Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

07.04.2015 19:27

«Час печалі ще не настав», Сєрґєй Сєльянов

Володимир ВойтенкоАК 

Вночі з 12 на 13 квітня о 01:10 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм «Час печалі ще не настав»/ «Время печали ещё не пришло» (1995, Росія) російського режисера Сєрґєя Сєльянова та спеціальний сюжет «Пострадянське кіно: Парадокси розпаду імперії».

«Час печалі ще не настав» – третій та наразі останній ігровий повнометражний фільм російського режисера Сєрґєя Сєльянова, що той зрештою перекваліфікувався в кінопродюсери й заснував та очолив у Санкт-Петербурзі кінокомпанію «СТВ», на якій було створено десятки знакових російських фільмів пострадянського періоду.

 «Час печалі ще не настав» – картина 1995 року, яка мала низку фестивальних нагород: від Спеціального призу журі на російському «Кінотаврі» в Сочі, до відзнаки на фестивалі в німецькому місті Котбусі й призу глядацьких симпатій на кінофорумі в Чикаґо.

Фільм-видіння, фільм-гадання: режисер, услід за своєю попередньою стрічкою «Духів день» перебуває у передчутті майбутнього – яка ж доля Росії напередодні епохи Водолія? Цим питанням марить і головний герой – чи то художник, чи то авантюрист із промовистим прізвищем Іванов, навколо якого водять хороводи російські німець, татарин, єврей та циган.

Сєрґєй Сєльянов перед своїми кінематографічними студіями навчався в Тульському політехнічному інституті, що, мабуть не випадково. Бо його стрічки дехто взагалі схильний розглядати як своєрідні фізіологічні теореми, де майже наукове мислення поєднується з гостро чуттєвим ставленням до життя.

Переважно простецькі герої його фільмів повсякчас постають перед наріжними питаннями буття. Сєльянову передусім цікава проблема загального, аніж приватного. А фольклорний код його екранних історій – це повсякчасне прагнення пізнати «таємничий російський вимір», що, зрештою, виявиться у його монтажній картині «Російська ідея», створеній того ж 1995 року.

А «Час печалі ще не настав» – як своєрідний кінопошук месіяністичного російського граду Кітєжа, перед яким і за яким нема нічого, окрім синього неба, ідилічних боліт, гаїв та полів. І споконвічна російська ідея – жити у вічному прагненні до незбувного.

Власне, переказують, що найкращим своїм фільмом Сєльянов як режисер вважає ту саму монтажний картину «Російська ідея», що вона побудований на матеріалі російської та радянських часів кінокласики і розгортає авторське уявлення про «російську ідею». Не сумнівайтеся, значний шматок тієї ідеї Сєльянов висотує із творчости Олександра Довженка...

У цьому фільмі, спираючись на матеріали «Найновішої історії вітчизняного кінематографа», виданій у Санкт-Петербурзі, подається такий собі монтажний портрет народної душі й кінематографа, спорідненого з цією душею і до неї причетного, звісно, за версією режисера-мислителя.

Монтажні склейки Сєльянова зрощують російських та неросійських класиків кінематографа радянської імперської доби в єдиний текст про релігійні шляхи російської людини, про її заповітну віру у сповнене щастям майбутнє.

Влучно зауважено, що Сєльянов у своєму фільмі «Час печалі ще не настав» від перших кадрів вибудовує певний універсум, де всі людські й суспільні прояви невіддільні одне від одного – чи то повсякдення від найвищих сенсів, а чи державна ідея від криміналу, та й добро від зла.


Сєрґєй Сєльянов під час фільмування стрічки «Час печалі ще не настав»

Інша річ, що у фіналі цієї майже євангельської притчі – з намаганням російський безпорядок примирити з ідеєю світової гармонії, ми є свідками фактичного краху таких зусиль. Тим паче, ця спроба, після якої більше не існує Сєльянова-режисера, є показовою.

**

ПАРАДОКСИ РОЗПАДУ ІМПЕРІЇ В ПОСТРАДЯНСЬКОМУ КІНІ

Ігор Грабович, АК 

Пострадянське кіно бере свої початки наприкінці 1980-х років, коли радянська влада та імперія все ще були в силі, проте їхня потуга стрімко танула. У кінематографі це виявилося у неймовірній свободі щодо вибору тем та зображальних засобів.

Загалом бо утворилося ніби дві хвилі такого кіна. Перша, сказати б, реалістична, була започаткована картиною Василя Пічула «Маленька Віра», яка вийшла на екрани 1988 року. У фільмі йдеться про сімнадцятирічну випускницю школи Віру, котра випадає зі звичного соціального середовища через свій спосіб життя.

Віра живе у приморському індустріальному місті, власне, Маріуполі (тоді – Жданові), звідкіля родом режисер, і якого у фільмі не називають своїм іменем, проте його досить легко ідентифікувати. Дівчина конфліктує зі свєю родиною, хоча протиставити їй може тільки особисту свободу.

«Маленька Віра» розгортається як історія розпаду радянського життя на побутовому, найпростішому рівні, куди давно вже не діставала комуністична ідеологія, і де сформувалися своєрідні методи виживання, позбавлені гідности, самоповаги та інколи елементарної людяности.

Бунт Віри проти цих правил, як то кажуть, не сягає нижче пояса, себто обмежується невимушеністю у прояві власних почуттів та бажань, проте навіть цієї дещиці свободи вистачило, аби запустити трагедію.

Ще однією «приморською», власне, географічно українською, є картина режисера Сєрґєя Соловйова «Асса», що вийшла на екрани 1987 року. Дія фільму точиться у Ялті, куди прибувають молода медсестра Аліка та згодом її коханець, старший за неї, респектабельний чоловік із темним минулим на прізвище Кримов.

Незабаром Аліка закохується у свого ровесника, юного неформала та рок-музиканта на прізвисько Бананан, з яким проводить дедалі більше часу. Паралельно з тим розвивається детективна лінія з Кримовим, кримінальним злочинцем, який прагне розширити сфери свого впливу. Одного дня конфлікт між старим та новим коханням, старим та новим способом життя й розумінням світу переростає в насилля, а згодом і вбивство – спочатку молодого неформала, а потім і Кримова.

Уся ця напівкримінальна, напівромантична, історія, що вона наповнена популярною тоді рок-музикою та іронійною постмодерною інтонацією, яскраво передавала відчуття скорої погибелі старого світу, проте аж ніяк не показувала народження нового. Здебільшого вона транслювала відчуття творчої інтеліґенції, власне, кінематографістів, які очолювали тоді рух за перебудову радянського життя.

І ця гіперчутливість та перебільшені очікування інколи набували своєрідних, дуже виразних кінематографічних форм, як це сталося в картині режисера Карена Шахназарова «Місто Зеро». Фільм вийшов на екрани 1988 року і відкрив нову сторінку у способі оповіді про радянське життя.

Картина розгортає історію інженера Варакіна, який одного дня прибуває до провінційного російського міста, власне, на тамтешній механічний завод, аби виправити конструкцію задньої панелі до кондиціонерів, що їх цей завод постачає вже 15 років. Але не все так просто. Варакін одразу опиняється у світі абсурду – у приймальні директора заводу працює гола секретарка і ніхто не це не зважає, проте далі ще гірше – Варакін не може ніяк покинути місто й повернутися до Москви.

З ним трапляються дуже дивні події, що їх годі якось пояснити чи навіть витлумачити.

Авторам цієї картини вдалося показати не просто радянську, а питомо російську, імперську цивілізацію як окремий, дуже своєрідний, інколи винятковий світ, що лежить по той бік звичної логіки.

У фільмі є і пророкування сумного майбутнього імперії: це епізод біля старезного дуба, дуба російської державности, який настільки прогнив, що розпадається від найменших зусиль.

Уся історія закінчується відкритим фіналом, який 1988 року виглядав нейтральним, але цілком оптимістичним, проте сьогодні скидається на лихе пророцтво, бо човен без весел заніс Росію надто далеко. У фільмі також названо дату смерти інженера Варакіна, і це теперішній 2015 рік, рік війни та можливого остаточного розпаду російської імперії.

1994 року була зафільмована ще одна промовиста російська стрічка – «Серп і молот» режисера Сєрґєя Лівнєва. Фільм у парадоксальний спосіб прощається зі старою російською історією та відкриває нові обрії для її сприйняття. У картині йдеться про експеримент зі зміни статі, яку ініціював начебто сам Сталін.

Операція відбувається успішно, її результатом стає перетворення Євдокії Кузнєцової на Євдокіма Кузнєцова, який незабаром починає своє нове життя у світі сталінської утопії. Це життя розвивається не стільки за реалістичними, скільки за пропагандистськими законами: Євдокім стає будівельником метрополітену – спочатку учнем, потім передовиком виробництва, далі він отримує вищу освіту та переходить на партійну роботу. І вся ця історія вміло стилізована під сталінський кінематограф – і у змістовному наповненні, і за своїми виражальними засобами.

Апогею стрічка досягає в епізоді спілкування Євдокіма зі Сталіним, коли той розповідає про свою монополію на створену за його ініціативою істоту.

Зафільмований двадцять років тому, «Серп і молот» став передбаченням новітніх, уже путінських часів, коли сталінізм відродився як певна стилізаторська, мистецька, проте надзвичайно популярна та живуча модель. І в цій моделі безліч речей залишаються незмінними: культ вождя, перетворення природи та вічна залежність маленької людини від примх сильних світу цього.

Вночі з 12 на 13 квітня о 01:10 в «Арґументі-Кіно» – картина Сєрґєя Сєльянова «Час печалі іще не настав». Це також доволі парадоксальний фільм, у якому йдеться, зокрема, про розпад багатонаціональної імперії. Тут, як і в попередніх своїх стрічках, Сєльянов намагається дійти до якихось першооснов російського національного буття. Багато в чому це історія про міф творення, який здійснюється буквально на очах, і він водночас пов'язаний як із загибеллю, так і з народженням нового світу.

І цей фільм також став програмовим для Сєльянова-продюсера, який згодом утілить кінопроекти, які закладуть основи нового російського національного кіна. Це будуть також історії про пошук людьми власного коріння, і про їхнє зіткнення з іншими племенами, і про росіянина, який мислить майже винятково насиллям.

Зрештою, то вже інша історія, завершення якої ми всі очікуємо.

 

 

 




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com