Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

28.07.2020 20:15

«Хліб» Миколи Шпиковського – шедевр українського кіноаванґарду

Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info

На початку 1980-х, за часів мого навчання на кінофакультеті Київського театрального інституту, на лекціях з історії кіно про режисера Миколу Шпиковського згадували хіба як про співавтора короткометражної комедії Всеволода Пудовкіна “Шахова лихоманка” (1923). Ім’я Миколи Шпиковського, забутого класика українського кіноавангарду, повернулося до глядачів із першими показами копії його забороненої стрічки “Шкурник” (1929 р.), яку віднайшов та реставрував Національний центр Довженка, а згодом – і реставрованої версії картини “Хліб”, прем’єра якої відбулася на відкритті фестивалю сучасного мистецтва “Гогольfest” 13 вересня 2013 року. Музичний супровід до картини на замовлення Довженко-Центру написало білоруське інструментальне тріо Port Mone.

Для мене “Хліб” став сенсацією, справжнім відкриттям ще одного шедевру, знятого на Київській кіностудії ВУФКУ. У картині Шпиковського вражало все, починаючи з першого кадру в експозиції. На екрані бачимо спину головного героя та ще й на загальному плані. Шинель, мішок із речами за спиною, казан для їжі. Фільм починається не з події, а фактично з паузи: солдат, який повернувся додому, ніяк не наважується переступити поріг рідної хати. Такий початок був би цілком можливий у якійсь стрічці “французької нової хвилі” початку 1960-х, але його зняли за три десятиліття до того.

Варта уваги й без перебільшення видатна праця оператора Олексія Панкратьєва: гострі ракурси, образна робота зі світлом і тінню в портретах героїв. Виразні та багатопланові композиції загальних планів одразу нагадали іншу відому картину українського поетичного кіно – “Камінний хрест” (1968 р.) Леоніда Осики. Цілком можливо, хтось із викладачів ризикнув показати забуту картину “Хліб” студентам московського ВДІКу, серед яких, імовірно, міг бути Валерій Квас, майбутній оператор “Камінного хреста”. До речі, Олексій Панкратьєв знімав і попередню картину Миколи Шпиковського “Шкурник”.

“Хліб” також вражає новаторським монтажем. Один із низки прикладів – епізоди із телеграфом, коли із села до міста надсилають повідомлення про потребу отримати зерно для сівби. Цікаво у “Хлібі” використані інтертитри: тут це не тільки службові написи, покликані пояснити глядачеві суть діалогів, а й повноправний елемент кіномови, що посилює напругу та прискорює ритм.

Інформації про режисера стрічки Миколу Шпиковського насправді не так і багато. Він народився 23 серпня 1897 року у Києві, за іншими джерелами – у Білій Церкві. Починав свою роботу у кіно як автор дописів у виданнях “Кіногазета” та “Радянський екран”, як режисер дебютував у Москві. У середині 1920-х у Москві значно посилився цензурний тиск на митців, тому Шпиковський вирушає до України. Спершу на базі Одеської кінофабрики він створює картину “Три кімнати з кухнею” (1928 р.), згодом переїздить до Києва, де на новозведеній студії знімає комедію про події Громадянської війни “Шкурник” (1929). Попри популярність, картину звинуватили у знеславлені Червоної армії та зняли з прокату. В усіх кінодовідниках радянських часів у фільмографії Шпиковського стрічка “Шкурник” не фігурувала, немов її й не було. Наступним фільмом режисера на Київській кіностудії став “Хліб”. Схоже, що у виробництво запустили пропагандистську картину про колективізацію, яка вже під час роботи трансформувалась у мистецький твір.

Дослідник Станіслав Мензелевський знайшов низку документів про долю “Хліба”, серед них висновок приймальної комісії Київської кінофабрики, яка переглядала вже готову стрічку 8 січня 1930 року. У приймальній комісії був і Олександр Довженко, який у цей час працював над своєю “Землею”. Він високо оцінив картину Миколи Шпиковського: “Ідею з початку і до кінця режисером вичерпано”.

Багато хто помічає певну спорідненість Довженкової “Землі” та “Хліба” Шпиковського. Подібні вони найперше темою колективізації в селі, а також протиставленням героїв: з одного боку – бідні й безземельні селяни, а з іншого – куркулі. Основою драматичних колізій та подій у цих фільмах є зміни, які принесла селу колективізація. Обидві картини фільмувалися в селах Полтавщини: “Земля” – у Яреськах, “Хліб” – у Халепинцях.

Станіслав Мензелевський також слушно зауважує певну стилістичну подібність статичних, немов застиглих у часі композицій у “Хлібі” Шпиковського та ще одній картині Довженка – “Арсенал”: у “Хлібі” герої чекають переділу землі, в “Арсеналі” мешканці стоять у тривозі перед обстрілом міста з гармат. Проте в “Землі” та “Хлібі” достатньо відмінностей. У Довженка та оператора Демуцького село – це ще й міфологізований та поетизований рай, а у Шпиковського та Панкратьєва – тотальна бідність, навіть пекло, контраст – різка та чітка графічність.

“Хліб” вийшов у прокат 4 квітня 1930 року. “Кіногазета” писала про “кричущий та неймовірний факт, що стався у Харкові”: “Картину «Хліб», що відображає найгострішу тему, тему класової боротьби на селі, наші прокатники провалили. Картина хороша, картина потрібна, картина цікава”.

За межами Української РСР стрічку навіть не пустили в прокат через цензурні зауваги. Російський Головрепертком заборонив фільм протоколом від 7 березня 1930 року: “Картина дає хибне уявлення про боротьбу за хліб. Середняк із картини випав повністю. Період відновлювальний (обмеження куркуля), відносне економічне укріплення куркуля (НЕП), класова боротьба, підготовка політичних передумов для ліквідації куркульства і колективізація (індустріалізація) – все це випало з картини”.

Цілком імовірно, у цензури були й інші зауваження, наприклад, дуже неоднозначно міг сприйматися натюрморт: найголовніша радянська нагорода тих часів – орден Бойового червоного прапора – розташований на покутті поряд з іконами.

Зрештою, картину таки зняли з прокату і в УРСР, а згодом про неї забули. Короткі і скупі згадки про фільм залишилися хіба в біографічній довідці режисера та деяких виданнях про період німого кіно.

Микола Шпиковський зняв на Київській кіностудії ще дві картини – “Гегемон” (1931 р.) та “Гомони, містечко” (1939 р.), який став його останнім художнім фільмом. Після закінчення Другої світової війни Шпиковський жив у Москві і режисером вже не працював. Писав сценарії для документальних та науково-популярних фільмів, пішов із життя 1977 року.

Співавтор фільмів Шпиковського “Шкурник” та “Хліб”, оператор Олексій Панкратьєв продовжував працювати на Київській кіностудії, викладав, керував науково-дослідною лабораторією, працював оператором комбінованих зйомок. Як оператор-постановник до і після війни зняв багато різних картин, співпрацював із режисерами Борисом Тягном, Арнольдом Кордюмом, Леонідом Луковим, Віктором Івановим, знімав перші картини Сергія Параджанова, помер 1983 року.

Можна вважати чудом, що заборонені стрічки Миколи Шпиковського вдалося віднайти, повернути в історію українського кіно та наново представити глядачам. Якщо скласти своєрідний топ знакових фільмів українського кіноавангарду 1920-1930-х, поряд із визнаними в усьому світі шедеврами Олександра Довженка, Дзиґи Вертова, Михаїла Кауфмана у цьому переліку, поза сумнівом, чільне місце посядуть і картини Миколи Шпиковського “Шкурник” та “Хліб”.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com