Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Арґумент-Кіно

21.12.2015 19:17

«Пропала грамота», Борис Івченко

Володимир Войтенко, АК

Вночі з 27 на 28 грудня о 01:15 на телеканалі «1+1» у програмі «Арґумент-Кіно» українська класика – фільм режисера Бориса Івченка «Пропала грамота», екранна фантазія на гоголівський сюжет.

Бурлескну «Пропалу грамоту» створено режисером Борисом Івченком 1972 року на Київській кіностудії Олександра Довженка за мотивами однойменної повісти Миколи Гоголя.

Це історія про подорож козака Василя та його побратима запорожця Андрія з гетьманською грамотою до царських хоромів та про їхнє повернення до рідної Диканьки.

Повість Гоголя, її фабула, стали відправною точкою для творців фільму, сценаристом якого виступив Іван Драч, наситивши сюжет неймовірними пригодами бідових, але переможних козаків, що вони й за волю билися, і в корчмі добряче гуляли, і до пекла мандрували. Але завжди ставали на поміч скривдженим, не втрачали гідности й лишалися вірними лицарським звичаям.

Козак Василь, моторний рушій цієї історії, у виконанні Івана Миколайчука є носієм веселого богатирства – із надзвичайним почуттям українського гумору, іронії та самоіронії. Взагалі, сюжетом «Пропалої грамоти» гуляє вигадлива народна стихія, в якій високе та низьке сполучається дивовижно природно й невимушено.

І саме ця стихія була надзвичайно близька для Івана Миколайчука, який не тільки акторствував у фільмі, а й, за переказами очевидців, неофіційно приклався до режисури «Пропалої грамоти». Зрештою, Миколайчук добирав народні мелодії, пісні, які пролунали у стрічці, зокрема, у виконанні тріо «Золоті ключі».

Взагалі ж, саме про Івана Миколайчука-актора можна сміливо говорити, як про того, хто став правдивим втіленням екранного образу українця. І саме цій темі, саме неповторному феноменові Миколайчука-лицедія у програмі присвячено спеціальний сюжет.

 «Пропала грамота» після офіційного виходу на кіноекрани практично на тих кіноекранах не затрималась, потрапивши під неофіційну заборону. Тоді, на початку 1970-х, Українське поетичне кіно було комуністичною партією репресоване – певне, як небезпечне для самого існування російської імперії під вивіскою СРСР. Та ще можновладцям не сподобалося, що у фільмі одверто й нищівно насміхаються над коронованими особами.

Ця кінокартина транслює з екрана непереможний, життєствердний народний дух, наявний в усіх можливих карнавальних формах та символах, передає відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили й волі до життя.

Власне, усе це стверджує українців як націю, дає надію на повноцінне майбутнє – під неповторні звуки запорозького маршу, який лунає у промовистому фіналі «Пропалої грамоти».

**

ІВАН МИКОЛАЙЧУК ТА ОБРАЗ КУЛЬТУРНОГО ГЕРОЯ
Ігор Грабович, АК

Іван Миколайчук дебютував у кіні, навчаючись акторству на другому курсі Київського театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого – і одразу у двох знакових ролях: Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» та молодого Тараса Шевченка в картині «Сон».

Обидві стрічки мали істотний резонанс і виявилися по-своєму доленосними і для молодого кінематографіста, й для українського кіна загалом. «Тіні…» започаткували школу Українського поетичного кіна, а «Сон» став першою з’явою на екрані українського інтелектуала  нового покоління – критика і дисидента.

Незвичайною ця постать була тому, що не містила звичної народовської та імперської кон’юнктури. Шевченко у виконанні Миколайчука однакового критичний і до російського царя, і до своїх земляків. Йому ненависні і зверхність імперії, і виродження власного народу, гордого колись племені козаків, нащадки яких перетворилися на рабів.

Новаторським був також і його Іван із «Тіней забутих предків», який позначав собою народження індивідуальности, котра через певні внутрішні та зовнішні обставини опиняється поза громадою та змушена вибудовувати себе заново. 

Обидві ролі визначили і екранну, і багато в чому позаекранну долю Івана Миколайчука, що він став правдивим символом українського кінематографа шістдесятих-вісімдесятих років ХХ століття. Це проявилося і в статусі самого українського кіна цього часу, яке зазнало численних утисків та переслідувань з боку влади, і у своєрідних ролях, які доводилося грати Миколайчукові у фільмах.Ці ролі були непрості, дуже часто амбівалентні, інколи на межі допустимого, проте всі вони вели мову про долю українця у рідному краї.

В картині Віктора Івченка «Анничка» Миколайчук зіграв поліціянта Романа, українського патріота, який співпрацює з німцями з ідейних міркувань. Ця співпраця спочатку ніби стосується тільки воєнної сфери, проте незабаром набуває нової якости.

Цілком очевидно, що зображена у фільмі ситуація з розстрілом полонених, яких змушують танцювати на битому склі, є радше ідеологічно наснаженою фантазією, ніж правдою, проте вона спрямована у бік саме героя Івана Миколайчука – наївного ідеаліста та чесного солдата, який прагне залишатися осторонь від бруду війни.

У такий спосіб образ так званого «щирого українця», та ще й «западення», яким був Роман, свідомо дискредитувався, робився амбівалентним.

Іншим промовистим героєм Миколайчука є однорукий комісар Громов з фільму Миколи Мащенка «Комісари». Цей Громов – єдиний у фільмі, хто сумнівається у новій економічній політиці партії більшовиків, вважає її відступом від ідеалів. І цей самий Громов навіть планує вийти з партії, звільнити її від своїх сумнівів, проте у фіналі все ж повертається до лав комуністів.

І те, що сумніви як ознака були віддані героєві Миколайчука, якимось чином характеризує психофізику актора, що та надавалася до розмаїтих трансформацій,  уможливлювала  розгортання складнішого, ніж завше, сюжету про партійців, робила його драматичнішим, тривожнішими, непевнішим.

Наприкінці 1960-х років Миколайчук замислює сюжет і пише, разом із Юрієм Іллєнком, сценарій до картини «Білий птах з чорною ознакою», у якому вводить до українського кіна кілька важливих тем, пов’язаних і з реґіональною історією Буковини, і з місцем українців у совєтській імперії.

Відомим є намір Миколайчука самому втілити образ бандерівця Ореста у фільмі. Та бажання це не здійснилося; в картині він виконав не дуже виразну роль совєтського симпатика. Проте це бажання засвідчує загальний напрям руху, яким керувався Іван Миколайчук. Можна припустити, що він свідомо створював сюжети та персонажів, які, залишаючись глибоко національними, опинялися дещо осторонь від бурхливого і нав’язливого совдепівського сьогодення.

Якщо ж спробувати якось визначити характерні риси екранного образу Миколайчука в українських фільмах сімдесятих-початку вісімдесятих років, то передусім впадає в око не тільки його подвійна ідентичність, проте також і філософічність утілених персонажів. Найчастіше його герої не стільки діють, скільки багато міркують. І саме таким є філософ Фабіян з режисерського дебюту Івана Миколайчука, з «Вавилона ХХ».

Цей Фабіян, з одного боку, ніби залишається на марґінесі звичного бурхливого вавилонського життя, з іншого ж, має стосунок до речей засадничих, серед яких таїнство народження та смерти. Спостерігаючи за життям збоку, Фабіян дає вавилонянам своєрідні уроки мудрости, які, врешті-решт, зводяться до певних ідеологічних трюїзмів, проте важливіше, що філософ дуже часто опиняється у потрібному місці та у потрібний час.

Цей фільм і ця роль у ньому бачаться певним підсумком усієї творчости Миколайчука, який по-своєму відобразив українську душу епохи так званого розквіту соціалізму. Ця душа одночасно українська та вже дещо поточена численними катаклізмами та спокусами; вона прагне чистоти, але зовнішні сили і внутрішні сумніви сильніші за неї. І в цьому сенсі філософові чи художнику мало що лишається: або стати придворним співцем, або перетворитися на дисидента, або сховатися на марґінесах і там виконувати роль блазня. По-своєму, Іван Миколайчук відтворив чи не всі ці сценарії.

Вночі з 27 на 28 грудня о 01:15 в «Арґументі-Кіно» – стрічка, яка нині бачиться багато в чому взірцевою для українського кіна і навіть для українського буття загалом.

«Пропала грамота» – це дуже химерна історія, яка розповідає про химерні речі на кшталт козацьких подвигів, стосунків із чортом та з російською імперією. Усі ці речі однаковою мірою реальні та уявні, вони перетікають одне в одне, сплітаються в клубок загального нерозрізнення.

І їхня матеріяльність, реальність та цінність залежать тільки від двох головних героїв, які можуть повернути їх у будь-який бік. Стрижнем цього дуету є герой Миколайчука козак Василь, який, попри всі традиційні чоловічі звитяги, ще й володіє фантазією – неодмінною умовою гарно розказаної історії та добре прожитого життя.

У «Пропалій грамоті» екранний образ Івана Миколайчука цілком кристалізувався та набув рис правдивого культурного героя. З таким героєм можливо все. І передусім – перемога.

Імовірно, саме ця історія, історія перемоги, незламности, стійкости та, водночас, самоіронії і залишається для нас найбажанішою мрією, яка ось-ось має збутися. 




RSS

Арґумент-Кіно

Дзеркало кіномистецьких шедеврів на каналі «1+1» в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТ-КІНО.

Архів


Новости кино ukrfilm.com