Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

01.02.2014 17:35

«Спадок», Ґела Баблуані, Теймураз Баблуані

Володимир ВойтенкоАК 

Вночі з 2 на 3 лютого о 01:10 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм режисерів Ґели й Теймураза Баблуані «Спадок»/ L'héritage (2006, Грузія-Франція).

Грузинсько-французький фільм «Спадок», що він створений 2006 року двома режисерами, батьком і сином Теймуразом і Ґелою Баблуані, має престижний Спеціальний приз журі американського фестивалю незалежного кіна «Санденс».

Історія у цій стрічці розпочинається з того, що троє французів приїздять до Тбілісі у справі вельми сумнівного спадку. Мандруючи гірською Грузією, вони стрічають юнака та старого, що ті є на шляху до селища своїх ворогів, де смерть старійшини роду повинна покласти кінець кривавій вендеті ворогуючих родин. Нерозуміння місцевих звичаїв та спроба сторонніх втрутитися до ситуації має непередбачувані наслідки...

Отже, грузинська кінематографічна родина Баблуані: батько і старший син – режисери, а син молодший, Ґеорґій, актор. Він грає у «Спадку», як і в дебютному повнометражному фільмі Ґели Баблуані «13» («Чортова дюжина»), що отримав гучне фестивальне визнання – приз на Венеційському кінофестивалі за найкращу першу картину й приз журі на вже згадуваному «Санденсі».

Стосовно Теймураза Баблуані, то він є тим самим знаним грузинським режисером, який зафільмував такі знакові фільми як «Переліт горобців» і «Сонце несплячих». Та після 1992 року кіно не знімав. І лишень 2006-го разом із сином взявся за екранізацію «Спадку», в основі якого лежить його ж ідея та фактично сценарій.

Ґела Баблуані

Ґела Баблуані розповідав в одному з інтерв’ю, що між ним та батьком дуже міцний зв’язок, і він батька хотів повернути до кіна. Й лишень із цією метою свого часу організував невеличку продюсерську компанію – бо сам аж ніяк не мріяв про кіно, а хотів стати письменником... Варто зауважити, що все це відбувалося вже в Парижі, куди ще 1995-го Ґела поїхав вивчати французьку, але й залишився.

Попри все, Ґела Баблуані стверджує, що почувається саме грузинським режисером. Хоча в його доробку суто французький фільм «13» і суто американський його ж римейк із Семом Райлі, Джейсоном Стетгемом і Міккі Рурком у головних ролях. А також – короткометражка у престижному альманасі, створеному до 60-річчя Каннського фестивалю – «У кожного своє кіно». Тут Баблуані фільмував поряд із першими режисерами сучасности – від Ларса фон Трира й Дейвида Лінча до братів Коенів і Такеші Кітано.

Прикметно, що виробнича компанія Ґели Баблуані називається Strada, себто відсилає до автентичної назви знаменитого фільму Федеріко Фелліні «Дорога». І режисер, а він ще й продюсер і монтажер, потверджує – йому надзвичайно близьким є стиль Фелліні. Та знімає він значно жорсткіше кіно, бо зростав у Грузії 90-х, коли смерть на вулицях була звичною...

Баблуані-син каже, що коли вони творчо об’єдналися з батьком, то кожен вніс до фільму «Спадок» особисте: батько – поглиблене знання грузинських традицій, а він – погляд із боку іншого покоління та іншої культури, до якої Ґела від 16 років достатньо причетний.

Життя ж бо у Франції, за його словами, таки має свої великі плюси, «адже там починаєш дивитися на світ широко розплющеними очима, бо французи чудово інформовані й цікавляться іншими культурами».

Разом із тим, Ґела Баблуані з великою теплотою відгукується про феномен грузинського кіна 60-80-х років. Мовляв, цю кінематографію, попри всі комуністичні заборони, відрізняли розмах і свобода – ті якості, які він відчуває в батькові та хотів би відчувати в собі.

Отже, так чи так, у фільмі йдеться саме про спадок – особистий, культурний, цивілізаційний. А в програмі принагідно демонструватиметься спеціальний сюжет про мотиви кровної помсти у різних національних кінематографіях, зокрема, й в українській – на прикладі незабутнього фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». 

**

КІНО ПРО КРОВНУ ПОМСТУ
Ігор ГрабовичАК 

Кровна помста – один з найдавніших способів відновити справедливість за принципом «око за око, зуб за зуб». Дотепер кровна помста залишається актуальною практикою для багатьох традиційних суспільств, які дуже часто зберігають родинно-племінну організацію свого життя і дотримуються визначеної етнічної, кланової чи релігійної ідентичности.

Приклад такого архаїчного суспільства ми знаходимо в картині Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у якій ідеться про життя українських гуцулів у всій його своєрідності. Однією зі складових сюжету є ворожнеча двох родин, Палійчуків та Гутенюків, які аж ніяк не прагнуть замирення, навпаки, розпалюють конфлікт іще дужче при кожній нагоді. Ворожнеча і кровна помста тут вплетені у саме життя, так само як природні цикли, і так само не можуть бути нічим вгамовані.

Проте якщо «Тіні забутих предків» розповідають історію про досить екзотичну й закриту спільноту, то стрічка «Хрещений батько» веде мову про існування такої спільноти в чужому й досить ворожому світі, який сповідує зовсім інші цінності. Фільм розповідає про становлення й занепад родини Корлеоне, засновник якої був змушений втекти з рідного сицилійського містечка до Америки саме через кровну помсту. Хлопчик виростає та засновує власну родину, яка цілком живе за законами його історичної батьківщини, де вендета є частиною повсякденного існування.

У «Хрещеному батькові» постають величні епізоди взаємного насилля, які сприймаються не просто втіленою традицією, але є зразками сакрального, релігійного дійства, потрібного для існування всіх цих людей. Фільм показує, наскільки кровна помста – це привілей чоловіків, питома складова їхнього становлення та доказ правдивої мужности й сили. За всю історію кіна, либонь, не було переконливіших та спокусливіших зразків такої абсолютної чоловічої патріархальної поведінки, яка не прагне застережень та обмежень, сміливо кидаючись у герць із долею.

Ще в одній голлівудській стрічці сюжет про кровну помсту вибудувано через зіткнення різних культур, одна з яких може бути віднесена до традиційної, а інша – до модерної. Йдеться про картину «Вестсайдська історія», яка стала одним із перших новаторських мюзиклів, що він переніс умовність театральної вистави до реалістичних декорацій. У фільмі йдеться про ворожнечу двох банд – Акул, які представляють пуерториканську громаду, і Ракет, що складається з місцевих білих жителів.

Водночас ця історія, як і українські «Тіні забутих предків» оперує певним метасюжетом, у якому йдеться про кохання представників ворожих кланів. Продуктивність такого сюжету, власне, у його динаміці та здатності бути цілком універсальним. Цього разу маємо не стільки історію кохання та помсти, скільки історію втрати, яка подається і як втрата об’єкту кохання, і як втрата самих основ патріархального життя. Насилля у «Вестсайдській історії» припиняється ціною смерти насильника, власне, вбивці, чоловіка, який платить своїм життям за заподіяну ним смерть. Конфлікт тут цілком вичерпується, і актори просто покидають сцену.

Завершення драми через покарання убивці, яке виглядає сакральною жертвою чи навіть самопожертвою, означає також виведення на перший план у подібних історіях нового персонажа, жінки, яка раніше перебувала в тіні сюжету.

 Показовим прикладом може бути комедія Маріо Монічеллі «Дівчина з пістолетом», відома в наших краях також за радянською прокатною назвою «Не промахнися, Асунто!». У фільмі йдеться про сицилійську дівчину Асунту, яку спокусив місцевий джиґун Вінченцо. За давніми законами, він повинен з дівчиною одружитися, проте Вінченцо втікає від обов’язку. Ганьбу можна змити тільки кров’ю, а оскільки у родині Асунти немає чоловіків, то правосуддя їй доводиться взяти у свої руки.

Асунта знаходить Вінченцо аж у Шотландії, проте покарати кривдника не так просто. Місцева атмосфера плюс невміле володіння зброєю роблять помсту фактично неможливою.

Врешті-решт, Асунта адаптується до свого нового місця проживання, приймає нові правила гри та відмовляється від традицій своєї батьківщини.

Власне, цей поворот сюжету, попри всю комедійну умовність, засвідчує ще й цивілізаційні  кордони, за які сьогодні не виходить кровна помста. Йдеться про країни питомо західні, де цивілізація перемогла архаїчні звичаї.  

Щось подібне було і в радянському кіні, коли воно бралося за теми національних околиць, зокрема, за певні реґіони Кавказу, де й дотепер існує кровна помста. Лєонід Гайдай присвятив цій темі свою комедію «Кавказька полонянка», яка з плином років не втрачає своєї актуальности. Одна з її тем – це протиставлення імперської універсальної культури, яку тут утілює етнограф Шурік, місцевим диким звичаям, які непідвладні часові. І подається все це через любовну історію, у якій юна студентка спочатку стає жертвою місцевих законів та згодом визволяється з рук викрадачів силами новочасних модернізаторів Кавказу. Досить динамічно, дотепно та смішно.

Водночас, фінал «Кавказької полонянки», із дещо шаржованим та пародійним відтворенням епізоду кровної помсти, сьогодні виглядає доволі зловісно, ймовірно, через занадтий вже оптимізм. Бо, як відомо, ця історія далека до завершення.

Доказом такого висновку маємо стрічку «Спадок», яка вночі з 2 на 3 лютого о 01:10 демонструється в «Арґументі-кіно». Найбільшою цікавинкою цього фільму є його оптика, точка зору, з якої історія подається.

Кровну помсту ми бачимо очима французів, людей західного світогляду, котрі давно вже забули про подібні звичаї. І така оптика має також свою двозначність, бо засвідчує водночас і поділ двох світів, і певну недосяжність архаїки для цивілізованих людей, які втратили щось явно більше за криваву відплату.

Власне, «Спадок» чимось перегукується з «Тінями забутих предків», які демонструють не просто забутий і давно неактуальний спосіб життя, а цілий космос, у якому втрата одного елемента означає загибель усіх інших. У грузинській картині ця тема ще відчутніша, адже фільм створено людьми, які опинилися між традиціями та модерном, між власним корінням і новою набутою ідентичністю. Можливо, саме тому «Спадок» батька й сина Баблуані буде цікавий сучасному українському глядачеві, який нині також переживає драматичну трансформацію, рухаючись із минулого у європейське майбутнє. 




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com