Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.04.2020 21:39

«Перебудові» в СРСР – 35

Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info

Під час усіх доволі непростих подій сьогодення хотілось би нагадати про одну, можливо, напівзабуту, але важливу, навіть історичну дату – 23 квітня. Саме цього дня тридцять п’ять років тому розпочав роботу черговий пленум Центрального комітету, як тоді казали, “керівної та спрямівної” комуністичної партії СРСР. У своїй промові новий, незвично молодий, обраний місяць тому генеральний секретар партії Михайло Горбачов оголосив про необхідність змін та реформ у народному господарстві. Тоді вперше пролунав термін “прискорення”.

Здається, тоді ця подія пройшла повз увагу багатьох людей. Радянський народ давно звик жити у подвійній реальності: на загал поводитися так, як вимагала партія та уряд, а по-справжньому – лише у колі рідних та друзів.

У лютому 1986-го відбувся ХХVII з’їзд КПРС, де до “прискорення” додалися нові гасла – “гласність”, “демократія” та “перебудова”. Насправді розпочався новий етап у житті країни, який отримав в історії назву “перестройка”.

У моєму житті пік “перебудови” збігся із роками служби в армії. На той момент я служив у Києві і міг доволі часто виходити у місто, слідкувати за пресою та читати численні публікації на заборонені раніше теми. Зміни відчувалися і в армії, попри її консервативність, хоч сприймалися, звісно, не так, як у світі, за парканом військової частини.

Деякі події тих років зараз сприймаються як якась далека історія, зафіксована на кадрах старої хроніки, або згадуються як кінематографічні флешбеки, хоча часу насправді минуло не так багато. 

Частина цих спогадів безперечно пов’язана із процесами, які відбулися у кіноіндустрії і повністю змінили давно усталений порядок. До керівництва Спілки кінематографістів у Москві та Києві прийшло нове покоління. На бурхливих з’їздах творчих спілок обрали людей, які не мали регалій, а деякі з них навіть не були членами партії. А найголовніше – сформували комісії, що розпочали процес повернення із небуття заборонених фільмів.

На кінематографічному жаргоні заборону фільмів називали “покласти на полицю”. Причини заборони були різні: десь чиновники бачили викривлення дійсності, невідповідність методам домінуючого художнього методу соціалістичного реалізму, часом навіть антирадянщину чи натяки на націоналізм; у якихось інших випадках стрічка опинялася “на полиці” тому, що хтось із її авторів емігрував, перебував в ув’язненні чи втік за межі СРСР. Саме ці картини почали повертатися до глядачів, і це був справжній прорив.

Мій найяскравіший спогад про ці події – перший перегляд фільму “Тіні забутих предків”. Я ще був в армії і раптом дізнався, що картину Параджанова збираються показати студентам на рідному кінофакультеті. Неймовірність звістки просто приголомшила. Зараз навіть важко описати емоції  та враження від перегляду у невеликому та вщерть переповненому залі у Лаврі. Це було справжнє диво, культурний шок. За Аристотелем, якого ми вивчали в інституті, я пережив катарсис. Пам’ятаю, як ці відчуття не полишили навіть після повернення до казарми.

Непередбачуваних, часто не лише радісних, а й драматичних, навіть трагічних подій років “перебудови” вистачило б не на одне покоління:  Чорнобиль, політ та приземлення на Червоній площі Матіаса Руста, війна у Нагірному Карабаху, падіння Берлінської стіни і “залізної завіси”, виведення радянських військ із Афганістану та Східної Європи, перші в СРСР демократичні вибори, повернення із тюремних зон політв’язнів, загибель людей під час розгону мирної маніфестації у Тбілісі та штурму радянським спецназом телебачення у Вільнюсі, самвидавчі газети і друк заборонених раніше книжок, велелюдні мітинги та демонстрації, установчий з’їзд Народного Руху за перебудову (а він тоді називався саме так), фестиваль української пісні “Червона рута” тощо.

Це був час справжнього тріумфу кінематографа. Хіба можна забути черги до кінотеатрів на “Покаяння” Тенгіза Абуладзе, документальну картину Юріса Поднієкса “Чи легко бути молодим?”, на зняті з “полиць” стрічки Елема Климова, Олексія Германа, Андрія Тарковського, Михайла Каліка та інших? Процес повернення заарештованих фільмів не оминув і українське кіно. Згадую переповнені вщерть зали у київському Будинку кіно на перших публічних показах фільму Володимира Денисенка “Совість” та відновленої версії стрічки Юрія Іллєнка “Криниця для спраглих”, ретроспективу картин Параджанова, перші покази “Коротких зустрічей” та “Довгих проводів” Кіри Муратової, заборонених раніше стрічок українських документалістів. До цього ще й ретроспективи фільмів українського поетичного кіно, які, хоч і не були офіційно під забороною, але не надто часто показувалися у кінотеатрах та на телебаченні, і абсолютно неочікуване нагородження державною премією СРСР картини Романа Балаяна “Польоти уві сні та наяву”.

Однією із важливих подій “перебудови” стала поява відеосалонів, перші з яких відкрилися під патронатом комсомолу. Нарешті ми мали можливість побачити світову кінокласику – фільми Бергмана, Антоніоні, Фелліні, Брессона та інших. Про це нереально було мріяти ще кілька років до того, раніше про ці картини ми могли дізнатися лише зі спеціалізованих видань про кіно чи з лайливих рецензій у радянській пресі.

А ще у кіно зникла цензура та відійшли у небуття поняття “небажаних” чи “заборонених” тем, а відтак за кілька років з’явилися важливі для історії українського кіно стрічки.

Звичайно, у кожного свої спогади про “перебудову”. Є люди, які вірять у конспірологічні теорії на кшталт того, що це була операція західних спецслужб; які звинувачують Горбачова у розвалі СРСР; відчувають розчарування та жаль за надіями, що не справдилися; дратуються через втрату стабільності і скрутне матеріальне становище, або переживають тугу та ностальгію за роками молодості.

Насправді ж прихильників і ненависників “перебудови” безумовно об’єднує одне: на їхніх очах творилася історія, вони стали свідками і учасниками цих подій. Ніхто з нас не міг усвідомити чи уявити, що 23-го квітня 1985-го стартував відлік часу останнього періоду життя країни, яка здавалася могутньою, непорушною та вічною.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com