Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.05.2003 20:52

Прихована камера(про “Обличчя протесту”)

Ганна Шерман

На початку червня з друку вийде літнє (18) число часопису KINO-KOЛО. В ньому – продовження розмови про українську екранну документалістику. Пропонуємо ознайомитися з одним із матеріалів, з рецензією на документальну стрічку “Обличчя протесту”.

ОБЛИЧЧЯ ПРОТЕСТУ (52’, відео, колір), автор: Андрій Шевченко, режисер: Руслан Гончаров, оператор: Павло Муравйов, продюсер: Ірина Чемерис. Використано зйомки українських та закордонних телеканалів, відео з приватних архівів. Фільм створено завдяки підтримці Міжнародного фонду “Відродження”. Виробництво: “Інститут “Республіка”. Україна. 2003

Документальний фільм журналіста Андрія Шевченка «Обличчя протесту» – подія історична. В історії незалежної України – це, здається, перший фільм, що був покладений на полицю. Навіть попри прем'єру в Домі кіна та відчутний громадський резонанс, екранна та ефірна доля цього проекту й досі лишаються не визначеними. І цим, по суті, окреслюється доля сучасної вітчизняної документалістики як такої.

Тут, мабуть, слід зазначити, що телебачення на сьогодні є єдиним реальним шляхом документального фільму до глядача. Особливості сучасного кінопрокату роблять цей факт остаточним і незаперечним. Втім, особливості програмної політики вітчизняних телеканалів дозволяють йому залишатися лише на рівні припущення.

Телебачення вкладає гроші в документальні проекти випадково, епізодично та хаотично. У ТБ своя власна жанрова скрута, власні аналітичні амбіції та спосіб сучасного світобачення. До того ж усе це дуже добре продається і гуртом, і вроздріб, і за гроші рекламодавців, і за прихильність можновладців, і за хазяйську ласку олігархічних власників. За відсутности громадського телебачення внесок документалістики на користь суспільства наближається до нуля. І це при тому, що професійні, світоглядні, технологійні та тематичні можливості документального кіноосмислення нашої дійсности безмежні так само, як і кричуща потреба суспільства в такому осмисленні.

Колись за радянських часів, коли покласти фільм на полицю вважалося буденною практикою кіноначальства, такою самою буденною практикою співіснування мистців і держави вважалося так зване держзамовлення. Звичайно, разом із фільмом замовлялася й ідеологійна музика. Сьогоднішній державі, здається, не потрібен ідеологійний музичний супровід у документалістському виконанні. Телебачення власними засобами цілком успішно порається над маніпулятивними настановами.

Водночас у Росії на документалістів-професіоналів, кажуть, великий попит. Телеканали змагаються у створенні документальних серіалів, функціонують студії документальних фільмів. Процес державотворення, коли триває капітальне будівництво, повинен мати адекватний мітотворчий розчин, що він зцементовує, у власному фундаменті.

У нас гроші на документальне кіно автори самі здобувають, хто як може і де знайде. Але й здобуті кошти, і зняте на них кіно не ґарантує того, що фільм буде показаний. Не замовляючи власної музики, влада не бажає її чути взагалі. Наскрізь політизоване, навіть не за змістом, а за формами власности, телебачення трагічно позбавлене механізмів суспільно відповідального мовлення.

Знятий професійними телевізійниками, “Обличчя протесту”, поза тим, позбавлений суто журналістських вроджених вад.

Це докладна і виразна історія подій, що відбувалися в нашій країні лише два роки тому під час акції опозиції «Україна без Кучми». Історія, котру від нас усіх досить успішно спробували приховати. Але ніхто не володіє правом ховати від народу його історію.

Герої фільму – безпосередні учасники подій. У пролозі картини промінь світла вихоплює їхні обличчя з кадрів архівної хроніки, які назавжди зафіксували, як 9 березня 2001 року на вулицях Києва зустрілися віч-на-віч народ і влада України… І, дивлячись на ці кадри, я вперше подумала про те, що влада в нас достеменно буде інша. А іншого народу достеменно не буде. І це той народ, який довів, що здатний вийти на вулицю. Всупереч поширюваному уявленню про те, що українці спроможні вийти на вулицю тільки по хліб.

Це фільм здатний перевернути наші уявлення про самих себе. І це найголовніша видова ознака, яка, власне, й відрізняє повноцінну документальну кінострічку від журналістського доробку найвищого ґатунку. Це відчуття безпосереднього діалогу з історією властивість суто кінематографічна. Журналістика ж явище інформаційно-комунікативне, яке, як відомо, суцільно належить сучасності.

Саме зміна уявлень про самих себе чекає на глядачів фільму “Обличчя протесту”, так само як її зазнали ті, хто був причетний до подій, про які йдеться. Саме це сталося із беркутівцями, котрих пластикові щити і каски захистили від каміння і заліза, але не затулили від страшної ненависти натовпу, і не рятують від сьогоднішніх болісних сумнівів. З унсовцями, що відчули барикадну романтику і тюремний сум. З житомирськими «ходаками», що вирушили тієї зими до Києва пішки, і з тими селянами, у чиїх хатах вони зупинялися на нічліг. З ініціаторами «України без Кучми», що усвідомили міру відповідальности за людську надію на справедливість.

У закадрових коментарях фільму найменше публіцистичних пасажів і цілком відсутній аґітаційний натиск. Фільм цілком об'єктивний і коректний. І сприймається як обвинувальний вирок зовсім не тому, що його автори ставили перед собою ціль когось обвинувачувати і засуджувати. Він сприймається як обвинувальний вирок, тому що відтворює панораму подій не допущених владою в інформаційне поле країни. Справді, дещо ми знали. Але ми не знали всього. Проте мова не про залаштункові інтриґи, не про таємні злодіяння і беззаконня. Масові виступи, що об'єднали найширші соціальні прошарки суспільства виявилися поданими самому суспільству малозначущою хуліґанською витівкою, безвідповідальною провокацією… Нас позбавили можливости повною мірою пережити й усвідомити справжні масштаби і зміст подій, що відбулися. Нас позбавили власного новітнього історичного досвіду.

«На нас дивиться весь світ!» – так думали житомирці по дорозі до Києва, і ця думка додавала їм сили. Ніхто не знав про них нічого, і не знає сьогодні. Ось вона – ще одна грань розпачу.

Народ європейської країни просто не знав, що на центральних вулицях його столиці стихійний бунт ледь не обернувся соціальною революцією. Одиничні сутички з захисниками правопорядку ледь не обернулися масовим побоїщем і громадянською війною. Це лексика героїв фільму. «Я думаю, що в країні могла відбутися революція. І ми їй запобігли», – каже беркутівець. І на питання журналіста, чи відчуває він задоволення, відповідає: “Ні!..”

Особисто для мене головним героєм фільму і просто героєм став «нестандартний міліціонер», тодішній заступник начальника київської міліції полковник Олександр Савченко. Запобігти революції – було справою його обов’язку. Запобігти масовій бійні – справою його совісти. Він зумів залишитися людиною справи і людиною совісти. Після чого подав у відставку. Саме йому у фільмові належить питання про політичну відповідальність за все, що сталося.

Питання, яке і на сьогодні залишається без відповіді.

Всі ми пам'ятаємо хрестоматійне: “На майдані коло церкви революція іде”. І всі ми розуміємо, що час поетичної романтики революцій на майдані минув безповоротно. Та все ж таки, коли народ виходить на вулицю, щось змінюється в ньому самому й у країні. Навіть якщо про це мовчить телевізор...

«Телекритика»,спеціально для KINO-KOЛА



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com