Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

05.05.2015 15:58

«Совість», Володимир Денисенко

Володимир ВойтенкоАК 

Вночі з 10 на 11 травня о 01:15 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм видатного українського кінорежисера Володимира Денисенка «Совість» (1968) та спеціальний сюжет про корпус фільмів, автори яких розглядають проблему морального вибору, що поставав перед людьми за часів нацистської окупації в Європі й на теренах колишнього СРСР.

«Совість» є одним із найпринциповіших фільмів в історії всього українського кінематографа. Цю картину 1968 року – за особливих обставин – зафільмував кінорежиисер Володимир Денисенко.

Друга світова війна, окупована німцями Україна. Під час сутички на дорозі сільський парубок Василь убиває німецького офіцера. Окупанти вимагають видати хлопця, погрожуючи знищити всіх. Проблема вибору постає і перед Василем, через якого можуть розстріляти односельців, і перед ними. Як бути? Що тут підкаже сумління?

Фактично автори фільму моделюють на екрані стуацію, суголосну з актуальними для того часу постулатами філософського вчення екзистенціалізму, що, безумовно, не могло бути прийняте там, де панувало «єдино правильне» марксистсько-ленінське.

Сюжет «Совісти» розгортає історію людини, позбавленої вибору, коли кожен із можливих вчинків є практично програшним. І коли сумління перемагає ідеологію. Звісно, такий фільм у тодішній Радянській Україні не міг потрапити на екрани. Його заборонили для перегляду.

Володимир Денисенко у фільмі "Совість"

На згадані «філософські вольності» накладалася також очевидна антиукраїнська політика промосковської колоніальної влади, яка культивувала певні штампи зображення українських національних проявів у мистецьких творах, програмово нав’язуючи меншовартісні.

Актор і режисер Олександр Денисенко, син постановника «Совісті», який грав у картині малого хлопця, єдиного жителя села, що дивом лишається живий, згадував: «Знаю, як батько переживав, коли картину нищило вище керівництво. Йому казали: «Як це ви показали українців, які себе не зрадили? Такого не може бути».

Володимир Денисенко режисурі він навчався в Довженка. Замолоду був репресований. Як то водилося з українськими культурними діячами, за звинуваченням у націоналізмі, себто за усвідомлення себе в українській, а не імперській культурі. Результат – сталінські табори.

Але вистояв, прийшов у кіно. І створив низку знакових фільмів. Зокрема, це стрічка 1964 року «Сон», що розгортає біографічний сюжет про Тараса Шевченка, образ якого втілив на екрані Іван Миколайчук. Це такі різні й прикметні картини, як «Роман і Франческа», «На Київському напрямку», «Високий перевал». Ну й, звісно, «Совість».

Володимир Денисенко знаходить шлях, як зняти фільм без цензурного нагляду й без узгодження з компартійним керівництвом. Річ у тім, що він тоді вів студентську майстерню в інституті. Таким чином, розробив – за сценарієм Василя Земляка – режисерський план для виконання влітку практичної роботи студентами.

А студентам надавалися для фільмування невеликі кошти та кіноплівка для знімання. Усе те було зібрано докупи, решту робили на ентузіазмі. Велика спільна праця майстра та учнів, що вони виконали акторські, та й не тільки акторські, ролі в «Совісті»

Далі – згадана заборона. І тільки наприкінці 1980-х, як і більшість фільмів, покладених з ідеологічних міркувань на так звану «полицю», цю стилістично, зображально аскетичну чорно-білу стрічку було реабілітовано і відновлено. Зокрема, зусиллями сина режисера, Олександра Денисенка.

Кінорежисер Сергій Параджанов, що він мав, сказати б, абсолютний мистецький зір та слух, колись було сказав: «Якщо ви не бачили мої "Тіні забутих предків" та "Совість" Володимира Денисенка, то ви нічого не знаєте про український кінематограф».

До цієї рекомендації додати щось непросто.

У програмі ж принрагідно також демонструватиметься спеціальний сюжет про корпус фільмів, автори яких розглядають проблему морального вибору, що поставав перед людьми за часів нацистської окупації в Європі й на теренах колишнього СРСР. 

**

ОКУПАЦІЯ. МОРАЛЬНИЙ ВИБІР

Ігор Грабович, АК 

Кінофільмів про окупацію часів Другої світової війни створено безліч. Фактично, вони є у всіх кінематографіях колись окупованих країн – як на Заході, так і на Сході. Однією з перших стрічок такого штибу стала драма Роберто Роселліні «Рим – відкрите місто». Саме вона започаткувала Неореалізм, новітню течію у повоєнному італійському кіні, котра спиралася на реалістичність у показі соціального життя.


 У фільмі йдеться про інженера Джорджо Манфреді, що змушений переховуватися від нацистів. Йому важко довіряти навіть найближчим людям. Допомогти Манфреді зголошується місцевий священик Дон П’єтро, далекий від війни чоловік. Врешті-решт, за цей вибір священик платить своїм життям.

 Власне, найголовніший вибір, перед яким постає мирне населення під час окупації, це – брати чи не брати участь у русі Опору? А якщо брати, то наскільки далеко можна заходити у свої вчинках? У фільмі Роселліні участь у протистоянні обертається актом самопожертви, яка тут цілком символічна, адже її приносить католицький священик.

І якщо одразу по війні ситуація видавалася більш-менш зрозумілою, то з часом усе ускладнилося через суто історичні причини. Картина окупації поставала складнішою, складнішими виявилися також і постаті борців з окупаційним німецьким режимом.

Прикладом цього може бути картина французького режисера Жана-П’єра Мельвіля «Армія тіней», дія якої точиться 1942-43 років в окупованій німцями Франції. Фільм розповідає про кількох учасників французького руху Опору, яким доводиться приймати дуже важкі рішення. Сюжет обертається навколо одного з лідерів Опору Філіпа Жерб’є, незламного бійця, котрий нізащо не відступиться від прийнятих рішень.

Спочатку Жерб’є втікає з табору для полонених, згодом керує стратою зрадника, незабаром знову потрапляє до полону, звідки його дивом виручають поплічники. Серед них виділяється така собі Матильда, вмілий організатор і добрий товариш, яка тримає свою діяльність у таємниці від найближчих людей. Одного дня Матильду заарештовують, а потім відпускають, після чого у підпілля щодо неї з’являються підозри.

 Мельвіль передає не просто атмосферу параної та недовіри до всіх, котра панує у підпіллі, він показує їх як своєрідну норму, якій нема альтернативи. Багато в чому ця картина є даниною французькому екзистенціалізмові з його стоїцизмом. Проте вона розгортається також як реалістична історія про неоголошену і зовні невидиму війну, котра руйнує людські тіла та душі швидше за війну відкриту й оголошену.

Слід зауважити, що з плином часу західна традиція в показі окупації ставала дедалі реалістичнішою та історичнішою, відмовляючись від узагальнень і філософської тематики.

Виразно іншою постає радянська та пострадянська традиція показу життя на окупованих територіях. Подібні фільми почали з’являтися ще під час війни, як ото славетна картина Марка Донського «Райдуга», де нацистське поневолення змальоване всуціль чорною фарбою.

Місцем дії є Україна, яка тривалий час була під німцями. У фільмі чітко розставлені ідеологічні маркери – ніякого примирення з ворогом. Місцеве населення ненавидить окупантів і намагається всіляко чинити опір – якщо не активний, то пасивний. Німці, своєю чергою, ненавидять місцевий люд, якого прирівнюють до худоби, чіпляючи йому номери. Є й третя категорія персонажів – зрадники, котрі пристосовуються до нових порядків.

Сам конфлікт у фільмі розгортається між рідним сестрами – прорадянською вчителькою Олею, яка чекає на Червону армію і допомагає партизанам, та її сестрою Пусею, котра стала коханкою німецького офіцера. Цілком очевидно, що все закінчується приходом визволителів зі Сходу, побиттям ворога та колабораціоністів.

 Автори фільму «Райдуга» вигадують для теми окупації окрему, досить своєрідну естетику, яка має стосунок радше до релігійних містерій, ніж до реалістичної оповіді. Нацисти тут нелюди, бо вбивають мирне населення, особливо ж ні в чому не винних дітей. Тема материнства також подається у своєрідному, фактично християнському ключі. Кожен із персонажів картини глибоко символічний та універсальний.

З плином часу подібна тенденція не тільки збереглася в радянському та пострадянському кінематографі, а й істотно поглибилась.

Вона досягає своєї досконалости у фільмі Лариси Шепітько «Сходження», що вийшов на екрани 1976 року. «Сходження» – це екранізація повісти білоруського письменника Васіля Бикова «Сотніков», і розповідає про білоруських партизан, котрі потрапляють до німецького полону.

В центрі оповіді два персонажі – колишній учитель Сотніков, безкомпромісний та ідейний борець із німцями, та його напарник Рибак, колишній військовик, що прагне за будь-яку ціну вижити. У фільмі стикаються ці дві філософії – виживання за будь-яку ціну та безкомпромісности, що супроводжується досить драматичними подіями. Річ у тім, що партизанів затримали у селянській хаті, де жила самотня жінка з двома маленькими дітьми. Заарештовують також старосту і дівчинку-єврейку, яка не хоче видавати родини, що її переховувала. Усі ці люди проведуть одну спільну страшну ніч, аби зранку бути страченими.

Лариса Шепітько перетворює свою історію на християнську містерію, у якій Сотніков втілює Христа, а його напарник Рибак – Юду. Режисерка фільмує притчу – універсальну та всеохопну, що її можна фактично прикласти до будь-якої війни та будь-якої окупації.

Останнього часу кіно про окупацію зберігає подібну форму притчі, хоча до неї додаються і реалістичні деталі, які було важко уявити в радянському кінематографі. Більше того, самі історії отримують яскраве національне звучання.

Прикладом такого кіна є стрічка білоруського режисера Андрея Кудіненка «Окупація. Містерії», що створена 2004 року. Фільм складається з трьох пов’язаних між собою новел, які ніби заново відкривають старі, фактично біблійні, поняття: «Адам і Єва»,  «Мати», «Батько». Ці базові поняття переосмислюються через тему окупації – і Адамом та Євою стають двоє людей, що вони намагаються залишитися осторонь війни; а матір’ю – самотня жінка, яка, втративши власну дитину, всиновлює пораненого німецького солдата; батьком хлопчикові стає чужий йому партизан, котрий дурить малого, аби проникнути до його дому.

Стрічку «Окупація. Містерії» присвячено білорусам, їхній долі, яка після усіх воєн виявилася для них катастрофічною і з погляду людських втрат, і з погляду національної самосвідомости. Питання крови та національної гідности у цій картині стоять дуже гостро, бо йдеться про війну білорусів і з німцями, і з росіянами, з якими у них задавнені порахунки.

Вночі з 10 на 11 травня о 01:15 в «Арґументі-Кіно» – українська версія окупації. Фільм «Совість» Володимира Денисенка. Це водночас традиційна та дуже несподівана картина і для українського кіна, і для заявленої теми. Її традиційність у максимальній мистецькій рафінованості, яка від часів картин режисера Івана Кавалерідзе стала одним із національних способів оповіді про українську історію. Це дуже  вишукана, візуально виразна стрічка. З іншого ж боку, маємо притчу, в якій на перший план виходить мистецьке узагальнення, а не достовірність викладених подій.

Важливо також сказати, що багато в чому цей фільм залишається актуальним через свою тематику. Він оповідає про життя під час окупації – за великим рахунком, не тільки німецької. І ця окупація України – в тих чи тих формах – тривала настільки довго, що встигла спотворити саму суть національного буття.

Відтак перед нами завше стоятиме вибір – на чий бік стати, кого вважати другом, а кого ворогом та окупантом. Боротьба триває, історія ще не завершена.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com