Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

31.08.2015 18:23

«Тіні забутих предків», Сергій Параджанов

Володимир ВойтенкоАК 

Вночі з 13 на 14 вересня о 00:10 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: безсмертна класика – «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

П’ятдесят років тому, а саме 4 вересня 1965-го, в київському кінотеатрі «Україна», що в самому центрі столиці, відбулася вікопомна, драматична прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стрічка була створена на кіностудії ім. Олександра Довженка за однойменною повістю Михайла Коцюбинського – до 100-річчя з дня народження класика української модерної літератури.

Фактично за тиждень до прем’єри «Тіней забутих предків», а саме 26-28 серпня 1965 року, розпочалися перші арешти української інтеліґенції після короткочасної ідеологічної відлиги в СРСР.

Загалом було заарештовано 25 активних членів українського національно-визвольного руху й викликано на допити сотні осіб. Молоді українські патріоти в різних куточках України стали на шлях протистояння імперській владі, вони писали й поширювали через самвидав гострі публіцистичні матеріяли, що застрашило режим, який боявся розгортання політичної боротьби за українську незалежність.

І саме на прем’єрі «Тіней…» кілька відчайдухів, серед яких Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, іван Світличний, вирішили висловити протест проти репресій влади, і відкрито зробили це, закликавши гдядачів засудити режим.

Затим «Тіні забутих предків» стали правдивим мистецьким кіновибухом, що дістався глядачів у різних куточках світу. Особливе ж враження картина справила на кінематографістів.

Пам’ятаю, яким несподіваним для мене стало свідчення зірки американських бойовиків Чарлза Бронсона, котрий розповідав, як режисер Сем Пекінпа, прославлений ревізіоніст вестерна, рекомендував йому «Тіні…» як взірець абсолютного кіна. Своєю чергою, Емір Кустуріца п’ять років тому назвав фільм Сергія Параджанова найкращою картиною, знятою у світі.

Вже наступного після виходу стрічки на екрани, 1966-го, року в польському журналі Ekran було видрукувано: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити останнього часу. Поетична повість на межі реальности й казки, дійсности й уяви, достовірности і фантазії. Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція всередині корчми з нечисленним реквізитом на тлі білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, брутальність похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у рамках якого дійсність реагує на трагедію особистости».

«Тіні забутих предків» – це, сповнена живописної кінопоетики, історія життя, кохання і смерти Марічки та Івана, таких собі гуцульських Ромео і Джульєтти. Стрічка занурює глядача до неймовірної стихії народного буття у його віруваннях та обрядах, у його драматизмі та довершеності.

Фільм Сергія Параджанова став камертоном для українського кіномистецтва від середини 1960-х років. Він започаткував уже згадану, а згодом розгромлену керівними комуністами як «реакційну» й, певне, «націоналістичну», школу Українського поетичного кіна, що подарувала низку видатних екранних творів.

На початку 1970-х, разом із розгромом школи на ідеологічному рівні, чергова хвиля репресій – під різними, часто надуманими приводами – накрила й причетних до творення картини і її прем’єри 1965 року. До в’язниці, зокрема, потрапили Сергій Параджанов та Іван Дзюба.

А сам фільм був фактично заборонений в Україні – його ніде не можна було демонструвати й бачити. І вже за часів ідеологічних послаблень у Радянському Союзі наприкінці 1980-х заборону зняли.

Не знаю, хто «дав добро», але якось двох студентів кінофакультету – мене з приятелем-однокурсником – декан відправив до обласного кінопрокатного архіву, де зберігалася одна з копій стрічки. Ми її й привезли в кількох важких яуфах рейсовим тролейбусом №20 до факультетської кінопроекційної, до одного з корпусів Києво-Печерської лаври.

Після чого на факультеті розпочався кількатижневий, практично безперервний, кіносеанс – саме таким чином «Тіні забутих предків» поверталися до українського кіномистецького та культурного життя.

Можна сказати, що для творення «Тіней забутих предків» щасливо склалися зорі. Безумовно, рушієм усього процесу була мистецька й життєва енергія карнавального і спраглого до пізнання невідомого йому світу Сергія Параджанова, вродженого в Тбілісі вірмена, що навчався режисурі в Москві у Ігоря Савченка, практикувався на зніманні його «Тараса Шевченка» й приїхав на батьківщину майстра творити нове кіно.

Параджанов зібрав навколо себе найкращих – молодих і відчайдушних митців, серед яких оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, композитор Мирослав Скорик, художниця з костюмів Лідія Байкова, актори Лариса Кадочнікова, Микола Гринько, Іван Миколайчук, який по тому став іконою українського кіна, та інші, що вони позначені й не позначені в титрах картини.

Бо кіно – це мистецтво гуртове. І Параджанов називає повноправними співавторами стрічки й гуцулів села Криворівня, в околицях якого фільмувалися «Тіні забутих предків». До речі, там само Михайло Коцюбинський написав і свою повість.

 

Сергій Параджанов


Зі свідчень Сергія Параджанова: «Все, що ви бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела надхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності».

До речі, а ось як фільмували сцену оплакування – з вуст того ж Параджанова: «Поклали на стіл труну, посадовили бабусь-плакальниць. Починай! Жінки не плачуть. Що таке? Кажуть – труна порожня. Ліг до труни асистент. Мотор! Жінки мовчать. У ч

ім річ? «Він молодий». Знайшли діда. «Він чужий». Привезли діда з їхнього села, свого, улюбленого. Таке голосіння почалося, що й після знімання спинити не могли».

Не тільки зоровий пластичний ряд, а й музичний став серед головних компонентів образної структури фільму «Тіні забутих предків». Композитором виступив молодий, 26-річний, Мирослав Скорик, що знався на «карпатській темі», сказати б, із народження.

Гуцулів-музикантів добирав саме Скорик І їх возили до Києва, записували у павільйоні. А ще треба було записати трембіти… Річ у тім, що поетичний рефрен картини – це трійко пастухів, що з'являються в переламних моментах сюжету. Ридання їхніх трембіт надає подіям належного емоційного забарвлення, підкреслює колорит леґенди.

Так от, просто неба записати звуки трембіти було надзвичайно важко, практично не можливо. Тож Параджанов десятеро трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва.

Взагалі, у фільмі, окрім трембіти, звучать поширені в Карпатах інструменти – сопілка-денцівка, флояра, коза, дримба. Співанки, мелодії весільних музи?к, вже згадані голосіння, колядки та щедрівки. Доти жоден український фільм не знав такого багатства звукових складових, що утворюють особливу й цілісну звукову філософсько-естетичну концепцію.

«Тіні забутих предків» перебувають серед числа тих дивовижних фільмів, які не втрачають – із плином часу – своєї ні культурної, ні суспільної, ні мистецької, ні суто кінематографічної актуальности. Маємо ознаки абсолютного шедевру.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com