Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.06.2003 10:35

Під музику ламбади...(“Квазімодо” Патріка Тімсіта)

Олег Сидор-Гібелинда

КВАЗІМОДО/QUASIMODO D’EL PARIS (100’, Франція, 1999), сценаристи: Жан-Франсуа Ален, Раффі Шарт, Патрік Тімсіт за романом Віктора Гюґо, режисер: Патрік Тімсіт, оператор: Вінченцо Марано, актори: Патрік Тімсіт, Рішар Беррі, Мелані Тьєррі, Венсан Ельбаз, Дідьє Фламан, Домінік Пінон, Патрік Брауде.

“...лат. quasi – “ніби”, “майже”, “немов би”...

у складних словах означає: позірний, несправжній, фальшивий”.

(Словник іншомовних слів. К., 1977).


Химерні ніволи живуть довше за простенькі фацеції. Перспектива анфілади інтерпретацій – спершу побожних і шанобливих, потім – нуднувато-археологійних, наприкінці, звісно, глузливих, злих і скуйовджених – такою є доля найвідоміших французьких романів ХІХ століття: “Знедолених”, “Трьох мушкетерів” – та “Собору Паризької Богоматері”. І Рене Клейтман завершив діло, яке розпочали “Шарло” та Лелюш.

Повна назва фільму включає і місце постійного проживання героя – як Амелі мешкала не деінде, а на Монмартрі, так і дзвонар леґендарної Катедри причаївся – згідно з новими даними – не просто на церковному балконі, а у місті Ель-Паріс. Фільм, йому присвячений, демонструє фазу розчарування в побутовому ретро-буквалізмі, який – попри вільності всіляких американців, остогиднув глядачеві нової доби. “Ну, середньовіччя... Мода тоді була – так собі, але мізки варили”, – каже один з героїв другого плану. Медієвістичне лахміття нарешті здерте з тіла шедевру, аби воно, тіло, засяяло всіма барвами модерности. Як той-таки Нотр-Дам, що в реальному Парижі після реставрації скидається на свіженький брусок шоколадного масла.

Може, так воно і краще, аніж картонне місто Петера Медака в стрічці 1997 року (90-хвилинна анімація Трусдейла-Вайса вийшла з нею водночас), та нічого, окрім зневаги, не викликає. Квазімодо, правда, читав Цицерона, але це заняття лишалося його приватним досягненням. Краще вже тоді традиційний монстр Чарлза Лаутона, якого не так давно переглядали по телеку персонажі “Суки-любови”. І у цій версії, і в німій фільмі з Лоном Чейні 1923 року твір Віктора Гюґо перетворюється у “Горбаня з Нотр-Даму”, іноді – на просто “Горбаня”, але тільки зараз у нього з’явилося титульне ім’я. Квазі-ім’я, кореспондоване вже не до сакральної споруди на острові Сіте, а до квазі-міста, заселеного кубинськими імміґрантами, котрі тут відіграють роль “мізераблів” Двору Чудес. Роман 1831 року переживає своє друге народження, в якому бринять ритми ламбади-макарени, стугонить попіл невмираючого, як Кощій, постмодерну, никають Пінон без “делікатесів” та Патрік Брауде, позбавлений родинного занудства, і сприймаються виключно Піноном та Патріком Брауде.

Модифікації разючі: Ґреґуар – рок-співак, Клод Фролло – серійний вбивця (смаглявий демон Рішар Беррі, як завжди, на висоті), Феб де Шатопер – тупуватий флік. Есмеральда – якій нарешті судилося покохати свого потворного “лицаря без лат” – претендує не більше, не менше, як на звання “кубинської Еви Перрон”. А Квазімодо – достоту “квазі-мордо”: захоплюється спортом та порномалюнками, зовсім безневинними. Боже телятко, та й годі. Можна продовжувати і далі, та досить і вже сказаного.

До мистецтва це має дуже побіжний стосунок, як будь-який бурлеск – востаннє той зблиснув на авансцені “великої літератури” 1798 року, але то було давно і в красному письменстві. Ґальський дискурс сміхом ніби й рятується (знову “квазі”!), та в сміхові тому немає колишньої “чистоти жанру”. Не може він задовольнитися власним ресурсом, спраглими губами припадає до горору (прокліпується око замурованого в гіпсі Фролло: я ще повернуся!). Чи до богемної ностальгії креаторів, які, певно, і вклали до вуст персонажа ними і вистраждану фразу: “У 70-ті ми злягалися без гумок і вміли радіти життю”.

Усе справжнє – в минулому. Настав час імітацій і симуляцій. Герої “Квазімодо” ніби й намагаються боротися з таким станом речей, але сідають до калюжі. Дарма вихвалявся священик-маніяк: “Я єдиний, в кого є справжній дзвонар... у всіх інших дзвін є штучний” – пташка вислизнула з клітки, підопічний вирвався з зачарованого кола любовної поразки (підозрюю, дзвонити взагалі припинив). Викорінення підробок уможливлює кінцеве торжество підробок, принаймні їхню остаточну леґітимізацію. “Шкода, що горб не скидається”, – зідхає наостанку Есмеральда, яку розбестили деякі попередні – позитивні – метаморфози Квазімодо. І кортить їй, аби процес той продовжувався.

І як колись – за твердженням Бодрійяра – не було ніякої війни у Перській затоці, так і тепер ніхто не суне на приступ церковних стін. (Репетиції штурму проводить губернатор Ель-Парісу на прикладі макета Нотр-Даму). Helas, що логіку цю засвоїло тільки кіно.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com