Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

11.06.2003 16:05

Лак(і) Пол – читайте навспак(“Поллок” Еда Гарріса)

Олег Сидор-Гібелинда

ПОЛЛОК/POLLOCK (122’, CША, 2000), сценарій: Барбара Тернер, Сьюзен Емшвіллер за книжкою Стівена Найфега та Ґреґорі Вайта Сміта, режисер: Ед Гарріс, оператор: Лайза Рінзлер, актори: Ед Гарріс, Роберт Нотт, Моллі Ріґен, Марсія Ґей Гарден, Вел Кілмер.

З трепетом нещодавно переглядав арнштамівського “Ґлінку”: ну, коли ж нарешті в кадрі з’явиться “Великий Карл”? Не з’явився – попри його палке товаришування з композитором. (Третім “кутом” тріади був драматург-реакціонер Нєстор Кукольнік, нині зовсім – і справедливо – забутий. На випадок опівнічних пиятик художником було навіть сконструйоване спеціальне ліжко у вигляді стріли, що переконливо спростовує ,будь-які підозри щодо “блакиті”. Але ж мистці кінця 1840-х могли сахатися іншого – хоча б неґативної репутації того ж Кукольніка).

Вважайте це преамбулою до теми “малярство у кінематографі”, яку, на жаль, непросто підтвердити вітчизняними прикладами – хіба що “Етюдами про Врубеля” Осики. Чомусь наш екран уперто уникає “людини з пензлем” – і літератури спеціальної обмаль, і некіногенічно, мовляв. Тоді як на Заході давно існує потужна індустрія мітологізування мистецької персони. Після Гойї і Рембрандта настав час для Воргола та Поллока. З першим уже “відстрілялися” донесхочу, до іншого руки дійшли тільки зараз. Не в останню чергу це пояснюється надметою – глорифікацією “американського національного духу” в мистецтві, для чого найпридатніший є абстрактний експресіонізм 1950-х років. Його класиком і був Джексон Поллок, сумну історію життя якого нам блискуче оповідає Ед Гарріс – режисер і виконавець головної ролі.

На світлині 1951 року, що закарбував мистців Нью-Йоркської школи, ДП – рагулястий, лисий, зсутулений, особливо порівняно зі своїми колеґами, елеґантними та по-світськи розкутими, в модних строях. А він, знай собі, ніяковіє, тче пальцями етер, жує шмарклі. Що, на моє глибоке переконання, доводить його непересічну роль у культурі ХХ століття. Усі “нормальні мистці” – від Джойса до Вільяма Берроуза з Буковським – зовні виглядали пристаркуватими рагулями. Про долю їхню мовчу – вона була адекватною фізії кожного з них, помноженій на три, і на три, плюс скількись там. Себто, тридцять три нещастя – тільки без трагічного серпанку бароко чи доби декадансу (мистецтвознавці без тіні іронії звично пишуть про “хресний шлях Ван-Ґоґа” – до речі, неодноразово віддзеркаленого у кінематографі).

Гарріс не спокусився легким шляхом жалісливости, не став педалювати плебейську зморшкуватість свого героя. Та йому вистачило розсудливости, аби уникнути зайвого інтелектуалізму. (Для чого привід, зауважте, був: “Шлях до раю” Корнеля весь пронизаний паралелями між малярством ДП і джазом, первісною магією, системою лабіринтів). Його персонаж – простий чолов’яга, який у відповідь на образу може гиркнути: “Я не блазень. Це ти – блазень!”, після чого перевернути стіл з наїдками. І все-таки його середовище – попри аґресивний аутизм – визначалося традицією певного розумування, як це і властиво богемі. Рембо, правда, звуть тут Рімбаудом (згідно до літерального написання французькою), але в іншому все гаразд: цитують, як у джармушівському “Мерці”, Вільяма Блейка, чаркуються за Еліота, Томаса-Стернза. А Пікассо посилають під три чорти (заочно)...

Така фамільярність часто спричиняє вульґар, та цього разу так не сталося. Гарріс не просто затьмарив усіх своїх напарників по фільму, з Велом Кілмером на чолі – не кажучи про рекламний типаж: лише з титрів дізнаємося про участь Стефані Сеймур – колись відомої манекенниці з личком Барбі і подобою думки в очах, бо це тут не спрацьовує. (Акторський бенефіс – то “діло хазяйське”). Він іще й витягнув усі оптимально ризиковані епізоди, від фройдівських сновидінь героя (його ніби скидають до прірви рідні брати) аж до сцени сексуального фіаско ДП з його благодійницею Пеґґі Ґуґґенгайм (спростування набридлого міту про художника як Великого Заплідника, Спокусника і Вічного Двигуна), яка тут зображена вередливою дурепою, котрій “в падлу” піднятися на 5-й поверх будинку, де мешкає її підопічний. Найсильніший з них – водночас найпростіший, найбуденніший: Поллак їде ровером додому, везучи ящик пива для похмеляння. Їде, нікого не чіпає. Ні, приспічило поздоровкатися з сусідом, що саме їхав йому назустріч. Озирнувся, втратив рівновагу. Наслідок: ящика пива, як не було, гепнувся додолу. Навіть тіні розради не дано мистцеві – наче одні потиличники. Кпини критиків, тривалий алкоголізм, блокада з боку рідні, безглузда смерть... Але ж і прижиттєве визнання, яке спостигло його значно швидше, ніж Пікассо. І любили його не так, як Вінсента...

Режисер майстерно зводить дебет з кредитом. Епізоди прекрасного і сумного життя ДП запозичені з документальної книжки, підзаголовок якої промовляє: “Американська саґа”. Жанр цей не цурається фізіології (на скандинавському ґрунті) – і своєрідного відчуття п’янкого, ефемерного щастя. Яке дійсно було у Поллока.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com