Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

24.05.2003 18:03

Староденна жорстока погоня(ще про “Мамая”)

Леонід Череватенко

Передусім треба сказати, що серед художньої, точніше малохудожньої, продукції останніх років “Мамай” Олеся Саніна дуже вирізняється і тішить високим професіоналізмом багатьох компонентів. Радує відповідальним, сумлінним ставленням до кіномистецтва – і радує здоровим, естетизованим ставленням до всіх проявів життя. Чи не поодинокий фільм, в якому обійшлося без бруду, без брутальної лайки, сексуальних збочень тощо, – вже це одне заслуговує на повагу. Це красивий фільм, де все по-справжньому гарне – люди і коні, трава і каміння, химерно заплетені дівочі коси і в бою пролита кров. І я згодний з авторкою рецензії, яка написала, що їй було б приємно жити в такій красивій країні. Мені, зізнаюсь, теж хотілося би туди потрапити.

Кінодебют Саніна дуже мало нагадує початківську роботу, і то закономірно: сім років, здається, знімався й опрацьовувався кіноматеріал, “вилизувався” буквально кожний кадр, прискіпливо, ретельно вивірялося співвідношення відео- і звукоряду. Все це, повторюю, нечасто зустрічається в сучасному кінематографі. Бо сучасні українські ігровики навчилися, призвичаїлися знімати абияк – неохайно і нашвидкуруч. Та ще й завжди знаходять виправдання для себе: ясна річ, не така плівка, не ті колеґи, не вистачило грошей. А телевізійний досвід їм у цьому сприяє: той “ящик” усе, що не знімеш, проковтне і не скривиться. Олесь Санін не став нарікати на долю, скаржитись на брак необхідних коштів і відсутність допомоги, а зціпивши зуби, зняв те, що замислив.

Маємо сильні епізоди – за одну степову погоню багато чого, не вагаючись, можна віддати: найвища кляса! Подібного епізоду в нашому кінематографі ще не було, я принаймні такого не пам’ятаю. Зі смаком і знанням добиралися кінська збруя і зброя, кухонне начиння і кожна деталь костюма, – все робилося з неприхованою любов’ю, і тому деякі надмірності зовсім не дратують. Та ще більш мене здивувало прагнення працювати з непоказними, непоетичними, як перше глянути, степовими фактурами: у Саніна це виходить добре. І стоїть воно, як на мене, вище від “вилизаних”, оздоблених достовірними і неймовірними деталями “постановочних” кадрів. Реальне, реалістичне кіно тут укотре являє свої можливості впливу – і незаперечні переваги над “кіношним театром”, даруйте мені гру словами.

Мабуть, найвразливіша, найслабша компонента фільму – це акторські роботи. Хоча провини самих акторів тут немає, – вони стараються з усієї сили, а режисер їх підганяє і підштовхує в потрібному напрямкові. Але що накажете їм грати? Вони весь час повернені до глядача ніби одним, заданим боком, – вони статичні, вони не знають розвитку. І направду: щоб герої розвивалися і діяли, потрібен сюжет, потрібні виразні характери, потрібна себто драматургія. Все це нібито й наявне, але в такому зародковому вигляді, що за всім цим спостерігати не становить особливого праці та інтересу. Майже все зрозуміло з перших кадрів, з перших слів. Хіба що лірична лінія вистрелює під самий фінал: викруглений, виставлений на показ живіт героїні засвідчує невідворотну появу нового етносу, в утворенні якого взяли участь як слов’янське, так і тюркське начала. Отже, любовна історія переростає в історію народу, що його названо буде українським. Думка відома, втім, доказово й промовисто висловлена.

Переходимо до критики. Фільм “Мамай” замислювався і творився як зухвалий маніфест якщо не цілої ґенерації, то принаймні певного угруповання молодих кіногеніїв. Це прочитується з екрана і заперечень ні в кого не викликає: заявлене доходить до свідомости і підсвідомости, справляє належне враження. Безперечно, це рішуча перемога творчої групи (чи, якщо волієте, угруповання). Рішуча, втім, не вирішальна. Бо на принципову, знакову перемогу в масштабах усього українського кінематографа фільм “Мамай” не витягує. І треба, очевидно, застерегти Олеся Саніна і його одновірців: не дуже довіряйте отим ханським (ханжеським) наличкам на винятковість і геніальність, що їх недовчені критики й керівники роздають направо й наліво з легкістю в присудах незвичайною. Але яка з того буває користь?

Те саме стосується й необережних фестивальних заяв Саніна, що їх повторюють услід за режисером екзальтовані журналістки. В принципі – чом би й ні? Можливо, “Мамай” дістане якусь нагороду на міжнародному кінофестивалі, – напевне, отримає почесну премію на фестивалі національному (якщо такий найближчим часом відбудеться). Поза сумнівом, це буде тільки справедливо: заслужили. Та чи можна себе і свою творчу групу (а може, й молодіжне угруповання) зорієнтувати винятково на фестивальний успіх, оминаючи при цьому визнання й успіх глядацький? Якщо й можна, то лише у випадках виняткових. Вважаймо, що це саме той випадок, але болюча проблема – “як повернути витрачені кошти?” нехай не сьогодні, так завтра неодмінно виникне і не дозволятиме спати режисерові та його поплічникам. Ринок надворі!

А те, як вибрана (чи обрана?), спеціально запрошена публіка почала через п’ятнадцять хвилин виходити, а далі й просто тікати з “Київської Руси”, мало б навести Олеся Саніна і його прихильників на деякі роздуми. Так само, як передбачений, але приголомшливий провал Іллєнкової “Молитви за гетьмана Мазепу” – провал і на міжнародних кінофестивалях, і в прокаті, – мав би застерегти не лише нинішнє малопрофесійне керівництво, безнадійна це справа, але й наших кінотворців. Адже в мистецтві, як у житті, все повторюється і може слугувати уроком для наступників. Проте ніхто вчитися не любить, бо все знає краще від інших.

І годилося б пригадати гучну дискусію з приводу “Зливи”, кінодебюту Івана Кавалерідзе. Тоді розумний і талановитий Валер’ян Підмогильний дозволив собі пожартувати: “Якщо “Людина з кіноапаратом” Дзиґи Вертова є занадто кіном, то “Злива” Кавалерідзе зовсім не кіно”. Сказано ущипливо, і сьогодні ми спроможні дещо уточнити: воно і “Злива” є кіном, і американський вестерн також є кіном. Питання полягає в іншому: як поєднати ці явно різнорідні стилістики? І взагалі: чи треба їх поєднувати? І зрештою: якщо режисер, котрому йшлося про це, таки зробив малоймовірне, поєднав скульптуру з вестерном (чи то пак істерном), то передбачав він чи ні результати цього експерименту? Коли б хтось поцікавився моєю думкою, то відповідь була б однозначна: природу, у нашому випадкові – природу кіна, не обдуриш, бо “нельзя запрячь в одну телегу коня и трепетную лань”. Точніше – можна, але... Статуарний, статичний кінематограф спробував відродитися в 1960-х роках: пригадаймо хоча б екранізацію роману Олександра Сизоненка “Білі хмари” (режисер Роллан Сергієнко, оператор Михайло Бєліков). І досвід, і долю авторів цього фільму теж можна було б врахувати. Втім, на жаль, не врахували.

З моїх закидів, сподіваюсь, аж ніяк не випливає, що “Мамай” мені особисто не подобається, – навпаки! Я цей фільм переглянув один тільки раз (на відкритті фестивалю “Пролог”), але охоче подивився б і вдруге, і втретє. Справді, є на що дивитися, і є чого повчитися. Безперечно, це помітне явище в сучасному кінопроцесові, перемога молодого, як вони себе іменують, покоління: так, вони втерли носа попередникам, старшим своїм колеґам – тому ж Юрієві Іллєнку чи Миколі Мащенку. І слушно вчинили, скажу я. Бо режисер Олесь Санін – чоловік талановитий. Оператор Сергій Михальчук – теж талановитий чоловік. Композитор Алла Загайкевич – дуже талановита жінка. Втім, якщо фільм розкладається на окремі складові (деякі менш вдалі, деякі більш вдалі, аж ними зловживають), то навряд чи перед нами гармонійний твір. Це як дівчина: вона може бути лише прекрасною. А коли заходжуються аналізувати й вихваляти, які в неї чудові коси або які стрункі ноги, це означає, що не належить вона до красунь. Так і з фільмом: про шедевр світового значення чи про знаковий твір українського кінематографа казати ще рано. Треба ще трохи попрацювати або, як мовить наш відомий перекладач, помоцюватися.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com