Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.11.2018 17:08

«Дике поле»: не відкриття і не провал

Ярослав Підгора-Гвяздовський«Детектора медіа»

8 листопада в український прокат виходить дебютна стрічка режисера Ярослава Лодигіна і продюсера Володимира Яценка «Дике поле» за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана. Дифірамби їй співати немає сенсу, але є про що говорити.

Два роки тому всі плакали від щастя, що дебютанти взялися таки екранізувати популярний у любителів сучукрліту роман Сергія Жадана«Ворошиловград», навіть якщо його й переназвали «Диким полем». Казали: нарешті щось пристойне перенесуть зі сторінок на екран, і молодь українська нарешті потішиться, покинута на поталу брехливим казкам, хибно написаним щоденникам, безгрошовим містам і бідним в усіх стосунках козакам. І так вагомо звучала «копродукція зі Швейцарією», й так лагідно стелили виробники, правильно через Фейсбук залучаючи прихильників постерами й дописами, й великий дистриб’ютор забезпечував прокат.

Але втрутилися якісь інші сили й почали навертати зворотне — що жахлива екранізація, що ні той, ні цей не змогли, а тепер критики розмажуть їх по стінці. Й от настрій уже зіпсовано, й упевненість міцнішає, що побачимо нове «Скажене весілля», тільки тепер ані грошей великих не буде, ані кіна доброго.

Не так сталося, як гадалося. «Дике поле» не виявився відкриттям, як тому міг би сприяти м’ясистий і соковитий текст Жадана. Але й не став провалом, пророкованим напередодні деякими прогнозистами. Принаймні, в художньому плані.

Дебютант у режисурі, співзасновник радіо «Аристократи» Ярослав Лодигінмав одночасно й перевагу, й перешкоду у своїй першій шлюбній ночі. Без шор і вад освіти, він, як той вискочень Тарантіно, міг учиняти все, що тільки заманеться його розкутому серцю й відвертій поведінці. І це все видно на екрані: нерозуміння й незнання, що робити керманичу під час великого плавання великого прокатного корабля, а з іншого боку — розкутість фантазії й часом завзятий рух керма вправо-вліво, аж глядач валився, і бризки бризу (чи крові) чув на обличчі.

У цій картині, заявленій як пригодницька екшен, ані пригод немає, ані особливого екшену. Пригодницького в переїзді хлопця зі столиці, де він був якимось там експертом, до маленького містечка на Донбасі, де його брат залишив заправну станцію без палива, тягне рівно на кілька абзаців. А екшену у протистоянні за цю ж станцію між ним та місцевими бандюками й того менше. Тут більше кримінального, драматичного й мелодраматичного.

Герой Германа, що повертається до рідного містечка, розпачливо й точно підсумовує час після свого від'їзду: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами». У сюжет повним ходом заїжджає соціальний момент покинутого людьми Сходу, злості з одного боку й безпорадності з іншого тамтешніх людей, і жіноча жага кинутися на першого ліпшого чоловіка з любощами, бо інших просто немає. Тут рейдерство — легке, мов дихання, а спайка криміналітету з владою — міцна, як кревність. І по матері тут лаються звично й постійно. Цим, до речі, «Дике поле» вигідно відрізняється від решти українських фільмів: по-перше, така лексика — і в такій кількості — лунає в нашому кіно як прем’єра, а по-друге, через природність подібної мови героїв. Шила в мішку не втримаєш, саме так балакають культурні меншини, де б це не було, в Києві чи Донецьку, чи це продажні адвокати з регіону, чи добродушні простачки з поля. Подякуймо за злу правду життя спільній роботі Наталі Ворожбит, Жадана й Лодигіна (тут принагідно можна згадати і класний сценарій Ярослава про сучасну українську школу, поданий ще на перший пітчинг Держкіно й не прийнятий через надмір обсценної російськомовної лексики).

Саме в цьому фільмі, як поодинокий випадок, мова звучить органічно: хлопець із Києва говорить українською, а люди з Донбасу назагал російськомовні (й російської лунає в рази більше, бо інакше — важко повірити). Один із героїв у виконанні Олексія Горбунова, промовляє українською кострубато, й це відверто чутно. Але це навмисно! Персонаж Горбунова — Пастир — загалом є найкращим образом у фільмі. Його герой, колишній наркоман і покидьок, прозрів — повірив у Бога, кинув дурну звичку й почав проповідувати. «Називай мене просто отче», — каже він, і це не звучить богохульством. І його переповідки так не звучать, хоч інтонацію вони мають мов у кента з підворіття, й перебріхує він Писання. Але як його слухають, коли він згадує біблійну історію Даниїла в оточенні левів, як до нього прислухаються і зважають на нього всі ті, з приватного війська аграріїв, яке оточило їх в ангарі, як він гіпнотично і вправно вправляє щелепу їхньому головному! Цей образ не менший і не слабший за образ Діллона, зіграного Чарльзом Даттоном у «Чужому-3» Девіда Фінчера.

Та тут треба віддати належне не тільки Горбунову у величності його акторської гри (і, звісно, Жадану як духовному батькові), а й оператору Сергію Михальчуку. Він показав Пастора у фантастичному світлі в прямому сенсі: віртуозно підсвічений у своїй фінальній появі, Пастир виглядає містично. Подібної сцени та ракурсу, вибраного Михальчуком, я в нашому кіно ще не бачив. Це рівень професіоналізму, гідний порівнянь із найкращими європейськими та американськими операторами. Операторська робота заслуговує оплесків не тільки за фінальну сцену. Вже в першій половині фільму крупні та гіперкрупні кадри показують те, чого бракує нашому кіно — намагання «гратися» з обличчями, адже це пластичний матеріал і їх поява в кадрі здатна додавати нові форми і смисли. Ноу-хау Михальчук не придумує, але робить для нас по-новому.

Певно, початковою ідеєю Лодигіна було уподібнити «Дике поле» до вестерну — чи то пак істерну. До сцени, коли бандюки вперше зустрічаються з Германом (крупні плани облич, їх переглядання між собою й Германом, вихід із машини Германового друга з крупним планом ніг), не вистачало хіба що банджо, аби була цілковита алюзія на фільми Серджо Леоне. Та потім ця ідея губиться, аж до фіналу. Як, на жаль, губиться й сам фільм: позбавлений динаміки розвитку сюжету, яскравих сцен, гострих конфліктів, він стає нудним і доволі сонним. «Приходить до тями» він лише наприкінці. Чим фактично й рятує себе від програшу, до якого дійшов, незважаючи на Михальчука, Горбунова й текст Жадана. Адже зробити фільм — це не виграти одну битву за увагу глядача на початку, це підтримувати інтерес до кінця, чітко вести історію, але не розжовувати, й поставити крапку так, щоб залишився простір для роздумів. Питань без відповідей по ходу фільму виникає не надто багато, та коли саме в кульмінаційний момент до Германа на поміч, якраз у потрібний момент, виринають із-за кущів кілька джипів із «нашими», стає трохи смішно. Фільм вирулює за рахунок тексту й акторів: «живих» діалогів і численних фактурних облич (уже на початку вражають обличчя водія, як і решти пасажирів автобусу, яким герой їде через Донбас, і це, напевно, збіг, але таки по Фройду, з автобусом «Лагідної» Сергія Лозниці).

Проводячи через себе «Дике поле», отримуєш амбівалентні відчуття, близькі до позитивних. Титанічні зусилля продюсера Володимира Яценка задля пошуку грошей, збору команди й доведення продукту до можливості прокатної долі, видно неозброєним оком. Просто не варто було чекати на щось надзвичайне, якщо все робиться, мов у першу шлюбну ніч. «Дике поле» вийшло красивим і переважно цілісним. І навіть за умови дебютанта в режисерському кріслі й дебютанта в головній ролі (Олег Москаленко), ми маємо фільм із усіма підставами для критичного обговорення. Дифірамби співати немає сенсу, але є про що говорити. І це дуже добре.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com