Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

02.10.2015 18:48

«Перший поверх», Ігор Мінаєв

Володимир ВойтенкоАК 

Вночі з 4 на 5 жовтня о 00:50 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм «Перший поверх», що він створений режисером Ігорем Мінаєвим на Одеській кіностудії 1990 року.

«Перший поверх» було зафільмовано на Одеській кіностудії 1990 року випускником кінофакультету Київського театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого Ігорем Мінаєвим.

Кінець Радянського Союзу… Історія трагічного кохання перукарки, що прагне вирватися з тісного комунального світу до світу незнаної, але бажаної свободи. Іще один варіант, іще одна вільна інтерпретація сюжету безсмертного оповідання Проспера Меріме «Кармен».

Режисер «Першого поверху» Ігор Мінаєв народився 1954 року в Харкові. 1985-го він зняв короткометражну стрічку «Телефон» за віршем російського письменника українського походження Корнія Чуковського, що отримала приз на Московському міжнародному кінофестивалі.

По тому ж на Одеській кіностудії створив два повнометражні фільми – «Холодний березень» і, власне, «Перший поверх», у яких так чи так відбилися соціальні зміни, що охопили тодійшній СРСР у результаті ґорбачовської так званої «пєрєстройки», омріяної керівником компартії та країни перебудови соціалістичного суспільства.

Прикметними тут є свідчення самого Ігоря Мінаєва, зроблені 2012 року під час Одеського міжнародного кінофестивалю, коли «Перший поверх» демонструвався в програмі «Загублений світ. Українське кіно початку 90-х».

Мені принагідно довелося вести прес-конференцію, на якій режисер, що спеціально прилетів із Франції, сказав: «Це був час абсолютної свободи. Тоді можна було робити все, чого забажаєш – грошей потребувалося небагато. Але й про кінопрокат не йшлося. Та можна було зняти щось таке, про що раніше не вдавалося навіть помріяти. То був ковток свободи».

Так, зрештою, достатньо багато тогочасних талановитих фільмів, створених на радянських кіностудіях, зокрема, й українських, радше мали успішну фестивальну долю, аніж глядацьку перспективу. Коли тим часом відкривалися прокатні шлюзи для раніше забороненого західного жанрового кіна.

Обидва згадані фільми Ігоря Мінаєва також мали відповідну долю. Їх було відібрано для показів у програмах Каннського фестивалю. Зрештою, вже 1988 року, після французької презентації «Холодного березня» Мінаєв фактично перебрався жити до Парижа – викладав, на запрошення, в кіношколі.

І «Перший поверх» чудово прийняли у Франції – і глядачі, й критика. Після чого Мінаєву одразу ж запропонували знімати далі. І це була стрічка «Повінь», за прозою російського письменника Андрєя Платонова. Головну роль тут виконала абсолютна французька кінозірка Ізабель Юппер.

Згодом Мінаєв ставив п’єси у французьких театрах та зафільмував кілька повнометражних ігрових та документальних фільмів. Один із них, найостанніший – «Далеко від Сансет-бульвару», що розгортає історію так званого забороненого, історію приголубленого владою режисера-гомосексуаліста епохи Сталіна – Мінаєв знімав цілком у декораціях київської кіностудії Дровженка.

Взагалі ж, Мінаєв має проект ігрового фільму, про що також розповів під час вже згаданих відвідин Одеси, в центрі якого постать українського кіногенія Олександра Довженка. Але те, певно, в майбутньому.

На разі ж «Перший поверх», стрічка, яку створено 25 років тому. І яку критики прописали за своєрідною адресою, що її назва «магічний натуралізм».

Мається на увазі особливий спосіб кіновпливу на глядача. Той виявляється настільки завороженим достовірністю психологічних порухів і стану героїв, що схильний вбачати доленосність і фатальність у їхніх наймізерніших фізичних проявах, намагається вгледіти першопричину фатальних розв’язок у найпростіших відчуттях і реакціях персонажів.

Перед нами розгортається стихія життя соціальних низів, проти якої бунтує тогочасна Кармен. Реалії цього життя у фільмі відтворено з фантастичною скрупульозністю. Правдивість фактур, що надзвичайно важливо для глядацької довіри до кіна, абсолютна.

Важко не погодитися, що сама назва фільму Ігоря Мінаєва – «Перший поверх» – сповнена відомої соціальної метафоричности. Та, попри це, маємо картину про кохання, в якій радше промовляють не словами, а поглядами, де багато значать неакцентовані жести, де безвихідь та приреченість прозирає крізь щасливі хвилини.

У програмі демонструватиметься спеціально створений сюжет, у якому йтиметься про невротичну героїню як один із символів „перебудованого” кіна. 

**

НЕВРОТИЧНІ КІНОДІВЧАТА

Ігор Грабович, АК

Наприкінці 80-х років минулого століття радянський кінематограф запропонував глядачам кілька нових тем та персонажів, які відобразили і час, коли були створені, і певні особливості російського національного життя, що воно актуалізувалося згодом.

Одним із таких персонажів була невротична дівчина, яка без якихось видимих причин пускалася берега, сіючи довкола себе хаос та руйнування.

Найяскравіше образ такої героїні втілено у двох на той час впливових стрічках. Насамперед, у картині «Маленька Віра», цілком зафільмованій у тодішньому радянському Жданові, сучасному українському Маріуполі. У фільмі «Маленька Віра» йдеться про вчорашню школярку, яка конфліктує з батьками та проводить своє дозвілля у надто невимушеній манері. Її соціальне оточення цілком радянське, провінційне, пересічне, задушливе. Віра прагне з нього вирватися, проте не знає, у який спосіб.

Картина з такою героїнею точно передавала спосіб життя звичайної, так званої простої радянської людини. Ця людина була цілком ізольована від світових процесів, жила власними упередженнями та страхами, які видавалися їй єдино правильними поглядами на житя. І вона була ладна конфліктувати з усіма, хто хоч трохи відрізнявся від неї.

Закономірно, що на лінії вогню опинялися власні діти, які аж ніяк не хотіли миритися зі способом життя батьків.

Подібний конфлікт також яскраво розгортається в картині режисера Міхаіла Туманішвілі «Аварія – донька мента», що вийшла на екрани 1989 року. Цього разу дія фільму точиться в Москві, на самому початку ґорбачовської «перебудови». Головною героїнею виступає дівчина  Валерія на прізвисько Аварія, донька офіцера патрульної служби, школярка з анархічними поглядами. Ці погляди спровоковані процесами лібералізації та гласности в тодішньому СРСР.

Аварія свариться зі своїми батьками та дідусем-ветераном, на якого покладає відповідальність за репресії 1930-х років. У школі вона кидає виклик учительці історії, що та є втіленням радянської безпринципности й конформізму.

Сама ж Аварія стає жертвою ґвалтівників-мажорів. Таким чином, сюжет фільму ніби анонсє конфлікти майбутнього, у якому вже нові господарі життя, такі самі безпринципні та жорстокі, як і попередні, вирішуватимуть чужі долі.

Іншим впливовим кінотвором кінця 80-х стала картина Петра Тодоровського «Інтердівчинка», знята ним у тодішньому Лєнінґраді. Вона є екранізацією роману російського письменника Владіміра Куніна й розповідає про Таню Зайцеву, яка вдень була медсестрою, а ввечері перевтілювалася на валютну повію.

Таке її подвійне життя цілком відповідало духові радянської людини, котра звикла бути нещирою, міркувала одне, говорила інше, а діяла по-третьому.

І ось Тані випала нагода цілком перемінити своє життя. Вона виходить заміж за шведа Ларсена й перебирається до Стокгольма. Здавалося, все налагоджується, жінка отримує високий соціальний статус, матеріяльно забезпечена, їй не загрожує кримінальне переслідування чи щось подібне. Проте життя за кордоном не приносить Тані Зайцевій щастя. У Швеції вона одержима Росією, її весь час тягне додому, де на неї чекає мати – вчителька російської літератури.

Ця картина засвідчила, що проблеми невротичної героїні не стільки соціальні, скільки, сказати б, ментальні. Вона – та сама загадкова російська душа, яка не матиме спокою за жодних обставин. Її поведінку годі передбачити, її мотиви сховані десь у темних глибинах, куди нікому не дістатися, проте її дії завше ризиковані і, зрештою, самовбивчі.

Патологічно послідовною, з такого погляду, є героїня ще однієї перебудованої мелодрами, «Фатальна помилка» (режисер Нікіта Хубов), Надя Бєлоґлазова. Дівчина не просто зневажає соціальні правила, вона цинічно їх висміює, паразитуючи на людській довірливості та співчутті. Разом зі своїми подругами Надя цілими днями вештається містом, чіпляючись до перехожих та провокуючи конфлікти.

Пояснюється така поведінка героїні тим, що її виховує нерідна матір, яка взяла дівчинку з полового будинку після відмови матері біологічної. Незабаром з’являється і рідна мати, весела жінка з морського узбережжя. Вона планує забрати Надю з собою, аби дати їй нове майбутнє. Надя спочатку не погоджується, бо закохана в одруженого офіцера-афганця.

Власне, пристрасне кохання, яке, зрештою, не стає взаємним, – це остання зачіпка, яка здатна втримати невротичного персонажа від деструктивної поведінка. Ставка на кохання, яке має начебто вибачити все, є стрижнем для подібної героїні. Все інше не має особливого значення – ні соціальні умови, ні політичний режим, ні інші чинники. У цьому втілилась певна закономірність, яка сягнула поза межі кінематографа вже в нові часи, де коханням чи радше ірраціональною любов’ю виправдовуються наймерзенніші злочини.

Вночі з 4 на 5 жовтня о 00:50 в «Арґументі-Кіно» – українська версія цього феномену у фільмі Ігоря Мінаєва «Перший поверх». Власне, українська вона суто номінально, бо профіль героїні тяжіє до певного універсального архетипу. Це й перебудовна невротична героїня, і вже класична Кармен, для якої найважливішою є свобода.

З іншого ж боку, стрічка схиляється до жанрового кіна, і не стільки мелодрами, скільки еротичного трилера, який часів свого творення набував популярности. Йдеться про персонажа неонуару, фатальну жінку, яка маніпулює чоловіками собі на користь.

Доказом цього є не тільки героїня з її акцентуйованою сексуальністю та асоціальністю, але й сам стиль кінострічки. Манера знімання, особливо ж епізоди в інтер’єрах, видають в авторах шанувальників класичного нуару, в якому злочинця було важко відрізнити від представника закону, а відданого та щирого коханця – від злісного маніпулятора. Цілком можливо, що саме такий спосіб фільмування, у якому переважають жанрові акценти та кінематографічні умовності, і здатен якось зменшити токсичність невротичної героїні, котра завше прагнула бути чимось більшим, ніж просто персонажем чергового фільму.




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com