Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

18.04.2015 18:19

«Камінний хрест», Леонід Осика

Володимир ВойтенкоАК 

Вночі з 26 на 27 квітня о 01:00 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: класичний твір українського кінематографа – фільм режисера Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968, Україна), знятий за сценарієм Івана Драча, написаним за творами Василя Стефаника.

Фільм Леоніда Осики «Камінний хрест» прописаний за адресою такого феномену, як Українське поетичне кіно, що поєднує в собі стилістично розмаїті фільми, створені різними режисерами, починаючи, певне, з «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.

Я би назвав це саме Українське поетичне – кінематографом національного спротиву, яким він тільки й був можливий, коли культурне й мистецьке дихання українців стискалося компартійною ідеологічною рукою. Деяке послаблення у 1960-х лишень дозволяло новаторськи звертатися до фольклорних, етнографічних сюжетів, обходячи закуте соцреалістичною догмою зображення сучасного.


Леонід Осика

Серед таких сюжетів, власне, й «Камінний хрест», що він є екранізацією двох новел класика української літератури Василя Стефаника. Одна з них так і називається, «Камінний хрест». І в ній розгортається драма вимушеної еміґрації селянинської родини з Буковини за океан через неможливість вижити й жити достойно на Батьківщині. Їдуть до Канади, як на той світ…

Повертаючись до феномену Українського поетичного кіна, варто зауважити: згадані «Тіні забутих предків» Параджанова, створені за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, побачили світ 1965 року, «Камінний хрест» Леоніда Осики – 1968-го, а вже за шість років, 1974-го, перший секретар компартії України Володимир Щербицький розповів усьому світові про те, що: «Певний час прийоми так званого “поетичного кіна” з їхнім наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано».

Так постала в радянській, підкомуністичній Україні заборона на «поетичне кіно», яке відчувалося тодішньою промосковською владою як певна загроза панівному ладові. Адже «поетичне» чи «живописне» або ж «асоціативне», як його називав Параджанов, кіно пручалося нав’язаним тією владою соцреалістичним кліше.

Тут варто наголосити, що «поетичне кіно» не є суто українським мистецьким винаходом, бо ця ідея та практика, як воно часто-густо буває, зародилася паралельно в різних світових кінематографіях. А теоретично її обстоював і знімав відповідні фільми, скажімо, такий геній італійського та світового кіна, як П’єр Паоло Пазоліні.

Але Італія – незалежна й вільна країна, Радянська ж Україна – упокорена провінція російської комуністичної імперії, де прихильна кінематографічна увага до будь-яких потужних проявів національного вже вважалася ідеологічним злочином.

Українське поетичне кіно раніше сприймалося й досі багатьма сприймається, як таке, що міфологізує й поетизує українську минувшину в його архаїчних селянських формах. Насправді ж, такий підхід важко мати за повноцінне сприйняття фільмів Українського поетичного, а радше як накинуте тією самою директивною компартійною критикою.

Бо, скажімо, «Камінний хрест» Леоніда Осики веде про драматичне, трагічне, але – так чи так – неминуче руйнування цього самого циклічного селянського патріархального світу. Й не тільки перед лицем вимушеної еміґрації, а й перед швидким і віроломним, як ми тепер знаємо, наступом світу нового, індустріального, особливо ж у кривавих формах сталінщини.

Фільм Леоніда Осики, сценарій до якого написав Іван Драч, ґрунтується також на ще одній новелі Василя Стефаника, «Злодій». Вона розтинає драму еміґрації, від’їзду родини головного героя трагедією патріархальної традиції самосуду. А це виводить, піднімає сюжет фільму на принципово інший сутнісний рівень.

Роль Злодія у «Камінному хресті» пронизливо зіграв один з найяскравіших акторів українського кінематографа 1960-80-х років, який успішно інтегрувався й до тодішнього кіна російських кіностудій, Борислав Брондуков. Саме про нього в програмі демонструватиметься спеціальний сюжет.

 «Камінний хрест» Леоніда Осики – абсолютна класика українського кінематографа. Стрічка, в якій до глядача промовляють потужна культурна й мистецька традиція, а також, поряд із Бориславом Брондуковим, незабутні обличчя Українського поетичного кіна – Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Василь Симчич, Антоніна Лефтій…

**

БОРИСЛАВ БРОНДУКОВ: УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ ТА ОРГАНКА 

Ігор Грабович, АК 

Борислав Брондуков широкій кіноглядацькій авдиторії відомий здебільшого з радянських російських кінострічок, які створювалися поза межами України.

Дебют на екрані - у фільмі Сергія Параджанова "Квітка на камені" (1962)

Прославила ж його роль у картині «Афоня», де він зіграв колоритного вантажника Федула, котрий тільки те й робить, що шукає третього компаньйона для розпивання алкогольних напоїв. Це був не тільки дуже поширений та впізнаваний персонаж радянського світу, але й також багато в чому квінтесенція сутности радянської людини, позбавленої коріння, закинутої у дискомфортні умови існування та одержимої алкоголем, як єдиним сенсом життя.

Роль Федула стала візитівкою та водночас пасткою для Брондукова на всесоюзному кіноекрані, бо після цього фільму режисери запрошували його майже винятково на подібні ролі. Це були другопланові або, найчастіше, епізодичні персонажі, що актор їх завжди втілював із максимальною віддачею.

Він умів створити виразного персонажа мінімальними засобами: промовистим жестом, поглядом, за допомоги пластики чи навіть поруху брів. І зіграні ним герої запам’ятовувалися надовго, а сказані ними слова, з особливими «брондуковськими» інтонаціями, продовжують жити й зараз.

Чи не єдиною некомедійною, а, навпаки, виразно драматичною була його роль у картині «Вас очікує громадянка Ніканорова», де Брондуков зіграв ветеринара Павла Дьожкіна, який приїздить на роботу до села та мешкає в колишній хаті такої собі Каті Ніканорової, яка дім продала, аби влаштувати особисте життя. І ось раптом вона повертається, відвойовує собі хату, прагне виселити небажаного гостя, проте все обертається на свою протилежність.

У цій ролі Брондуков максимально стриманий, він уникає ґротеску та навіть хоч трохи форсованої емоційности, вираз його обличчя нейтральний, усі переживання сховані від глядача. І ця стриманість досягає більшого ефекту, ніж експресія.

Брондуков зіграв маленьку людину у певному класичному варіанті, не стільки марґінальну соціально, скільки відсунуту на узбіччя життя через свої фізичні параметри. У цій любовній драмі він стрічається з людьми, цілком не схожими на нього. Тут об’єктом його кохання є надзвичайно вітальна, вольова, міцна фізично жінка, а суперниками – брутальні радянські супермени, яких йому годі здолати. Перемога героя Брондукова тут загалом умовна, віднесена у майбутнє, його все ще тільки очікує громадянка Ніканорова, проте не відомо, чи дочекається.

Всесоюзна слава Брондукова не має сховати у тінь його роботу в питомо українському кінематографі, де актор зіграв десятки розмаїтих ролей у фільмах кіностудії Довженка. І на відміну від російських радянських фільмів, в українських картинах ролі Брондукова були і більшими, і виразнішими. Він грав здебільшого місцевих жителів, автохтонів, яких кожен українець міг зустріти на вулиці. Це були вже не вигадані літературні персонажі, а вкорінені у рідну землю українські селяни, серед яких Брондуков народився і жив.

Виразною і по-своєму показовою стала його роль головного поліцая Купяка у картині Бориса Івченка «Анничка», яка вийшла на екрани 1968 року. Дія стрічки відбувається у сорокових роках минулого століття, під час нацистської окупації, коли населення України воювало по різні боки незліченних барикад. Брондуков зіграв не просто ще одного українця, який служить не тим, кому мав би, за радянськими мірками, служити, проте дуже виразний і впізнаваний характер, який завше виживав за будь-яких режимів.

Проте в цій історії мають значення не тільки характер персонажа, його вроджені якості та соціальна функція. Не менше значення має стиль, у якому він зіграний.

Актор у цій ролі уникає шаржу, його герой достовірний настільки, наскільки це було можливо у радянському кіні. Брондуков неймовірно органічний, бо зображає не тільки поліцая, а ще й природженого актора, який прагне зі своїх дій зробити ефектну виставу.

Протилежною є його роль у фільмі «Олеся» того ж таки Бориса Івченка, що є екранізацією однойменної повісти російського письменника Алєксандра Купріна. Брондуков тут зіграв Єрмолу, простого лісника, неграмотного, в чомусь обмеженого, проте дуже щирого та відкритого до світу.

Сама стрічка містить конфлікт між природою, органікою, локальним та соціально обумовленим, штучним, універсальним, які втілюються у людях, їхніх почуттях та вчинках. І конфлікт у цій картині розгортається довкола красивої жінки, яку зрештою – через заздрощі – оголошують відьмою.

Зіграний Брондуковим Єрмола таке саме дитя природи, як і Олеся, тому він не може не співчувати їй. Чомусь ця роль сьогодні бачиться своєрідним інваріантом життя самого Брондукова, який міг би лишитися в рідному селі на Поліссі, міг би так само жити й так само реагувати на подібні конфлікти.

Незабутньою стала також роль Євтушка у фільмі Івана Миколайчука «Вавилон ХХ». Сама ця картина – екранізація роману Василя Земляка «Лебедина зграя», і в ній зійшлося багато тем Українського поетичного кіна, зокрема, пов’язаних із соціальними конфліктами та своєрідністю сільського життя у переламні періоди історії. Зрозуміло, що Вавилон тут – радше певна модель України, багато в чому штучна та естетизована, проте у ній відчувається багато правдивого і дотепер актуального.

І Євтушок, зіграний Брондуковим, також персонаж на всі часи. Постійно зраджуваний дружиною, він ніколи не має спокою, бо, окрім звичних сільських турбот, змушений ще стежити за жінкою та виховувати дітей, яких йому непросто ідентифікувати як власних.

Водночас, це одна з найкращих, найвеселіших, найкумедніших ролей Брондукова, який, хочеться вірити, залишиться у нашій пам’яті не тільки неймовірно універсальним, дуже органічним актором, проте ще й особливим лицедієм, від персонажів якого йшла незлобливість і доброта, як від цього самого зраджуваного Євтушка, що він любить свою дружину всупереч усьому.

Вночі з 26 на 27 квітня о 01:00 в «Арґументі-кіно» та роль, яка прославила Борислава Брондукова. За неї він отримав диплом за найкращу чоловічу роль Всесоюзного кінофестивалю у Лєнінґраді. У «Кам’яному хресті» Брондуков грає злодія, чия доля цілком у чужих руках, і тепер це не руки офіційного правосуддя. Епізоди зі злодієм наповнені не просто кінематографічного саспенсу, власне, очікування неминучого, проте правдивого жаху, оскільки злодій, прагнучи врятуватися, у відчаї перебирає засоби та арґументи.

Дотепер це один з наймоторошніших епізодів у світовому кіні, яке здебільшого прагне пом’якшити подібні речі, зробити їх умовнішими та не такими травматичними. Проте, у цьому випадку, йдеться не стільки про кіно, скільки про саму реальність, яка, на превеликий жаль, не знає пом’якшення.

І важливо також, що тут ідеться про сторонню людину, бо злодій прийшлий, не з місцевої громади. Як і поведінка злодія, так і поведінка селян, які його хочуть стратити, багато в чому виявляються не просто архаїчними, але й архетипічними для сучасної  України. І в цьому контексті Борислав Брондуков бачиться актором, чиї роботи не втратять ніколи своєї актуальности.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com