Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

01.11.2002 14:06

Життя всупереч

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Остання «Молодість», як бачимо, засвідчила важливу для найбільшого українського кінофестивалю тенденцію: його якісне зростання. Дещо казенне формулювання відповідає істині. У надто несприятливих для кінематографа обставинах міжнародний статус «Молодості» поступово наповнюється реальним змістом.


Будь-який фестиваль розпадається, грубо говорячи, на три частини — конкурсні покази, позаконкурс і найголовніше — спілкування з колеґами з різних країн, обмін інформацією в усіх формах. З останнім на «Молодості» раніше були проблеми. Велика кількість обдарованої молоді не завжди доповнювалася активною присутністю метрів, людей, які володіють не тільки професійним досвідом, а й авторитетом імені. Цього разу до Києва приїхали троє людей, внесених до всіх кінематографічних святців. Леґендарний швейцарець Деніель Шмід, постановник вишуканих декадентських кінодрам і оперних вистав, друг і однодумець Фассбіндера, привіз ретроспективу своїх стрічок. Не менш знаменитий американський документаліст Альберт Майслес приїхав усього з одним фільмом, який проте користувався сенсаційним успіхом. «Дай мені притулок» — картина не стільки про фатальне турне «Роллінґ Стоунз» 1969 року, яке завершилося побоїщем в Сан-Франциско, скільки про фінал 1960-х, епохи інфантильного бунту, який обернувся проти самих «дітей-квітів». Дивне вміння Майслеса, до речі, сина еміґрантів із Тернопільщини, опинятися з камерою в потрібному місці і в потрібний час — це і є, напевно, те, що називають почуттям кіно. Такими ж яскравими і пам’ятними стали зустрічі з режисером, який у 69 років зберіг юну дотепність і ясність розуму. Кожна з них, чи то майстер-клас чи прес-конференція, перетворювалася на справжню виставу, блискучу моновиставу, яка нікого не залишала байдужою.


Ще одна родзинка нинішньої «Молодості» — участь у ній гостя з Південної Кореї Кім Кі Дука, який очолив основне журі. Вибір зроблено точно, адже популярність автора скандального «Острова» серед шанувальників авторського кіно ще велика, а для режисера пропозиція очолити фестивальний ареопаг була новою. У Києві показали два останні фільми Кіма — «Адреса невідома» і «Поганий хлопець». На жаль, за цими роботами помітно, що дар корейського самородка від фільму до фільму вичерпується, втрачає шокуючу енерґійність. Але зачин на майбутнє гарний — адже в Країні ранкової свіжості за останнє десятиріччя склалася ціла школа самобутнього кіно, багата іменами. Візити звідти — справжній подарунок для нашої убогої подіями території.


Нерядовою подією потрібно визнати і минулу в рамках фестивалю презентацію національного кінопорталу Kinokolo.ua. Значення нового проекту, ініційованого журналом «Кіноколо», дійсно, важко переоцінити. Вперше в Україні з’являється наймогутніший мережевий ресурс, в якому буде акумулюватися вся інформація і про вітчизняне, і про зарубіжне кіно. Тисячі персоналій і фільмів, хроніка поточних подій, рецензії, інтерв’ю, аналітика, багатий візуальний матеріал, каталоги — все це давно запитане і професіоналами, і широкою аудиторією.


Якщо ж перейти до власне кінопоказів, то потрібно визнати, що тут «Молодість» умудрилася стати актуальною як ніколи. Звичайно, прем’єра «Будинку дурнів» Андрона Кончаловського як фільму закриття фестивалю планувалася завчасно. Але, показаний в неділю, коли минуло не більше доби після трагічних подій у Москві, фільм (не торкаюся зараз його художніх якостей) про події навколо захопленої чеченцями лікарні, спрацював, як найсильніша реакція на подію. Київський фестиваль, нехай навіть таким, опосередкованим і парадоксальним чином, виявився в контексті найважливіших світових подій. Добре це чи погано — інше питання, але це сталося.


Взагалі, в тому, що стосується позаконкурсних показів, «Молодість», що називається, порадувала. У кінотеатрах столиці було продемонстровано картини, які раніше підкорили Канн, Венецію і Берлін. Про більшість із них «День» уже писав. Однак потрібно враховувати, що в буденних, нефестивальних обставинах шанси побачити у Києві на широкому екрані «Людину без минулого» Акі Каурісмякі, «Голлівудський фінал» Вуді Аллена, «Собачу спеку» Ульріха фон Зайдля, «Людину, якої не було» братів Коенів, «Коханців» Жана-Марка Барра, «Поговори з нею» Педро Альмодовара, «Малголланд драйв» Девіда Лінча практично рівні нулю. Бо український прокат нерозвинений, художньо безглуздий і безпощадний до смаків глядачів. Проте про цю біду слід говорити окремо. Тут лише зазначу, що таке арт-гаусне вторгнення дає шанс хоч трохи змінити стан речей на краще. Хоч, звичайно, сподіватися на появу у Києві кінотеатру, на зразок московських «35 мм» або «Кіноцентру», зорієнтованого на інтелектуальні стрічки — значить перебувати в ілюзіях.


У цьому році, як завжди, змагання за призи проходило в трьох конкурсних категоріях — студентський фільм, короткий метр і повнометражний дебют. Перші дві досить детально освітив мій колеґа Юрій Зелінський у вчорашньому номері «Дня». Єдине, що вражало, — майже повна відсутність робіт наших студентів (брали участь тільки мультиплікаційні «Зяблики та інші» Анатолія Лавренішина) і несподівано численна «українська резервація» в короткометражному конкурсі, де перемогла, знову ж, анімаційна десятихвилинка «Йшов трамвай №9». Нічого дивного. Вже довгі роки анімація — єдине, що можуть пред’явити наші кінематографісти, не червоніючи за якість зробленого.


Присутність України у найвагомішому, повному метрі, обмежилася вже згадуваною позаконкурсною прем’єрою «Богдана Хмельницького» на відкритті фестивалю. Знову ж, спеціальним показом було продемонстровано «Чеховські мотиви» Кіри Муратової, на сьогодні одна з найкращих картин режисера. «Мотиви», — далеко не перший фільм Кіри Георгіївни і, на жаль, брати участь у конкурсі не міг. Щодо молоді, то очікуваний ще з минулої «Молодості» «Мамай» Олеся Саніна з певних обставин у конкурс так і не потрапив.


Відбірники фестивалю в цьому році постаралися. У конкурсі брало участь п’ятнадцять повнометражних дебютів найширшої географії, від Ірану до Ірландії. Багато з цих робіт, незважаючи на відмінності в світосприйнятті та темпераменті постановників, об’єднувала вічна біда всіх, хто вперше береться за велику форму — непродуманість драматургії. Іншими словами, заявлена історія не збігалася з тим, що показується на екрані, візуальний ряд не вичерпував сюжет. Пустоти, «провисання» в структурі та ритміці фільму зовсім вбивали глядацьку зацікавленість. Така болгарська «Рапсодія в білому» (режисер — Тедді Носков) — ориґінально задумана комедія з прекрасною актрисою Майею Новосельською, яка цілком заслужено отримала приз імені Іва Монтана. Режисер влаштовує на екрані безперервний атракціон із яскравих барв і дивакуватих персонажів. Перші хвилини це надихає, потім — починає втомлювати. У безупинному русі немає відпочинку. Запаси режисерської дотепності вичерпуються так само швидко, а це вже для комедії крах. По суті, могла б вийти прекрасна короткометражка, а так — вийшов затягнутий цирковий номер.


А ось в ірландських «Дискосвинях» ліричні та адреналінові сцени чергуються з потрібною частотою. 26-літня Кірстен Шерідан зняла деяку суміш «Природжених вбивць» та «Бонні і Клайда» в дуже полегшеному, дискотечному варіанті. Парочка юних хуліґанів із нахабними обличчями — Свін (Сіліан Мерфі) і Ранті (Елейн Кессиді) — промишляють дрібним розбоєм і мордобоєм в ірландській сільській місцевості. Все це вони роблять, звичайно, в ім’я кохання, яке відчувають одне до одного ще з дитячих років. Режисер намагається добитися від свого дітища повної відповідності тому кіно, яке, породжене успіхом «Біжи, Лола, біжи» і «Трейноспоттінґа», стало надзвичайно популярним у Британії. Але «Дискосвиням», при легкопрочитуваних амбіціях авторів, постійно чогось не вистачає. Режисеру бракує самоіронії, жартам — гумору, переживанням героїв — щирості, їхнім же пригодам, мріям і ранам — гостроти, краси і крові відповідно. Загальне недовкладення. Схоже на виступ ді-джея, який вирішив на кількагодинному сеті обійтися однією-двома платівками. Ніби й баси ухають, й інші звуки лунають, а танцювати під все це не хочеться. Хоча клубний рух у Києві так само слабко розвинений, як і кінематографічний, тому заморські ігри йдуть на ура — нічим іншим гарячу любов більшості публіки до фільму Шерідан пояснити не можна.


У схожому, стандартно постмодерністському ключі зроблено австрійського «Ного» (режисери Сабіна Гіблер, Герхарт Ертль). Напівкримінальні пригоди молодих людей навколо однієї бензоколонки зняті надто пізнавано. Дівчата, які несуть чарівні нісенітниці, татуйовані парубки, які потрапляють у безглузді розбори, — всього цього було досить для того, щоб подивитися «Ного» з рівною цікавістю і наступного дня забути.


У конкурсові вистачало фільмів, які користувалися справжнім успіхом у глядачів — тут «Молодість» зробила крок назустріч більш масовій аудиторії. Багатьох підкупила чітким, вигостреним формалізмом угорська «Гикавка». Палфі Гьоргь, судячи з усього, вельми перспективний режисер, став жертвою власної стилістичної майстерності. До художнього фільму він застосував технологію, вже відпрацьовану в новому науково-популярному кіно — коли натурні зйомки не відрізнити від постановочних. Камері однаково доступні і хід крота під землею, і купчення бджіл у вулику, і проростання квітів із землі. Життя маленького селища постає, як сукупність технологічних процесів, у яких люди абсолютно однакові з тваринами і рослинами — такі ж безсловесні виконавці раз і назавжди визначених функцій. Тому фільм набуває одноманітного, механічного звучання. Однак талант режисера все ж позначається, ця одноманітність не дратує.


Ще один об’єкт глядацького обожнювання — «Нічого більше» (Куба-Іспанія-Італія, режисер — Хуан Карлос Кремата Малберті) також претендував на видовищність і візуальні експерименти. На жаль, його першоджерело виявлялося явно, відразу: французька «Амелі». Історія працівниці пошти, яка, щоб поліпшити життя незнайомих адресатів, переписує листи, що відсилаються їм, в більш оптимістичному дусі, схожа на дослідження Жана Жене наскільки це можливо. І тут, напевно, додати нічого.


Ще один хіт повнометражного конкурсу — «В русі» Філіппа Янковського — інакше як тусовочним назвати важко. Відразу видно, що молодий фільммейкер зі знаменитим прізвищем легко і швидко зізвав усіх своїх московсько-пітерських знайомих — Фьодора Бондарчука, Константіна Хабенського («Вбивча сила»), Міхаіла Єфрємова, Константіна Мурзенка, Ґошу Куценка, телеведучу Аврору, всіх не порахувати, і зробив з ними кіношку. «У русі» явно зарахований до модної розваги — через виконавців, які зображають рідне їм богемне життя, а також сюжет — про метання скандального, страшно популярного журналіста-Хабенського. Метанням цим співчуття немає, хоч трісни. Та й не для переживань це кіно зроблене, а для хрумкання поп-корном і частого реготу над репризами двовимірних героїв. Але Голлівуд — далеко, і зняти що-небудь йому адекватне поза його, Голлівуду, можливостями — просто неможливо.


Більш розумно діяла француженка Дельфін Гляйзе. Для своєї «Бійні» вона знайшла гарне фінансове забезпечення, в результаті вийшов вагомий франко-бельгійсько-іспано-швейцарський копродукт. По суті, це кілька взаємопереплетених сімейних драм, у кожній із яких гірке і смішне розподілені приблизно порівну. Всі персонажі злегка неадекватні. В одному будинку дівчинка страждає епілепсією і невгамовною фантазією. Інший герой — професіонал-таксидерміст. Третій — матадор-невдаха. Є дівчина, яка ходить на тренінґи, де потрібно стояти голим до пояса у воді. Там вона знайомиться з ще одним типом, що заплутався... Все укупі трохи нагадує (нікуди не подітися від таких порівнянь, що поробиш!) пізні фільми Йоселіані — з такою ж великою кількістю героїв не від світу цього, які стикаються самим химерним чином. Схожість, на щастя, була не дуже явною, а вміння, з яким режисер тримала всі лінії в єдиному руслі — безперечним. Тому «Бійня» отримала цілком обґрунтовано перший приз у повнометражному конкурсі.


А ось за що дали Ґран-прі фестивалю швейцарській «Утопії блюз» — повна загадка. Дискутувати з рішеннями журі — пусте заняття. Набагато цікавіше зрозуміти, що там могло сподобатися Кім Кі Дуку і його колеґам. У чисто формальному вмінні явних фаворитів не було точно — всі фільми зняті добротно, а деякі — ті ж «Бійня» чи «Гикавка» — дуже якісно. Робота Майкла Фінґера, який грав то божевільного, то одужуючого музиканта, звичайно, запам’ятовувалася, але лише внаслідок його молодої артистичної чарівливості, та й, знову ж, у половині фільмів, як мінімум, актори грали не гірше.


Очевидно, оцінили сам конфлікт, який наполовину з гріхом рухав сюжетом. Боротьба молодого хлопця, який рветься у поп-зірки, не тільки за свою мрію, але за свою людську гідність, нагадувала про десятки інших фільмів зі схожою фабулою — американських, європейських, радянських. Звичайно, герой отримує перемогу, моральну як мінімум. Але, відверто кажучи, і за рівнем виконання, і за іншими параметрами вся історія здавалася, як би м’якше сказати, висмоктаною з пальця. Вірніше, вона просто не хвилювала, не зачіпала по-справжньому.


На відміну від британського фільму «Це не пісня про кохання» — дійсно кращого не тільки у своїй номінації, а й на всьому фестивалі. Британка Біллі Елтрінгем обходиться чудово простими засобами. Два герої та їхнє життя — протягом двох днів і двох ночей. Починається все як кримінальний трилер — молодий непутній Спайк (Майкл Колган), ледве вийшовши з в’язниці, через дурість вбиває дочку фермера. За ним і його вірним другом Хітоном (Кенні Гленаан) полює і поліція, і прагнучі самосуду селяни. Детективна зав’язка дає старт високій, екзистенціальній драмі. Елтрінгем без пафосу і натяжок приводить героїв до нестерпної, крайньої ситуації. Одному призначено загинути заради іншого — і жертвує собою аж ніяк не розумний, досвідчений Хітон, а боязкий, неврівноважений, зовсім ще хлопчисько — Спайк…


Коротка історія вистрілює, вигоряє повністю, залишається лише кілька довгих думок — про ціну самопожертвування, про вузьку грань, на якій всі ми так чи інакше робимо свій вибір, і про те, чи не є сама свобода вибору — свободою вибору смерті?


Ніби банальні запитання, але «Це не пісня про кохання» надають їм трагічної гостроти.

Такі, на мій погляд, найбільш значні фільми «Молодості». Підводити спільний знаменник під побаченим — значить, дуже все спростити. Швидше, допустимі узагальнення щодо самого фестивалю.


Висновок тут один. Кіно як процес і явище в Україні, як і раніше, відсутнє. А єдиний міжнародний кінофестиваль продовжує жити, не дивлячись ні на що. Більш того, набуває все більшої ваги та впливу, все більш європеїзується. Іншими словами, дорослішає.

Варто все ж дочекатися гарного вітчизняного кіно.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com