно близьке до певної абстракції, бо звертається до універсальних речей – часу біологічного та часу соціального, який наприкінці фільму змиває ще одна невблаганна природна стихія – ураган «Катріна», який насувається на Новий Орлеан, де продовжують жити (і, цілком імовірно, помруть) останні з героїв цієї драми.

2010 року Фінчер випускає стрічку «Соціальна мережа», що та присвячена обставинам створення знаменитого сьогодні  Фейсбука. Перед нами дуже добре структурована історія про вкрай неприємного комп’ютерного вундеркінда Марка Цукерберґа, який настільки стурбований соціальним престижем, що заради нього, не вагаючись, зраджує кохання та дружбу.

Фільм отримав «Оскара» за найкращий сценарій (Аарон Соркін), який базується на перевіреному та підтвердженому документальному  матеріалі. І Фінчер скрупульозно відтворює усі деталі життя та побуту Цукерберґа, не дозволяючи собі найменшої фантазії. Проте і цього разу режисер не зраджує власному стилю, роблячи свою картину своєрідною проекцією назовні похмурого та нечутливого внутрішнього світу головного героя. Стрічка не містить жодного морального уроку, герой упродовж фільму ніяк не розвивається, і у фіналі ми бачимо того самого одержимого соціальним престижем мудака, що й на початку фільму. Це історія сучасного успіху у світі, який цілком втратив усі моральні орієнтири.

Останньою на сьогодні роботою Фінчера є стрічка «Дівчина з тату Дракона», створена за романом шведського автора Стіґа Ларсона. Це перший фільм режисера, дія якого відбувається поза межами Сполучених Штатів. У центрі оповіді – шведський журналіст Мікаель Блумквіст, який веде пошуки зниклої сорок років тому племінниці залізничного магната Гарієт. Розслідування приводить його до розкриття страхітливих родинних таємниць, через які проглядаються особливості шведської історії ХХ століття.

 Водночас Фінчер оповідає універсальну історію про насилля над жінками, яка так чи так, проте завжди була у його фільмах. Жінка у картині – найперша та цілком очевидна жертва чоловічих бажань, і вона повинна визволитися від цієї тиранії у будь-який спосіб. Для цього режисер максимально посилює (у порівнянні з першоджерелом) образ помічниці Блумквіста гакерки Лізбет Саландер, якій віддано функції мстительки та певного прообразу жінки недалекого ймовірного майбутнього – незалежної, бісексуальної, сміливої та жорстокої войовниці, яка не зійде з обраного шляху ні за яку ціну.

І знову важливою стилістичною ознакою картини стала максимально деталізована оповідь, яка дається через безліч дрібниць суто матеріального плану – архівних документів, світлин, поліцейських протоколів та звітів. Відновлення істини у картині відбувається не через спілкування з людьми, не через опитування свідків чи щось подібне, а через вивчення матеріальних слідів, які у фільмі відіграють і фактичну, доказову, і естетичну функції.

А 18 листопада о 00:20 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1», без перебільшення, найзнаменитіша картина Дейвіда Фінчера «Бійцівський клуб», значення якої тільки зростає із часом. Зафільмована наприкінці безтурботних дев’яностих років минулого століття, вона сміливо показує усю ціну цієї безтурботності й водночас передрікає наступне похмуре десятиліття ненависті й терору.

  І це також історія дуже дивної терапії головного героя, клерка автомобільної компанії, який вдався до радикальних та безкомпромісних кроків, аби подолати власне безсоння. І це надзвичайно виразний, візуально досконалий твір, який із кожним переглядом все більше й більше вабить своєю кінематографічною енергією.

Фільм також коментує місце чоловіка в сучасному світі, іронійно відтісняє та відтіняє споживацькі цінності на користь підкреслено мускульних, мачистських. І тут також є героїня-жінка, проте вона далека від чутливості своїх колеґ із інших картин Фінчера. Вона – дитя нового часу, авантюристка й опортуністка, яка стрічає чоловіка своєї мрії у незвичних обставинах кінця світу, і не особливо дивується цьому.

Серед інших фільмів Фінчера «Бійцівський клуб» вирізняється підкресленим сарказмом, із яким режисер показує і сучасний йому морок капіталізму, й рух опору. Тут немає ні правих, ні винуватих, у сутінках не розрізниш облич. Світ у цій картині так і не став чудовим і цілком заслужив свою долю, яку режисер, не вагаючись, доводить до логічного фіналу. Обов’язково подивіться й додивіться, терапія справді виявилася радикальною. Ви зустрінете героя в дуже дивний період його – і, вважайте, свого – життя.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com