Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

03.02.2014 16:59

«Тезки», Міра Наїр

Володимир ВойтенкоАК

У програмі "Арґумент-кіно" на телеканалі "1+1" вночі з 16 на 17 лютого 2014 року – фільм «Тезки»/ The Namesake (2006), що він створений у співдружності індійських та американських кінематографістів. Взагалі, режисерка Міра Наїр своєю творчістю схильна перекидати місток від традиційної індійської культури до відкритого космополітичного світу. Власне, її стрічка фокусується навколо цієї теми і проблеми.

Молода пара з Калькутти, Ашок та Ашима, переїздять у Сполучені Штати, до Нью-Йорка. У них тут народжуються діти, вже повноправні американці. Сина, до речі, батьки нарікають Гоголем, саме на честь геніального письменника, нашого знаменитого земляка. Так от, якщо Ашоку й Ашимі вдається пристосуватися до американського життя, не втрачаючи свого історичного коріння, то з дітьми у цьому сенсі важче. Наприклад, Гоголь – він абсолютно не розуміє, для чого йому індійські традиції…


Прикметним є слоґан фільму «Тезки» – «Два світи. Одна дорога». У певному розумінні, саме ця стрічка Міри Наїр, котра давно вже живе у Сполучених Штатах, перебуває на межі двох світів. Тому це вже й не зовсім індійське кіно, а радше кіно американське на індійський манір.

Ви не побачите традиційних для індійського кінематографа танців, не почуєте тих своєрідних пісень. Не діють тут і супергерої та зловісні лиходії, що плетуть підступні інтриги. Це кіно правдивого психологічного виміру. Власне, Мірі Наїр вдається досить переконливо змалювати, передати різницю поміж першим та другим поколінням еміґрантів, поміж батьками й дітьми, що ті культурно вже почуваються іншими. Та все ж національне коріння виявляється досить глибоким, аби у критичний, переламний момент життя відчути його силу і важливість.

Міра Наїр, про творчий шлях якої  йтиметься у спеціальному сюжеті, на початку свого самостійного життя отримала соціологічну освіту, котра, певне, послідовно привела її до практики документального кінематографа. Як режисер-документаліст Наїр взялася у видовищній та публіцистичній формі привертати увагу глядачів, суспільства, владних інституцій до актуальних проблем індійського суспільства. Ну а вже згодом режисерка звернулася до кінематографа ігрового.

Її «Тезки» – достатньо витончена драма, яка, попри свою жанрову визначеність, не викликає і не полишає після перегляду відчуття безвиході. Радше навпаки – дарує проблиск світла, що здатен підтримати й допомогти людям одного світу краще зрозуміти людей іншого. Дійсно, світів два, а чи й більше, а дорога одна, спільна…

**

МІРА НАЇР – ПОРТРЕТ НА ЗЛАМІ КУЛЬТУР
Ігор ГрабовичАК

В ігровому кінематографі Міра Наїр дебютувала 1988 року фільмом «Салям, Бомбею!», у якому ішлося про життя безпритульних дітей на вулицях індійського міста Бомбея. Головним героєм картини став підліток Крішна, якому довелося покинути рідне село, аби відробити п’ятсот рупій, які він заборгував своєму старшому братові.

У Бомбеї Крішна розносить чай, зазнає численних утисків від роботодавця та однолітків і водночас закохується у шістнадцятирічну Рекху, яку продали до місцевого борделю. Хлопець виявляє різноманітні знаки уваги, проте незабаром дізнається, що у нього з’явився щасливий суперник – місцевий мафіозо Баба, якому вдається відшукати переконливіші арґументи для дівчини. Крішні нічого не зостається, як помститися суперникові – у стилі індійського кіна.

Стрічка «Салям, Бомбею!» отримала міжнародне визнання, зокрема, на Каннському фестивалі, де Міру Наїр удостоїли «Золотої камери» за найкращий дебют. Водночас картина стала визначальною і в тематичному плані, бо з того часу режисерка найчастіше фільмуватиме непрості та пристрасні історії кохання, які матимуть неочікувані фінали.

Другим повнометражним фільмом Наїр стала «Міссісіпська масала» – історія про поневіряння індійської родини, яку депортували з Уґанди після приходу до влади генерала Аміна. Покинувши Африку, родина зрештою опиняється у маленькому містечку на американському Півдні, у штаті Міссісіпі. Там у них складається своє родинне діло і там виростає їхня єдина донька Міна. Одного дня дівчина здійснює ненавмисну аварію і знайомиться із чорношкірим хлопцем Димитріусом, із яким у неї незабаром починається роман.

Звісно, про їхні любовні стосунки дізнаються родичі з обох боків і на молодих, які порушили певні негласні правила, починається тиск з усіх боків.

У цій картині Міра Наїр пильно вдивляється у ментальність своїх земляків-індійців, які не просто навчилися жити і процвітати за межами батьківщини, а ще й зуміли проявити себе фактично расистами у стосунках із темношкірим населенням спочатку Африки, а потім і Америки. Стрічка закінчується перемогою кохання, яке тут виглядає радше даниною традиції голлівудських гепі-ендів, аніж закономірним та реалістичним розвитком подій. І тут уперше, проте не востаннє у фільмах Наїр з’являється тема протиставлення кровного родинного зв’язку та правдивого кохання, яке тільки і здатне зробити людину по-справжньому щасливою.

І ця тема стає головною у наступній картині Наїр «Родина Пересів», яка присвячена кубинській тематиці. Стрічка розповідає про кубинського дисидента Хуана, що той після двадцяти років ув’язнення на острові прибуває до Америки, аби з’єднатися із родиною.

Під час подорожі він знайомиться із молодою та пристрасною Дорітою, яка прагне потрапити до Голлівуду, аби познайомитися там із Джоном Вейном – чоловіком своєї мрії. Проте здійснити свої наміри кожному із героїв не так просто, імміґраційні правила досить суворі, і Хуанові та Доріті нічого не лишається, як видати себе за чоловіка і дружину. Незабаром до них прибивається хлопець, якого вони видають за свого сина, та ще один Перес – напівбожевільний старий, що стає для них псевдобатьком.

Усі разом вони отримують американських опікунів і розпочинають цілком щасливе життя. Звісно, Хуан таки стріне свою законну дружину, проте тепер його серце належить Доріті.

У дев’яностих роках минулого століття Міра Наїр також не забуває і про свою батьківщину. 1996 року вона випускає на екрани стрічку «Камасутра. Історія кохання», цілком побудовану на індійській історії та індуській культурі, зокрема, культурі кохання та сексу.

В центрі оповіді – стосунки між двома дівчатами, подругами з дитинства Тарою та Майєю, які спільно виростали, проте належали до різних соціальних верств, одна була принцесою, інша – її служницею. У дорослому віці дружба переросла у суперництво – і суто жіноче, і соціальне.

Зрештою, Майя навчає Тару правилам кохання, яке у картині означає значно більше за вміння фізично вдовольнити свого партнера.

Стрічка була цілком зафільмована в Індії, проте її екранна та суспільна доля у цій країні виявилася не дуже щасливою. Річ у тім, що режисерка зняла надто відверту як для Індії картину, і відверту не тільки у показі чуттєвости своїх героїв, скільки у правдивому зображені соціальних та кланових конфліктів, що ті роздирали індійське суспільство у всі епохи. І це була доволі сумна історія із нещасливим фіналом. Героїня «Камасутри», яка пережила смерть коханого і втрату усіх ілюзій, просто щезає серед куряви, ніби перетворюючись на ще одну індійську леґенду.

У цій картині проявилася додаткова тематична особливість фільмів Міри Наїр – її увага до жіночого суперництва, яке стає головним рушієм сюжету багатьох її стрічок. Чудовим прикладом може слугувати телевізійна картина «Істерична сліпота», що зафільмована режисеркою 2001 року.

В основі – п’єса американського драматурга Лори Кейгіл, яка розповідає про життя у провінційному містечку та про стосунки двох подруг, яких єднає не тільки дружба, але й змагання за чоловіків.

Власне, тут також ідеться про родину, тільки цього разу родину неповну, позбавлену чоловіків у широкому сенсі цього слова. І йдеться про три покоління жінок, які живуть звичайним побутовим американським життям, позбавленим очевидних для традиційного світу цінностей.

У цій картині режисерка ніби остаточно перейшла до західної проблематики, у фільмі немає героїв-індійців та відсутні згадки про Індію. «Істерична сліпота» ніби засвідчує цілком очевидний факт – самотнім можна бути і в себе вдома, і на чужині. Людське життя далеке від наочних та очевидних ідей.

Підтвердженням цього є і картина «Тезки», яка вночі з 16 на 17 лютого демонструється в АРҐУМЕНТ-КІНО. Це, без перебільшення, один із найкращих фільмів Міри Наїр – історія про зустріч Індії та Америки, про зустріч індійців та американців, а також про зустріч традиції з модерністю. Звісно, фільм складніший, ніж може видатись на перший погляд. Тут відсутнє змагання нового та старого, традицій та сучасности, присутня радше їх діалектична єдність, якої досягти доволі непросто.

У «Тезках» наявні усі важливі для Міри Наїр теми – нетипове возз’єднання родини, пристрасне кохання, туга за батьківщиною та любовний трикутник. І все ж на перший план історії вийде тема національної та культурної ідентичности, яка виявиться важливішою за інші та стане непростим випробуванням для героїв цієї стрічки.





RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com