Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.06.2003 12:46

Нові часи в Канні — нотатки очевидця

Андрій Халпахчі

Двадцять п’ятого травня журі 56 Каннського, найпрестижнішого, кінофестивалю оголосило свої нагороди, викликавши, як завжди, бурю обурення. Не можу не приєднатися до натовпу обурених, хоча за тринадцять років моїх поїздок до Канну я звик до всього. Екран Лазурового берега вже давно аж ніяк не творче змагання, а боротьба прокатників. Уже сам відбір фільмів багато в чому залежить від тиску французьких дистриб’юторів, що і просувають насамперед ті картини, права на які у світовому прокаті належать саме їм. У конкурсі і паралельних програмах практично не було фільмів, що не мали французьких дистриб’юторів.

А рішення журі завжди суб’єктивне. І здебільшого залежить від смакових поглядів голови та його колег. У першому ж інтерв’ю після оголошення Патріса Шеро президентом журі він сказав, що дуже здивований таким рішенням, тому що ніколи французька кінематографічна тусовка його не любила. Прийшовши до кіна з театру, він двічі брав участь у каннському конкурсі («Королева Марґо» і «Ті, хто любить мене, сідайте на поїзд») і був відзначений лише призом журі, очолюваним Клінтом Іствудом, за «Королеву Марґо», і це його дуже образило. Що ж, нинішнього року і «Містична ріка» Клінта Іствуда взагалі не була помічена. Правда, цілком заслужено. Незаслужено, з моєї точки зору, вона потрапила на конкурс.

Отут, до речі, хотілося б зняти з журі обвинувачення в політичній анґажованості, що дружно з’явилися в київських газетах у тиражованих передруках російських сайтів. Загравання з американцями зовсім не характерне для останнього кінофестивалю. Швидше демонстративне неприйняття — від скасування англійських субтитрів в останній день показу, коли повторювалися всі конкурсні фільми, відсутності англійського перекладу на церемоніях відкриття і закриття до демонстративних відповідей по-французьки працівників фестивалю на питання, що звучали англійською. А взагалі, Францію цими днями більше хвилювали питання пенсійної реформи, що позначилося на роботі транспорту через численні страйки.

Друге, абсурдно-слиняве, обвинувачення на адресу Шеро: мовляв, «Золота пальма» була віддана за братерською солідарністю в сенсі сексуальної орієнтації. У цьому плані в журі був широкий вибір, на відміну від гарних фільмів, представлених на конкурсі.

Отже, «Золота пальма» дісталася американській картині «Слон» («Elephant») Ґаса ван Санта (саме так вимовляє свої ім’я і прізвище режисер). П’ятдесятирічний ван Сант давно став культовою фігурою. Обласканий Берліном (як і Шеро), у Канні дотепер був майже непомічений. Лише одного разу на Круазетт, 1995 року, поза конкурсом показали його фільм «Померти за». Що ж, настав час повернути борги (це також традиція Канна). Тим більше, що на французькому ринку картину просуває впливова компанія МК-2 (Марін Кармітц). Так що сенсаційним такий вердикт назвати не можна. А ось те, що ван Сант одержав ще і приз за режисуру — це вже сенсація. За моєї пам’яти в Канні це траплялося лише раз, у 1991 році, коли тріумфаторами стали брати Коени зі стрічкою «Бартон Фінк».

Сюжет «Слона» переказувати в цих нотатках немає сенсу — київські журналісти, які не бачили фільму, переказали його слово в слово на сторінках усіх газет від «Киевских ведомостей» до «Вечірнього Києва». До речі, додати нічого, все правильно, історія вкладається в кілька слів. Але треба віддати належне автору (а Ґас ван Сант є і автором сценарію, і діалогів, і сам здійснив монтаж), йому вдалося створити характери численних персонажів американської середньої школи, учнів та вчителів. Проте іноді тягучі монотонні кадри, медитативні проходжування героїв виглядають самоцільним прийомом, що неодноразово використовувався режисером від раннього його «Мого власного штату Айдахо» до попереднього «Джеррі», де новаторські прийоми перетворилися на кліше.

Другу за значенням нагороду — Ґран-прі присудили турецькому фільму «Дистанція» («Uzak») Нурі Білґе Сейлана. Каюсь, не встиг його подивитися. Планував це зробити в останній день, при традиційному повторі, але відсутність англійських титрів зруйнувала мої плани. У різноманітних рейтинґах критиків турецький фільм міцно тримався на другому місці. Так що Ґран-прі несподіваним не назвеш. Крім того, географічна мода явно звернула свій погляд на Туреччину. Китай, Тайвань, Австралія, Іран уже стали звичною екзотикою. Свіжий вітер, схоже, подув із Туреччини. Канн підхопив режисера, який гучно заявив про себе кілька років тому в Берліні, де його другий фільм «Травневі хмари» зібрав багатий урожай нагород. А перша його картина, «Касаба», — не без гордості зазначимо — була відібрана в конкурс «Молодости-97». Нурі Більґе Сейлан був на кінофестивалі в Києві, але, на жаль, сам фільм на «Молодість» так і не долетів.

Приз за найкраще виконання чоловічої ролі поділили актори «Далекого» («Uzak») — Музаффер Оздемір і Мехмет Емін Топрак. От лише один з них посмертно. Дізнавшись, що фільм відібраний у конкурс Канна, знімальна група добряче відзначила цю подію. Після чого один з акторів трагічно загинув в автокатастрофі.

Приз за сценарій одержав канадський режисер Дені Аркан за фільм «Вторгнення варварів». Чудова картина, на мій погляд, могла б одержати і вищу нагороду. Блискуче повідана історія про поповнення п’ятдесятирічних інтелектуалів-ґедоністів, що є продовженням його ж фільму 86-го року «Кінець американської імперії», із тими самими героями й акторами. Варварами є їхні діти, які не читали Сартра і Кафку, Пруста і Чехова...Вони по-різному адаптувалися до життя. Син головного героя міцно влаштувався в бізнесі, його матеріальне становище дає змогу зробити прощальний атракціон умираючому від раку батьку. Дочка подруги батька ховається від реальности в наркотиках. За цю другопланову роль несподівано для всіх нагороду одержала Марі-Жозе Кроз. Настільки несподівано, що вона сама не була присутня на церемонії закриття в залі, а глядачі довго не могли зрозуміти, кому з численних персонажів багатофігурного фільму дісталася нагорода.

Приз журі потрапив до улюблениці Канна Саміри Махмальбаф. Двадцятитрирічна іранка вже одержувала «Золоту камеру» у вісімнадцять років за кращий дебют «Яблуко», а торік була членом журі. «О п’ятій пополудні» розповідає про постталібський Афґаністан. Одержуючи приз, Саміра виголосила промову: «Я зробила фільм про афганську жінку, яка хоче стати президентом. Я не хочу бути президентом у своїй країні, тим більше, коли президентом світу є така людина, як Джордж Буш».

«Золотою камерою» нинішнього року окреме журі на чолі з Вімом Вендерсом відзначило фільм данського дебютанта Крістоффера Бое «Реконструкція», показаного в паралельній програмі «Тиждень критики».

А міжнародне журі кінопреси (FIPRESСI), очолюване Андрієм Плаховим, виділило картину Алєксандра Сокурова «Батько і син», тим самим здивувавши своїх численних колеґ. Фільм одверто розчарував.

Ну а «Доґвіль» Ларса фон Трира? Безумовний лідер критиків усіх міжнародних видань був демонстративно проіґнорований Патрісом Шеро та його колеґами. Театральна тригодинна декорація історії, схожої на «Наше містечко» Торнтона Вайлдера, викликала полярні думки — від захоплення до повного неприйняття. Не думаю, що повернення до театральних витоків може бути перспективним новаторством, але в чому не відмовиш фон Триру, то це в умінні нагнітати смислову напругу до фіналу. Правда, мало який глядач доплив до середини…

Ще більше здивував Пітер Ґріневей. Чи то великі гроші міжнародної копродукції «Валізи Тулса Лупера» (частина перша), чи то робота без великого оператора Саша Верні, чи то ознаки, боюся сказати, творчої імпотенції, але факт — фільм розсипався на окремі епізоди, як картковий будиночок. А продовження буде...

Втомою відзначена і картина француза Бертрана Бліє «Відбивні». Як завжди, блискучі парадоксальні діалоги, але в’ялість сценарію не рятує навіть дует двох чудових акторів — Філіппа Нуаре і Мішель Буке.

Взагалі, французи домінували кількістю, але не одержали від журі нічого. Бережись, Патрісе Шеро. Якщо стосовно метра Андре Тешіне («Заблудлі») усе справедливо, то Франсуа Озон («Басейн») і Рауль Руїс («Того ж дня»), на мій погляд, претендували на нагороди більшою мірою, ніж Ґас ван Сант.

Ще одна картина була обійдена як журі, так і снобами-критиками. «Серце десь» Пупі Аваті — блискуче повернення до великого стилю італійського кіна, з його зображальною вишуканістю і справжньою емоційністю. Те, що сучасний кінопотік захлинається в псевдоноваціях і стилі дискомфорту, наочно продемонстрував реставрований шедевр Чарлі Чапліна «Нові часи», показаний на закритті. Де ти, великий кіноматографе? — хотілося запитати після закінчення Каннського фестивалю. Коли настануть нові часи справжнього кіномистецтва?

“Дзеркало тижня”

№ 20, 31.05. – 6.06. 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com