Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

09.07.2003 13:12

Сало, плащ і шпага("Фанфан-тюльпан" Жерара Кравчика)

Олег Сидор-Гібелинда

ФАНФАН-ТЮЛЬПАН/FANFAN LA TULIPE (93’, Франція, 2003), сценаристи: Люк Бессон, Жан Космос, режисер: Жерар Кравчик, оператор: Жерар Сімон, актори: Венсан Перес, Пенелопа Крус, Дідьє Бурдон, Елен де Фужероль, Мішель Мюллер, Жеральд Лярош.

Завдяки Артуро Пересу-Реверте твори “мушкетерського жанру” наразі видаються і перевидаються. Навіть Мішеля Зевако можна віднайти в пересічній українській бібліотеці. Однак ренесанс цей багато в чому видається зімітованим. І мудро вчинив Роман Полянський – екранізуючи найкращий роман самого Реверте, primo: позбавивши головного героя лисини, secundo: відтявши у своїй кіноверсії лінію “клубу друзів Дюма”.

Немає вже пороху в порохівниці (лише сало в слоїках...). Криза жанру, яка сталася ще в середині 1960-х, якраз – фінал “Анжеліки”, старіння Маре – долається впродовж 1990-х. Точніше, нам так би того хотілося. Бо “Донька Д’Артаньяна”, “Бланш”, “В бій!” лише повторюють старі кліше, а от старого шарму в них – зась. Римейк знаменитого фільму Крістіан-Жака примножує їхні помилки.

На кареті минулого далеко на заїдеш. Банальний слоґан літерально годиться для оцінки останньої стрічки Жерара Кравчика. Краще б уже він гасав – вчетверте, вп’яте – на своєму “таксо”. Бо на ридвані шлях короткий – налетіла ватага бидлотників, та й рознесла його ущент. Не за так, а у процесі активного борюкання з Фанфаном, на той час – ще не Тюльпаном. Тепер – масти, не масти колеса салом, а доведеться “Помпадур та Помпадурші” (маркізі з принцесою Генрієттою) робити транзит.

З першої появи на екрані Венсана Переса (не Реверте) прогнозливого глядача охоплює тихий відчай. Бо вже його бойовий дебют, збагачений елементами східних єдиноборств, ясно каже, що цей персонаж практично непереможний, і з супротивниками він бавиться як кіт з мишею. Щодо актора – то він неперевершений мастак щодо втішання пристаркуватих паній (чим його і вславив “Індокитай”). Тут його “сало” більш ніж доречне. Але Фанфан, “молодість світу”? Тричі “тю”; знай своє місце, хлопче. Це ж стосується і Пенелопи Крус, типажний талант якої потребує міцної режисерської десниці, Карлосової чи Алехандрової. “Тюльпан-2002” – не той випадок.

Про Бессона і казати нічого: продався Мамоні з бебехами, грошву гребе лопатою. Останні його проекти мають дуже мало спільного з цариною мистецтва, зате їх можна беззастережно включати до підручника з історії менеджменту. Та й на самого продюсера (на фоті) поглянути страшно: “Пика широка та одутловата, як у того салогуба” (Стороженко – з іншого приводу; “салогуб” трактується Грінченком як “торговець, міщанин”). Жарти жартами, але це чоловік, котрий колись зняв “Голубу безодню” і “Леона”...

Досвід римейків останніх літ – “Солярису” Содерберґа, “Психо” Ван Санта (авторів, за інші свої твори удостоєних каннського золота, яке не снилося ні Кравчику, ні Бессону, ні навіть Крістіан-Жаку – його “Фанфан” отримав 1951 року лише приз за найкращу режисуру) переконує нас у тому, що переосмислення класики не можливе без якоїсь надмети. Спецефекти і масовка тут не є панацеєю. Краще вже – “енерґія непоштивости”, якої останнім часом французи не шкодують на античні часи та період раннього середньовіччя, заливаючи сала за шкуру – друїдам, римлянам і гнилозубим, але вельми ґречним лицарям. З незрозумілих причин “ґалантна доба” лишається для кінематографістів недоторканною, немовби вони бояться, що взявши на кпини Вік Розуму, вони самі втонуть у болоті ірраціоналізму.

Даремні сподівання! Новацій та блюзнірств тут кіт наплакав, усі на вагу золота (сала?): демонічний інтриґан Корсіні (героя Реверте, до речі, звуть Корсо), музика-негр, ріденький каламбур на адресу Ватерлоо та дивно-феміністична тирада, виголошена Фанфаном-фанфароном, біла сорочка у якості знамена капітуляції. Вряди-годи рятують справу персонажі другого плану – дивакуватий дядечко Аделіни (Мішель Мюллер – “жертва” васабі в однойменному фільмі Кравчика 2001 року). І звичайно, “блакитний офіцер”, закоханий у потилицю Тюльпана. Їм і вдається розвіяти задушливий туман серйозности, який з епізоду в епізод нагнітає дует Крус-Перес, спонукуваний Кравчиком-Бессоном. Та цього так мало для фільму, просякненого надлишковістю в усьому, від метражу побоїщ до золотого шитва на камзолах.

Час демонстрації, щоправда – півтори години. От за це красно дякую. Що не більше.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com