Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

14.12.2012 15:55

Кінострасті Абеля Феррари

Ігор Грабович, АК  

Американський кінорежисер Абель Феррара свій перший повнометражний фільм «Убивця з електродрилем» зафільмував 1979 року. Він також зіграв у цій картині головну роль, перевтілившись у молодого художника, що той поволі божеволіє під впливом мистецьких та злочинних імпульсів. Стрічка стала вдалим прологом до подальшої творчости режисера, бо містила базовий для його наступних фільмів сюжет про людське саморуйнування, якому ніхто, у тім числі й людина, жертва цього саморуйнування, не може завадити. Проявився тут і режисерський стиль Феррари, що є фактично сумою шокових епізодів, які тільки наростають до фіналу, аби наприкінці досягти своєрідного апогею насильства в одній тривалій та детальній сцені.

Його герої завше піддаються випробуванню злом, причому це випробування ніколи не дається через умовляння, спокусу, а завше тільки через пряме та брутальне насилля. І це випробування стає початком своєрідної трансформації героя, найчастіше – його повільним, проте неухильним сповзанням до ще більшого та брутальнішого зла.

Абель Феррара

Подібне ми бачимо у другому повнометражному фільмі Феррари «Місіс сорок п’ятий калібр», де йдеться про переродження глухонімої швачки, котру було двічі зґвалтовано упродовж одного дня. Другого свого ґвалтівника дівчина вбиває, і, заволодівши його пістолетом, починає власне полювання на різного роду шукачів пригод.

Режисер не просто створив історію помсти, він ще й надав їй очевидних релігійних, власне, католицьких обертонів. Подібне зауважувалось і в його першій картині, проте саме тут яскраво заявила про себе тема гріха та спокути, яка й надалі невимовно переслідуватиме усіх героїв Феррари. Та й тут жертва злочину не просто стає катом, вона ніби віддає себе у руки провидіння, яке вважає праведним, проте в душі розуміє, що грішить не менше за своїх кривдників.

У фіналі стрічки з’являється тема своєрідного новітнього Вавилона, гріховного міста, наповненого моральними потворами та чудовиськами; міста, що його слід зруйнувати. Героїня з промовистим ім’ям Тана, яке походить від грецького Танатоса, прагне очистити місто, проте їй вочевидь не до снаги і не під силу така місія. Подібна безсилість героя стане іще однією важливою темою у фільмах Феррари.

Картина «Місіс сорок п’ятий калібр» стала своєрідною візитівкою режисера і відкрила йому дорогу до подальшої кар’єри. Феррара постійно фільмує, з кожною наступною роботою вдосконалюючи власну майстерність. 1990 року виходить його стрічка «Король Нью-Йорка», по своєму показова і для жанру ґанґстерської драми, і для близького режисерові сюжету про добрі наміри, які втілюються негідними вчинками. Головний герой цієї історії, кримінальний авторитет Френк Вайт, виходить із в’язниці, аби чинити правосуддя у той спосіб, у який він його уявляє.

 Історія оповідає про своєрідного янгола помсти, що той не витримує земного тяжіння, земних законів, земного правосуддя, які видаються йому дуже далеким від добра. Він вбиває не стільки конкурентів, скільки людей, яких вважає зіпсованими, аморальними, далекими від суспільного добра. Сам Френк, окрім того, що він убивця і продавець наркотиків, є ще й благодійником та щедрим меценатом, який спонсорує безплатну лікарню в одному з бідних районів Нью-Йорка. Проте Френкове розуміння справедливости не поділяють місцеві поліцейські, які  прагнуть за будь-яку ціну запроторити його до в’язниці або просто убити. Ясна річ, так чи так, але вони досягають своєї мети.

Місто Нью-Йорк є ще одним героєм стрічки Феррари. За словами багатьох критиків, саме Феррара зумів, як ніхто інший, реалістично показати цей меґаполіс, який на початку дев’яностих у багатьох випадках являв собою своєрідну суспільну виразку, що її успішно буде загоєно впродовж наступних десятиліть. 

Черговим фільмом Феррара перетворив себе на правдиву кінематографічну леґенду. Його стрічка «Поганий лейтенант» до сьогодні залишається неперевершеним прикладом викличного, рішучого, безкомпромісного кінематографа, який ніби переступає через поріг дозволеного, переходить межі сприйняття у показі зла й водночас, парадоксальним чином, є картиною про надію та спокуту.

У фільмі йдеться про безіменного лейтенанта поліції, який веде аморальний спосіб життя, використовує службове становище, вживає наркотики та алкоголь, викрадає докази у кримінальних справах, грає в азартні ігри, щоразу піднімаючи ставки.

І цей його спосіб життя якимось чином поєднується із вірою героя, що вважає себе католиком, проте не може протистояти внутрішньому злу. Розслідуючи справу зґвалтування монахині, він несподівано стикається із правдивим християнським милосердям, яке, зрештою, приводить його до самопожертви.

Хрестоматійною та надзвичайно виразною стала сцена навернення головного героя, якому ввижається Ісус, що той мовчазно стоїть вглибині храму, втілюючи живу віру та надію на порятунок душі. Мало кому з кінематографістів вдавалося так переконливо показати увесь сумнів і страх людини перед потребою вибору віри, яка вимагає від неї насамперед спокути й жертви, не пропонуючи натомість ніяких матеріальних чи інших вигод.

Однією з останніх стрічок на цю тему стала картина «Марія», зафільмована Феррарою 2005 року, одразу після тріумфу «Страстей Христових» Мела Ґібсона. Почасти цей фільм є полеміка з позицією Ґібсона-режисера, який ніби використав сакральний сюжет для власного збагачення. Феррара оповідає історію створення фільму-апокрифа про життя Марії-Маґдалини, що вона показана супутницею Ісуса у дуже різних та контраверсійних значення цього слова. Режисер цієї історії вважає фільм своїм інтимним висловлюванням, проте для нього ця стрічка є лишень черговим кіном, що має прославити його ім’я.

Цій позиції протиставляється інша, пов’язана з живою вірою. У картині її втілюють акторка, виконавиця ролі Марії-Маґдалини, що вона цілком відійшла від лицедійства після пережитого під час фільмування, та телеведучий, якому одного дня, аби врятувати свою дружину й дитину, доводиться здійснити відчайдушний акт самопожертви.

У цьому та інших своїх пізніх фільмах Феррара не просто прямо звертається до теми й проблеми віри, він істотно змінює свою творчу манеру, позбавляючись прямого насилля і радикально модернізуючи виражальні засоби. Тепер вони вже не стільки кінематографічні, скільки літературні, словесні, полемічні.

У програмі ж АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» 16 грудня 2012 року, о 00:35, одна з найкращих стрічок Абеля Феррари – «Похорон». Як уже було сказано, цей фільм є варіацією на тему ґаґстерського кіна, традиційного американського жанру, який зазнав істотної мутації упродовж останніх двадцяти років. І це пов’язано не тільки зі зміною певних кінематографічних правил гри, але й через мутацію самої реальности, яка дедалі більше набуває рис множинної варіативности, у якій малоймовірні чіткі правила гри та хоч якісь впізнавані традиційні герої.

І хоча Феррара переносить дію фільму у двадцяті роки ХХ століття, перед нами відверто сучасна історія, у якій двійко братів-ґанґстерів намагаються знайти вбивцю свого третього брата. Впродовж розгортання сюжету ми багато що дізнаємося про життя та погляди цього третього брата і врешті-решт розуміємо, що його міг убити кожен, настільки непередбачуваним той був. Так чи так, проте і пошуки вбивці, і подальші події видають і крихкість традиційного світу, і відчайдушні спроби героїв відшукати ґрунт під ногами.

Як і більшість картин Феррари, «Похорон» розгортається із невблаганністю правдивої трагедії, що завершується ніби парадоксальним, проте закономірним фіналом, якого можна вважати одним із найкращих в історії кіна.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com