Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.07.2003 13:21

Портрет феміністки в довкіллі(“Я – Діна”)

Олег Сидор-Гібелинда

Я – ДІНА/I AM DINA (125’, Франція – Німеччина – Данія – Швеція – Норвегія, 2002), сценаристи: Оле Борнедал, Йонас Корнелл за романом Гербйорґ Вассмо, режисер: Оле Борнедал, оператор: Дан Лаустсен, актори: Марія Бонневі, Жерар Депардьє, Крістофер Екклстон, Пернілла Авґуст, Бйорн Флоберґ, Ганс Матесон.

Колекціоную прикметні вислови з популярних стрічок – мовні парадокси та змістовні недоладності. Щось на взірець: “Не стріляй, гадино!” – з радянського бойовика (“поганий зек”, зустрівшися з Кумою). Химерна суміш благання і хижої помпи, апеляції до гуманізму – і переступу через той самий гуманізм. Інакше, як оксюморон, це оцінити неможливо.

У фільмові Оле Борнедала таких слоґанів немає... Бо він сам увесь являє собою схожий слоґан, живу суперечність, втілену в образі титульної героїні. У неї через слово, через вчинок – “не стріляй”, плач знедоленої місіс Домбі, сльози напівсирітки, сентименталізм, загальнолюдські цінності, гра на віолончелі, зломлений паросток... Але раптом стрілку компаса сіпає вбік – і тоді на шкалі прочитуємо: по той бік добра і зла. Я – Діна; іду на ви; начувайтесь, “гади”-фалократи.

Чом би й ні? Було ж написано якимось автором за “срібної доби” роман під назвою “Ніцшеанка” (на власні очі бачив на початку 1980-х у вітрині неіснуючої нині букіністичної книгарні “на Богдана” – сьогодні тут гендлюють кормом для риб). Ще один оксюморон, але хоча б усвідомлений в такій якості, через те з відтінком пародії.

Стартувавши з майбутнього (нові амазонки etc), так-сяк опанувавши сьогодення, фемінізм спрямовує своє вістря в минуле. При тім своїх попередниць зображує з захватом і відразою, та першої емоції чомусь помітно більше. Героїні спершу оголошують суворий вирок, але тут-таки, у залі віртуального суду, відпускають з миром, не на поруки – і з повним карт-бланшем для наступних жестів.

Дещиці їхньої насправді було б досить для ешафота, не кажучи про суспільну обструкцію. Діна обпікає окропом на смерть рідну паніматусю, скидає до провалля воза з гнилякуватим і морально розчавленим чоловіком (Жерар Депердьє в режимі “-мазо”), доводить до зашморгу і обкрадає свого родича Нільса, уся вина якого полягає в спокушенні покоївки Стіне, котру він, утім, згодом так бажав узяти законною жоною. Не вийшло: Діна перешкодила. Її енерґія векторована ірраціоналізмом, в останню чергу – справедливістю у вигляді матримоніального компромісу. Що їй Гекуба, коли на тій... штані?

Не будемо розводитися щодо “польових досліджень зі скандинавського сексу” (нехай щось залишиться глядачеві для несподіванки), але позитивний підсумок діниної діяльности обмежується рятунком з вод морських – кіндера та коханця, анархіста Лео Жуковського, до речі, симпатика творчости Пушкіна. Нічні фантазії також обійдемо увагою, хоча зауважимо, що й вони не промовляють на користь героїні.

Фільм знято у шляхетній брунатно-синій колірній гамі, яка однозначно асоціюється з образами класичного малярства ХІХ століття. Але – як буяння пристрастей тоновано образою і занудством, так і єдино розбірлива цитата з мистецтва минулого, на противагу тому, запозичена з цілковито незанудної, не схильної до дрібних образ доби Бароко. Мова про “Викрадення дочок Левкіппа” Пітера-Пауля Рубенса, копію якою спостерігаємо на стелі однієї з кімнат панського будинку.

Сюжет картини, до речі, теж межує з криміналом, бо навіть за архаїчних часів зневага до людської персони не заохочувалася – згадаймо, як це окошилося на Парісі. Правда, саме Діоскурам, “синам Зевеса”, і вдалося вийти сухими з води... Чи не тому, що вони відновили світову рівновагу, повернувши до рідної оселі Єлену, викрадену Тезеєм? Якщо це і гіпотеза, то, одначе, це досить “тепло”. Не те, що в “Діні” – безнадія крижаних просторів і безлад оскаженілої феміністки...

Є фільми, після перегляду яких починаєш перверсійно жалкувати за тим, що скасували, певно, бездумно Кодекс Гейса. Хоча в Європі його й не було ніколи? І дарма.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com