Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

29.07.2003 09:50

Велика російська прогулянка: від Пєтєрбурґа до Коктебеля(Московський МКФ)

Станіслава Беретова

Останньої декади червня під невщухаючий дощ, що ніяк не міг “розродитися” справжньою зливою, відбувся черговий, цього року ювілейний, ХХV Московський кінофестиваль (скорочено ММКФ).

Мабуть, наслідуючи стан природи, московський кіноогляд також залишив по собі нечіткі й неоднозначні враження. І хоча “ювілейний” рік припускає особливі заходи, цьогорічний ММКФ майже нічим не відрізнявся від попередніх.

Ті ж самі люди у дирекції, ті ж самі організаційні принципи, стандартно слабкий конкурс та обов’язковий “зірковий десант”, що нагадував московську погоду – постійно мжичило, однак буревію так і не сталося; до третього Риму як завжди потрапив “другий склад” світової кінозбірної.

Але, все ще повністю вірячи в силу “Заповіту Ілліча”, організатори ММКФ робили основний наголос на людей, себто celebrity. І цей розрахунок важко визнати однозначно програшним. Він виправдав себе і в ситуації із “зірковим” журі, і у випадку зі “спеціально запрошеними” гостями фестивалю.

Дійсно, Москва з непоказним ентузіазмом вітала і “вічно живих” Джину Лоллобріджиду і Макса фон Зюдова, і французьких красунь Софі Марсо, Людівін Саньє та Фанні Ардан (яка, до речі, поїхала з російської столиці із почесним призом: “Вірю! Константін Станіславський”), і багатьох режисерів та акторів, роботи яких було представлено у конкурсі й не тільки. Навіть Пітер Ґріневей завітав – подія майже визначна, якщо не знати, що саме Росія виділила певні кошти на виробництво його останнього великобюджетного проекту, першу частину якого він і привіз до позаконкурсної програми.

Проте будь-яке “добре починання” можна довести до абсурду: прикладом чого слугує приїзд “самого” Стівена Сіґала, на прес-конференції якого “високочолі” кінокритики повністю розгубилися, бо майже ніхто на власні очі не бачив “кіношедеврів” за його участи. Це, одначе, не засмутило “двометрового кіно-ламу” і він чесно відпрацював витрачені на нього кошти, професійно посміхаючись і навчаючи нас життю – одне слово, буддист...

А щодо цьогорічного журі, то, ще раз повторюю, – його склад, взагалі, викликав лише захоплення. Московський конкурс змушені були переглядати живі класики світового кінематографа: Кен Рассел, Аґнєшка Голланд, Бабак Паямі, Міка Каурісмякі та президент журі Сєрґєй Бодров – це в “важкій ваговій категорії”, а у масовому секторі сяяли: зірка тикверівської стрічки “Біжи, Лоло, біжи” Моріц Бляйбтрой та “загальноросійська улюблениця” Ольґа Будіна. Тобто дирекції ММКФ вдалося задовольнити всі смаки – рідкісний приклад збігу бажань і можливостей.

І остання згадка про роль і місце “зірок” в структурі ММКФ...

Хіба що ледачий іще не кидав каменя вбік великої і уславленої родини Міхалкових, котра рік за роком майже у повному складі спочатку урочисто відкриває це дійство, а у фіналі, зрозуміло, не менш урочисто та патосно закриває фестиваль. Важко зрозуміти, чому постать цього, колись чудового режисера та й актора, викликає сьогодні таке несприйняття журналістів? Кожна більш-менш помітна подія культурного життя, згідно до традиції, має свого “весільного генерала”, і чому, насправді, не Нікіті Міхалкову виконувати цю пустопорожню почесну місію?

Втім, не всі поділяють “гуманістичну” орієнтацію дирекції ММКФ, для деяких, і, що приємно, таких чимало, головним залишаються фільми, задля яких все це дійство і було зорганізовано.

А ось із цією “парафією” на Московському кінофесті, як правило, проблеми. Звичайно, мова тут не йде про паралельні програми, “Ґала-прем’єри”, “АіФорію”, “8 1/2 фільмів” та ін., де, як завжди, було презентовано найгучніші кіноподії року. В такому жанрові, як “фестиваль фестивалів” ММКФ посів би одну з верхніх сходинок, але формат фестивалів категорії “А” вимагає не лише “смачних” позаконкурсних показів. Головним, так би мовити, базовим чинником успішности того чи того кінофоруму є сильний конкурс. На жаль, у Москві з ним не все гаразд.

І стогін росіян, що до червня всі кінематографічні вершки вже зібрано Берлінале і Канном, а для тих, хто спізнився, наприкінці серпня гостинно розкриє свої обійми Венеція, тому, начебто, Москві залишаються крихти з панського бенкету – навряд чи здатний змінити ситуацію. Час проведення фестивалю, зрозуміло, умова важлива, але не визначальна. І хоча, фактично, ММКФ рік за роком припадає на так званий мертвий сезон, своєрідне міжсезоння у світовому кінопроцесі, це, одначе, не пояснює того перманентного стану на межі провалу, що став уже котрий рік поспіль питомою ознакою фестивалю. Щорічні проблеми росіян із міжнародним журі, яке постійно погрожує “винести офіційний протест”, або ж узагалі не присуджувати головного призу – факт убивчий і майже безпрецедентний, – повторилися і цього року.

З 19-ти конкурсних фільмів (хоча реґламент передбачає кількість “від дванадцяти...”) – майже половина викликала сумніви щодо правомірности їхньої участи, власне, у конкурсі. Й хоча географічно в Москві були презентовані мало не всі, ця модна в контексті доби глобалізму орієнтація не врятувала насправді слабкі стрічки.

Рішення журі, як це не дивно, нікого не вразило, бо воно було єдиним доцільним за чинного стану речей. Ситуація, яка виключає проблему вибору як таку, – знімає не лише відповідальність за рішення і дії, але й позбавляє набридлих сумнівів і вагань.

Головний приз здобув вправно та якісно зроблений фільм “Божественний вогонь” іспанця Міґеля Ермосо. Камерні драматичні сюжети про людські стосунки останнім часом користуються особливою увагою кінокритиків, згадати хоча б переможців Берліна і Канна. Іспанський режисер обрав не лише “правильну” тему, він і з формою оповіді “вгадав” – поступово трансформуючи, через спомини і алюзії, незвичайний випадок чоловічої дружби в майже детективну історію, він зробив насправді професійний фільм, що зараз досить рідкісне явище. Однак “Божественний вогонь”, по суті, – це доволі пересічна стрічка, що вона тримається на таємниці: одна загадка тягне за собою іншу, призводячи внаслідок до фантастичної відгадки: старий і напівбожевільний безпритульний, долею якого опікувався головний герой, виявляється “офіційно померлим” півсторіччя тому іспанським поетом Федеріком Ґарсіа Лоркою. М’яко, ненав’язливо і дуже делікатно проводить іспанський режисер Ермосо героя і заразом з ним публіку до “істини”. Ось такий кінематографічний “привіт” славнозвісним іспаномовним майстрам-постмодерністам від літератури.

Другою сподіванкою фестивалю стала присутність серед призерів російської стрічки “Коктебель”, що вона отримала спецприз журі. Ще до початку фесту фільм Алєксєя Попогребського та Боріса Хлєбнікова, дебютантів у великому кінематографі, став чи не найголовнішою інтриґою ММКФ. Звичайно, російське кіно на цьому форумі перебуває в зоні підвищеної уваги, і це легко зрозуміти.

У цьогорічному конкурсі “нове російське кіно” представляло три стрічки, дві з яких – нові роботи відомих майстрів: “Прогулянка” Алєксєя Учітєля і “Пєтєрбурґ” Іріни Євтєєвої.

Кожен художник має право на творчу невдачу – з цим важко сперечатися. І як це не сумно, “Прогулянка” належить саме до цієї категорії фільмів. Створена нібито у форматі real time картина Учітєля, замість очікуваної легкости, невимушености й реалістичности, викликає відчуття погано замаскованої авантюри, що й дістає своє підтвердження у фіналі, коли “розкривається правда”. Більш ідіотського пояснення всього, що відбувалось на екрані протягом півтори години годі й шукати (особливої згадки потребує автор сценарію – Дуня Смірнова). Хоча “Прогулянку” навряд чи можна називати якимось надзвичайним провалом, – це швидше хрестоматійний приклад творчого реґресу, коли вже визнаний і сформований автор “відкриває” для себе нові обрії, що вони виявляються химерами.

Щодо “Пєтєрбурґа” Іріни Євтєєвої, на якого всі чекали зі зрозумілим нетерпінням (її передостання стрічка “Клоун” отримала приз на минулорічному Венеційському фестивалі) – через свою вторинність, навіть у контексті творчости самої авторки, він також приніс швидше розчарування. Взагалі сама тема, хоча вона й обумовлена особистими почуттями режисера до рідного міста, дещо опосередковано нагадує ще радянські часи з їхньою практикою “соцзамовлення”. Надміру поетичний та перенасичений “високою духовністю” фільм Євтєєвої в ювілейний для північної російської столиці рік нагадує, у певному сенсі, – подвійну спекуляцію: навколо Пєтєрбурґа і авторської манери самої Євтеєєвої.

Третім російським фільмом був саме “Коктебель”. На щастя, він не повторив долі минулорічного російського конкурсного дебюту (мається на увазі “Самотність крови” Приґунова), який зовсім несправедливо був погано сприйнятий як критиками, так і публікою.

В основі сценарію “Коктебеля”, який, до речі, писали протягом декількох років самі режисери, лежить розповідь про подорож батька й сина до омріяної країни щастя – Коктебель. Формально це звичайний road-movie, а на прес-конференції авторам ставили у провину прямі асоціативні зв’язки, щоб не сказати – запозичення, з фільмів Такеші Кітано “Кікуджиро”, або ж із сокурівського “Батька й сина”. Але ж сьогодні, здається, вже й годі чекати на щось надориґінальне, що немає аналогів і передісторії.

Простота, яку обрали за точку відліку молоді автори, захоплює від самого початку. Звичайна історія про взаємини батька-алкоголіка і сина-підлітка, що змушені “тікати” з холодної Москви на південь до Криму до тітки. Такі ж звичайні, пересічні люди, що вони їх зустрічають дорогою: гостинний обхідник, шкідливий дачник, добра до самозречення жінка-лікар, котра прихистила їх на шляху до Коктебеля – всі вони, як частини великого й так до кінця не відомого пазлу, складаються в картину світу. У своїй дебютній картині Попогребському та Хлєбнікову вдалося відтворити “дихання життя”, і глядачеві передається це відчуття надреальности Буття, що воно трапляється лишень у творах справжнього мистецтва.

“Срібні Ґєорґії” у номінаціях за найкращу режисеру, чоловічу і жіночу ролі дісталися представникам Сходу. Від Японії (Сінобу Оотаке за роль матері у фільмові Кането Сіндо “Сова”), повз Південну Корею (за режисерську роботу “Врятувати зелену планету” дебютанту Чану Чжун Гвану), до шиїтського Ірану (приз за найкращу чоловічу роль – Фарамаз Ґарібян, фільм “Танцюючи у пилу”) “розійшлися” нагороди Московського фестивалю. Всі ці три фільми заслуговують окремої згадки.

Картина класика японського кіна Кането Сіндо “Сова” доводить, що навіть у 90 років можна знімати гарне кіно, а творча імпотенція не пов’язана напряму з віком. Історія виживання двох жінок – матері і доньки – подана ніби просто і занадто театрально, але ж кінематограф Сіндо заслуговує на увагу і роздуми. До того ж режисер усвідомлює потребу наявности японського колориту, а тому раз по раз протягом своєї півсторічної кінокар’єри отримує призи та нагороди.

“Танцюючи в пилу” Асґара Фаргаді максимально відповідає очікуванням від іранського кіна, і внаслідок цього, якщо не враховувати участи Бабака Паямі в роботі цьогорічного журі, він і був відзначений “другорядною” нагородою.

А дебютна стрічка південнокорейського режисера вразила своїм абсурдним сценарієм, що він був доведений до крайнощів: сюжет фільму настільки ж смішний, наскільки й ідіотичний. Головний герой захоплює в полон удаваного чужопланетянина, котрого він піддає усіляким тортурам (фірмова ознака південно-східного кіна), а відтак виявляється, що той чоловік насправді є злобним прибульцем, через якого надається наказ “знищити планету Земля” – ось така веселенька історія.

Лише розчарування принесли роботи “штатних фаворитів” конкурсу: “Скаґеррак” данця Сьорена Краґ-Якобсена, що він 1999 року здобув берлінського “Срібного ведмедя” за стрічку “Остання пісня Міфуне” та новий фільм голландської режисерки (попередній твір якої висувався на “Оскара”) Паули ван дер Оест – сентиментальна розповідь про неможливість кохання між підлітками з різних світів – “Місячне світло”. Обидві картини виявилися слабкими і млявими, занадто схематичними як для кіна, що претендує на безпосередній зв’язок із життям.

Інші конкурсні фігуранти – взагалі “продукція ширвжитку”, що її місце на ТБ чи в невеликих кінозалах, і аж ніяк не на міжнародному фестивалі.

Серед десертів, що їх приготував ММКФ, згідно з показниками умовного моніторинґу, з великим відривом лідирував “Доґвілль” Ларса фон Трира, що здійняв такий галас у Канні, а слідом за ним розташувалися: перша частина масштабного проекту Пітера Ґріневея “Валізи Тулса Лупера”, “Божественне втручання” Еліа Сулеймана та “Дистанція” Нурі Білге Джейлана, звичайно ж, “Його брат” Патріса Шеро, “Час вовків” Ганеке, “Басейн” Озона і ще низка фестивальних гітів.

Утім, саме “Доґвілль”, хоча він і не брав участи в конкурсі, став головною подією ММКФ. Переглянувши тригодинний фільм “догматичного” данця важко відразу визначити: що це було? Однак із плином часу картина все більше захоплює у свої тенета, поступово підкорюючи абсолютно. Критики сперечаються стосовно його цінности і місця в історії кінематографа, і, мабуть, це лише початок. Звісно, “Доґвілль” надає всім охочим можливість заглибитися у нескінченні лабіринти трактувань безліччю можливих маршрутів. На самій поверхні лежить зв’язок трирівського фільму, що він його свідомо демонструє, зі славнозвісною “Тригрошовою оперою” Бертольда Брехта з її формальною умовністю і відстороненням, а в концептуальному, так би мовити, плані, публіці пропонують слідкувати за візуальним розвитком філософських роздумів щодо природи Божого дарунку/благодаті й неможливости існування кохання як такого, про механізм помсти і суть справедливости – це на одному полюсі сенсу. А на іншому – і це найабсурдніша думка, яку можна висновувати після перегляду ”Доґвілля” – деякі побачили критику Сполучених Штатів і всього буржуазного суспільства в цілому з його трухлявими цінностями і зношеною мораллю. Однак жоден стислий і начебто об’єктивний коментар не здатен відобразити, вже не кажу – розкрити, хоча б частину емоцій, що їх викликає стрічка. Одне незаперечно, фон Триру вдалося перейти якусь незриму межу, створивши зовсім “нове” в еволюційному плані кіно.

А всі інші очікувані прем’єри не принесли нічого надзвичайного, довівши черговий раз, що сьогодні кінематограф переживає таку собі помірковану і політкоректну кризу.

Як завжди вишуканий і дотепний Франсуа Озон; надміру перевантажений деталями і пошуками змістів Пітер Ґріневей, що його ледь не поховали всі його валізи з мотлохом минулого століття; смішний та зворушливий фільм Вольфґанґа Бекера “Ґуд-бай, Лєніне!”, ностальгійний тон якого такий близький і зрозумілий колишнім громадянам СРСР; “Три дні дощу” Майкла Мередіта, які пройшли, на жаль, лише на одному сеансі, однак так органічно пасували до московської погоди – і це ще далеко не повний перелік фільмів, що автоматично чи внаслідок несподіваного “прориву”, заслуговували на увагу.

Окрім “модних” програм, ММКФ презентував і апріорі менш гучні: “Кіно Німеччини сьогодні”, “Музей кіна представляє”, “Панорама світового кіна”, “Ательє” і навіть перевізний чеський кінотеатр, що на початку червня відвідував Київ, тощо.

Були і покази сучасного російського кіна, і ретроспективи (стрічки за участи Джини Лоллобріджиди та фільми Андре Дельво), була й спеціальна програма – “Сімейний бізнес – Тодоровські”, був навіть реверанс у бік дедалі більшого впливу нових технологій, а саме – програма “Медія Форум”. Цього року темою триденних скрінінґів став особливий кіножанр – trash (Аrt-trash/На задвірках кіноіндустрії). Як на мене, сьогодні важко провести чіткий вододіл між медія-мистецтвом і кінематографом, мабуть, його взагалі не існує.

Окрім суто кінематографічних розваг ММКФ пропонував ще й теоретичні вправи: під час фестивалю відбувся цілий шерег обговорень, так званих круглих столів, темою яких була специфіка сучасного російського кіна, стан професійної кінокритики й проблеми виробництва і прокату. Одначе, цей пережиток доби “перебудови”, коли словами намагалися замінити дію, як завжди, ні до чого, окрім внутрішньо-кастових з’ясувань стосунків не призвів.

По своєму закінченні ХХV Московський міжнародний залишив неширокі кола на воді: ані тобі сплеску, ані вибуху. І наче так і треба, щоб головна кінематографічна подія на всьому пострадянському просторі (нехай вибачать мене інші фестивальні діячі) щоразу, замість цілком доречної гордости, викликала помірне роздратування поруч із погано прихованою нудьгою.

Доволі легко виявити причини такого стану речей. Це, по-перше, так до кінця і не пережитий Росією комплекс “останньої світової імперії” і, як наслідок, гіпертрофованість її великодержавних амбіцій: якщо маємо кінофестиваль категорії “А”, то він має бути не гірший за інші світові.

По-друге, зацикленість дирекції ММКФ на жорсткому слідуванні реґламенту, що призводить інколи до справжнього парадоксу: неможливість брати у конкурс фільми, вже засвічені на аналогічних за статусом фестах, залишає Москві лишень вузеньку стежку між всесвітньо визнаними кінофорумами і безліччю маленьких, камерних або ж вузькоспеціальних фестивалів.

І нарешті, по-третє, нераціональне використання досить великого бюджету (як не крути, майже 2,5 мільйона у. о. з державної скарбниці). Замість того, щоб запрошувати всіляких “зірок” другого дивізіону і розширювати програму понад усілякі розумні межі, запросили би двійко-трійко по-справжньому цікавих майстрів із їхніми роботами, ще б майстерню якусь зорганізували для зацікавлених. І не потрібно охоплювати чи не всі центральні зали столиці – з майже 130 фільмів, що їх було представлено, більшість – це звичайний “ширвжиток” із усього світу, який навіть знавців не здатний зацікавити. Раціональніше було б зосередитися на головному: чи то на актуальних тенденціях у сучасному кіновиробництві, чи – на національному кіні, або ж на кінематографі ще донедавна “некінематографічних” країн так званого Третього світу – варіантів багато.

Звісно, легко бути злим і цинічним, трішки важче бути “всерозуміючим” і поблажливим, значно легше та приємніше давати поради. Втім, сенс критики як такої (не плутати з темою круглого столу “Критика і PR”) – встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. І в цьому контексті майбутнє ММКФ безпосередньо залежить не від зміни команди чи збільшення бюджету, а від принципових змін у його політиці: організатори фестивалю мають обрати відносно “вільну” нішу у світовому кінематографі, і перше, що спадає на гадку, – це кінопродукція Росії та найближчих до неї країн. І в цьому контексті: “світле майбутнє” Московського кінофоруму напряму залежить від успіхів їхньої кіноіндустрії. Чи не всі ЗМІ вже встигли проголосити, що настала доба чергового піднесення “нового російського кіна”, тому будемо чекати, коли, пробачте за банальність, – кількість перейде в якість...

Москва – Київ



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com