Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

06.05.2003 17:21

Пам’яти Тетяни Дерев’янко

Сергій Тримбач

Сьогодні, 6 травня, о 17.30 у Домі кіна вечір пам’яти Тетяни Дерев’янко, засновника і багатолітнього директора Музею кіностудії ім. Олександра Довженка.

Майже щодня тепер я приходжу до Музею кіностудії імени Олександра Довженка. Напружено вдивляюсь: може вона сидить на лавці під деревом, креслить своїм ціпком загадкові візерунки на землі? Або ж сидить у своєму маленькому кабінетику й говорить одразу у дві телефонні трубки, радісно помахуючи мені рукою? Чи скотиться з горішнього поверху, де розташована експозиція, присвячена Довженкові. Й одразу похвалиться набутком: одержали ще один особистий архів…

Ні, не з’являється. Липневого дня 2001 року одійшла у кращі світи, лишивши от сей музей. Музей Тані Дерев’янко – так його часто називали. Вона буквально примусила себе поважати. Ми ж знаємо, як за радянських часів ставилися до музейних працівників (та й чи змінилося відтоді щось у принципі?). Музеї, архіви, бібліотеки – це робота для молоденьких дівчаток і перестиглих дам пенсійного і передпенсійного віку. Виписати в картку надходження, видати течку з матеріалами чи книжечку, повитирати пилюку – хіба ж це робота? То ж і оплата була відповідною, й авторитет, чи то пак престижність.

Тетяна Дерев’янко в середині 50-х закінчила філологічний факультет Київського університету й доволі швидко потому прийшла на кіностудію імени Довженка. Режисер Лесь Швачко, котрий працював у кіні ще з 20-х років (з Довженком зокрема) почав аґітувати її робити музей. У двадцять вісім така пропозиція видається не бозна якою спокусливою. Та все ж переконав. Ну що таке студійний (заводський, фабричний) музей? Бачили ми їх чимало. Кімната, де по стінах фотографії передовиків виробництва, вимпели і знамена, грамоти й подібна макулатура. У нас тоді багато що перетворювалося на музейний пил, набуваючи якогось траурного зблиску. Пригадується анекдотична історія часів горбачовської Пєрєстройки. На довженківську студію прибула якась іноземна делеґація. Зайшовши на територію підприємства, гості одразу застигли перед великою, фундаментальною Дошкою пошани – у скорбному мовчанні, знявши капелюхи. Спантеличений директор поцікавився, у чому справа? Ну як же, це ж портрети загиблих людей, ми пошановуємо їх. Та ні, це наші товариші по роботі, котрі добре працюють. Як, здивувалися тепер уже гості, а інші що ж, працюють погано? Тоді навіщо ви їх тримаєте?

Напевно, спершу і в Дерев’янко був такий собі фабричний музей. Та не з її характером вовтузитися з мертвечиною. Історія кіна для неї завжди була живою і справжньою, в ній діяли люди, що страждали, помилялися, робили геніальні фільми, а траплялося – й бездарні. Вона почала збирати матеріали саме про особистості, про ті спалахи доль, які осявали життя студії. Власне саме ця частина музейної колекції і робить її визначною пам’яткою нашої культури. Це музей історії особистостей. Коли Тетяна Тимофіївна починала розповідати про когось, то йшлося не про кілометри відзнятої плівки й не про епохальні екранні образи. Вона знала все буквально про кожного – коли родився, хрестився, женився, кохався, яким чином трансформувався задум фільму і як складалися стосунки між режисером і оператором на знімальному майданчику й поза ним… Сотні, тисячі подробиць, з яких і складається історія, кінематографічна зокрема.

Тим самим Дерев’янко і її музей, так чи так, опонували державній, сказати б, методиці напрацювання історії. Бо ж там належало ту історію обезличувати. Тут вектор було спрямовано у протилежний бік. І коли ви приходили до цього музею, вас одразу брала в полон якась домашня, інтимно прогріта атмосфера. Господиня помешкання знайомила вас з минулим кіна так, як це робиться у приватних бесідах. Коли гортають сімейні альбоми, показують листівки, демонструють кіно- чи відеозаписи власних мандрівок. Для Дерев’янко справді історія кіна була літописом суто сімейним, й відтак не дивно, що про Леоніда Бикова і Сергія Параджанова, Івана Миколайчука і Василя Цвіркунова вона говорила як про своїх близьких родичів.

А почалося все з Довженка. Любила згадувати, як ще студенткою університету бачила сивочолого класика, котрий прийшов на зустріч із підростаючим поколінням. Вразив витонченістю жестів, одухотвореним обличчям, словами, спрямованими у завтрашній день. Більше зустрічей не було, у 56-му видатного майстра покликали небеса. Проте заходившись робити музей, Дерев’янко познайомилася з Довженковою дружиною, знаменитою у 20-ті роки актрисою Юлією Солнцевою. Як відомо, Солнцева мала дуже непростий характер. Тоталітаризм в окремо взятій особі. Усе, що стосувалося Довженка, було взято нею під невсипущий контроль. Музей, звичайно, також. Усе мусило відбуватися так, як того бажалося Юлії Іполитівні. Постійний пресинґ по всьому полю…

Хоча Тетяна Тимофіївна ніколи не жалілася на Солнцеву. Говорила зовсім про інше – про високу культуру, освіченість, інтеліґентність. Думаю, що Дерев’янко багато в чому і справді була вихованкою своєї патронеси. До прикладу, вона не терпіла найменшої неохайности – в одязі, поведінці, роботі. Своїх співробітників по музею “муштрувала” саме таким чином. Я сам не раз відчував на собі її дисциплінуючий вплив. До неї я ніколи не запізнювався, хоча у всіх інших випадках це не було ніякою дивиною. Проведення вечора, конференції, влаштування виставки – усе чітко планувалося і не менш чітко контролювалося.

Наприкінці 89-го Солнцева померла. Несподівано з’ясувалося, що увесь архів (той, що зберігався в квартирі; більша частина його була давно передана до Центрального державного архіву літератури і мистецтва), загалом весь сімейний скарб Довженка-Солнцевої заповідано Пєтровій, яка працювала на одній із солнцевських картин як директор фільму. Всі гадали, що спадкоємицею буде Дерев’янко, так думала і вона сама. Відтак їй було завдано сильного удару. Одначе вона швидко почала діяти. Прихопивши мене і Вячеслава Кудіна (він добре знав Солнцеву), виїхала до Москви. Та Пєтрова не побажала не те що зустрічатися, а навіть говорити з нами. Заповіт є законним, тож усе моє, і квит. Ціною великих зусиль десь через рік вдалося умовити її продати архів. Та коли ми передивилися його, то з’ясувалося: не було там нічого, окрім копій документів і рукописів, уже переданих до державного архіву.

Це був ще один удар. Бо Дерев’янко багато розповідала мені про те, як вони сортували і складали до течок рукописи за темами. Скажімо, були теки “Берія”, “Сталін” і тому подібне. Їх не було серед того, що пропонувала Пєтрова. Немає й досі. Незрозуміло, чому взагалі Солнцева не передала їх до архіву. Якась там була таємниця. Бо ж чому, за розповідями, Юлія Іполитівна сторожко ставилася до гостей і ніколи не випускала з поля зору металевий сейф. Що вона ховала в ньому? Про це не знала навіть Дерев’янко. Хоча у неї викликала здивування дружба з деякими сановитими кадебістами. Що то було? Спроба ґарантувати недоторканність – Довженка і самої себе? І чи не КДБ СРСР тоді, через Пєтрову, заховало подалі від людських очей небажані рукописи? А може й зовсім знищило їх. Бо ж ішов 89-й рік, назрівали переміни й варто було нищити “компромат” на систему.

Чи ж дізнаємося коли правду? Багато темного у стосунках Довженка із владою. Хоч, зрештою, він цікавить нас не як герой детективних історій. Дерев’янко вдалося створити музей, що він, за визнанням фахівців, є кращим кіномузеєм на теренах колишнього СРСР. Передусім за рівнем своєї експозиційної частини. Розміщено музей у колишньому так званому “щорсівському” павільйоні (спеціально вибудуваному для зйомок фільму “Щорс”). Тут є кабінет Довженка, є кімната, що відтворює хату його дитинства, експозиція, що відтворює його творчий шлях. Так, це передусім музей видатного майстра. А поруч сотні, тисячі документів, фотографій, листів, плакатів, малярських ескізів до фільмів. Все це давно переросло рамки студійного музею, по суті справи Дерев’янко заклала базу для створення Національного музею історії кіна. Власне це і було мрією її життя. Чи вдасться нам її реалізувати? Залежить і від нашого бажання.

Тетяна Тимофіївна була навдивовиж товариською, відкритою людиною. Старого колективістського гарту. Коли жахнув Чорнобиль, вона з великим ентузіазмом організовувала бриґади кінематографістів для поїздок у зону. Вочевидь пригадала воєнне дитинство. Її батько, Тимофій Белоненко, був чудовим хірургом. Взяв її, ще дівчинкою, на фронт. Працювала санітаркою в госпіталі. 15-річною зустріла Перемогу – про той день любила розповідати, із сльозами на очах.

А Чорнобиль їй напевно що вкоротив віку. Вона знала про страшну хворобу, яка поклала її в могилу, одначе трималася до кінця. Востаннє бачилися з нею в музеї за 20 днів до смерти. Вона приймала польську делеґацію, будувала плани поїздок, виставок, нових архівних досліджень. Все те вже належить зробити нам. До кінця ні в кого не виходить – у життя завжди відкритий фінал.

Спасибі Вам, Тетяно Тимофіївно – за любов, за дружбу, за безцінні миті, які дарували Ви нам, своїм друзям. Ми будемо плисти далі океаном життя із керманичем на борту, котрий до болю нагадує Ваш силует. Великій космічній драмі буття не буде кінця.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com