Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.07.2003 12:30

Між творчістю та тусовкою(кінофестиваль "Відкрита ніч")

Олексій Радинський, "Дзеркало тижня"

Нещодавно відбувся черговий фестиваль молодіжного, альтернативного, паралельного, неправильного кіно “Відкрита ніч – дубль 7”. Відбувся, як бачимо з назви, всьоме. Це може стати приводом для розмови не тільки про роль цього дійства в українському кінопроцесі, а й про долю нашого молодого кіно.

Протягом усього свого існування фестиваль, натхнений і очолюваний трагічним оптимістом Михайлом Іллєнком, був об’єктом критики: мовляв, фестиваль існує, але користі від нього жодної, молоді нічого путнього не знімають – тож і конкурсний рівень низький, аж соромно. Але сім років “Відкритої ночі” довели: не слід вважати цей фестиваль забаганкою грошовитих естетів. Може статися, що саме звідти, з майданчику “Панорама” над Андріївським узвозом, прийде очікуване молоде відродження. Сьогодні фестиваль посів своє, хоча й своєрідне, місце в кінематографічному просторі країни. Окрім “Молодості” та внутрішньоінститутських показів КДІТМу та

КНУКіМу в Будинку кіно, це чи не єдина у Києві подія, де можна показати публіці студентське, експериментальне або аматорське кіно. А кожен здоровий кінематограф, як відомо, не обмежується найнеобхіднішим, а може дозволити собі розмаїття ідей та подій.

Однією з найбільш прикрих ознак київської кінематографічної молоді є свавільна богемність, бездумне самозамилування “творчої” істоти, котра потрапила до відповідного середовища і на тому заспокоїлася. “Відкрита ніч” спромоглася стати найбільш “атмосферним” фестивалем сучасного кіно. Творча і тусовочна частини існують тут на рівних – це закладено в концепцію події. На фестивальних переглядах відчуття таке, що десь навколо тебе народжується справжній мистецький рух. І в тому, що це, на щастя, не відгонить задушливо богемною атмосферою Будинку кіно чи кінофакультету, – прямо-таки героїчна заслуга організаторів. У сучасному кінематографічному Києві поки що нікому не вдавалося гармонійно поєднати творчість та тусовку.

Нинішнього року помітно підвищився не тільки загальний рівень конкурсу, а й рівень організації фестивалю в цілому. До журі увійшли Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Богдан Жолдак, Олесь Санін та Ганна Безулик. Жодне ім’я не потребує представлення, дарма що не всі члени журі професійно пов’язані з кінематографом, головне – відчувати молодіжний дух. Призовий фонд фестивалю зріс до 15 тисяч гривень.

Основним стратегічним нововведенням Михайла Іллєнка цього року стала “українізація” конкурсної програми. До неї потрапили тільки україномовні стрічки, решту відправлено до позаконкурсу. Рішення, взагалі кажучи, суперечливе. З одного боку, треба всіма засобами підтримувати перше від часів Довженка українофонне покоління кінематографістів. Але ж наш сучасний кінопроцес настільки кволий, що не може дозволити собі розшарування за будь-якими ознаками, в тому числі й мовними. У прес-релізі російськомовні роботи названо “фільмами на експорт”, орієнтованими на іноземні ринки. Важко віриться, що студентські та аматорські роботи, з яких переважно складається фестивальна програма, взагалі орієнтовані хоч на якийсь ринок. Виходить, що критерієм відбору фільмів стала не художня вартість фільмів, а їхня мова. Хоча є в цьому й певний позитив – тепер напевно зросте кількість студентських фільмів українською мовою. Але чому Михайло Іллєнко – декан факультету кіно і телебачення КДІТМ – не може просто українізувати навчальний процес у своєму навчальному закладі?

Зрештою, фестивальний конкурс не дуже постраждав від такого нововведення, адже переважну більшість робіт зафільмовано взагалі без слів, самими лише візуальними засобами. Особливо це стосується робіт того ж таки КДІТМу – поетичні кінотрадиції там втовкмачують вочевидь добре. І це йде на користь, адже говорити з екрану нашим студентам завжди вдається найгірше. Досить цікаво візуальні засоби кіно застосовано у “німих” фільмах “Стіни і двері” (режисер Роман Бондарчук, приз за найкращий студентський ігровий кінофільм), “Натхнення” (режисер Сергій Крутін, приз за найкращий студентський ігровий відеофільм), “Всього найкращого” (режисер Юрій Козир), “Атлантида” (режисер Микола Воротинцев). Усі ці фільми – продукція КДІТМу.

Закономірно, що більшість показаних на “Відкритій ночі” стрічок зроблено у двох найбільших кіношколах Києва: театральному інституті та університеті культури. Добрий привід зіставити два шляхи підготовки кінематографістів – а радше, шляхи порятунку під час катастрофи. Обидва вузи працюють за системою “порятунок молодих кінематографістів – справа рук тих, хто тоне”. Але результат виходить різний. Інститут кіно і телебачення КНУКіМ нібито має незрівнянно вищу технічну базу, рівень викладачів годі й порівнювати з аналогічним показником кінофакультету КДІТМ. Але все це зводить нанівець естетична концепція університету, що є точним відображенням української культурної ситуації нашої доби. Попри її стабільний технічний рівень, споглядати продукцію студентів КНУКіМ може хіба що людина з дуже міцною естетичною загартованістю. Можливо, тамтешні студенти краще від КДІТМівських підготовлені до праці на сучасному телебаченні, де, як відомо, домінує саме “поплавщина”. Але при чому тут кіно? Жодного з представлених фільмів “кулька” не знято на кіноплівку. І це не єдина причина, чому слово “кіно” варто було б узагалі усунути з назви відповідного інституту, – принаймні претензій до цього закладу було б менше. Більшість курсових та дипломних робіт, показаних у конкурсі, – банальні телепередачі, приперчені агресивним невіглаством та брудними виливами поп-культури. Телеопус “Хранитель фіолетового полум’я” фестивальна тусовка взагалі сприйняла за невдалий жарт – а там на повному серйозі розповідається історія духовного піднесення київського сантехніка, що перетворився на носія східної мудрості. Але “Відкрита ніч” щиросердо виявляє свій природний демократизм. Адже навіть у болоті КНУКіМу трапляються винятки – як-от “Вчитель співів” Дениса Роднянського (приз за найкращий студентський неігровий відеофільм). Простенький відеопортрет, що тримається на особистому шармі головного героя – затятого орнітофіла, який “колекціонує” пташині співи.

У театральному інституті ситуація протилежна: є мізки, немає грошей. Студенти факультету кіно і телебачення працюють на архаїчній техніці – але ж іноді знімають кіно, варте фестивальної уваги. Звичайно, про їхній професіоналізм можна сперечатися, але щось схоже на кіноосвіту жевріє саме тут. Можна навіть говорити про певну спільну естетику студентських фільмів останніх років. Усі вони вимушено зняті у модній нині стилістиці low-fi – плівка “Свема” зобов’язує. З переїздом кінофакультету на територію студії “Укркінохроніка” більшість натурних зйомок студенти проводять прямо на її території. По-перше, не треба далеко лазити з технікою, що розвалюється на ходу. По-друге, апокаліптичні пейзажі однієї з найбільших українських студій, нині занедбаної, – дуже вдячна натура для похмурих студентських фільмів. Зрештою, журі оцінило подвиги вихованців театрального: вони отримали 10 із 13 студентських нагород “Відкритої ночі”.

Звичайно, критичному оглядові піддається тільки одна – творча – половина “Відкритої ночі”. На рівних із нею тут існує тусовка – але не як сумна доля тих, кого цікавить не кіно, а богемна компанія. Тусовка тут живить творчість, а творчість може стати й приводом потусуватися. Зрештою, під зоряним небом інакше і бути не може. Можливо, один раз зустріти світанок над Подолом – корисніше для майбутнього кінематографіста, ніж передивитися сотні фільмів...



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com