Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.08.2003 10:01

“Відкрита ніч” – відкритий погляд

Ігор Грабович

Український кіновідеофестиваль “Відкрита ніч – дубль 7” відбувся проти неба на Андріївському узвозі в Києві вночі з 21 на 22 червня 2003 року. Операційні результати журі ми вже повідомляли. А тепер, сказати б, трохи аналізів по тому...

Загалом фестиваль “Відкрита ніч” є чудовим задумом сам по собі. Він з’явився чи не одночасно з фільмом Роберта Родріґеза “Від смеркання до світанку” і мимоволі коментує його мітологію. Насамперед тим, що українське кіно так само невловиме, як вампіри, яких можна побачити тільки після заходу сонця. Як казав персонаж Клуні: “Ми зустрілися з вампірами, хоч я й не вірю у вампірів”. Ми побачили українське кіно, хоча дехто (не ми, звісно) не вірить в українське кіно. Інша річ, чи буде це кіно нас так бентежити, як вампіри? Чи, може, ми будемо опиратись видовищу і з нетерпінням чекатимемо перших променів сонця?

Проте є ще одне, спільне і для Родріґеза, і для фестивалю, і взагалі для будь-якої київської ночі – вона триває безперервно аж до свого закінчення. Тут нема антракту чи ще чогось, що б могло дати можливість відпочити, поділитись враженнями чи навіть підкріпитись (варто було б організаторам подумати над цим, до речі). Тому безперервний перегляд переплітається з усім іншим. Звичайно, така ситуація мало що додає самим фільмам (поганим), проте повістю розгортає потенціал хоч трохи вдалих, чи, скажімо так, стрічкам якщо не зовсім життєздатним, то хоча б із проблисками задуму.

І ще однією, мені здається, проблемою є погода. Її не під силу змінити ні учасникам, ні журі, ні організаторам, ні навіть спонсорам, проте відкориґувати програму все ж можна. Дубль сьомий збігся з різким похолоданням, котре перенести навіть і в ім’я такого рідкого птаха, як українське кіно, навряд чи було під силу багатьом. Врешті так і сталося: до оголошення результатів фестивалю дочекалося небагато спрагих цієї світанкової кіноновини.

Особисто для себе програму “Відкритої ночі” я поділив на три частини, за своїм власним принципом. За принципом погляду. Отже, є суб’єкт (той, хто дивиться) та об’єкт (той, на кого дивляться). Якщо об’єктом є наша Батьківщина, у найширшому розумінні цього слова (як місце, з яким ми себе співвідносимо), то суб’єктом виступають кінематографісти, котрі дивляться на місце свого життя і якимось чином уписують себе в нього. Я нарахував аж три погляди на Батьківщину. Плюс четвертий – глядацький.

Перший погляд – студентський

Студентські фільми завжди схожі на “студентські фільми”. Нема особливої різниці українського вони виробництва чи ще якогось. Навіть у мейнстримівському “Дзвінку” Ґора Вербінські фраґмент на відео, котрий так лякав персонажів, був названий “студентським фільмом”. Найголовніша ознака цього, так би мовити, жанру – його абсолютна герметичність, замкненість на самого себе. Творці студентських стрічок свято дотримуються канону і ніколи не знімають про те, як живуть самі й про те, що їх насправді хвилює чи розважає. Це можна бачити з окремих фраґментів, знятих десь у гуртожитках чи у стінах рідного інституту, проте все це занурюється у якийсь надто вже штучний контекст. Тож лише посвячені (а такі, хвалити Бога, були серед фестивальної публіки) і могли розтлумачити допитливому сторонньому, хто тут у кадрі, і що вони про нього думають. Натомість нас годують сурогатами, котрі могли бути зафільмовані ще за Хрущова з Брєжнєвим. Скажімо, “Атлантида” Миколи Воротинцева з його записним і дидактичним гуманізмом та турботою про долю людства. Чи “Видовища” Віталія Потруха – настільки вже занурені у самих себе, що годі розібрати, про що йдеться.

Сьома “Відкрита ніч” не зробила масового прориву у студентському кіні, не наблизила його до ширшого кола глядачів, хоча й представила дві стрічки зовсім іншого рівня. Це фільми з промовистими назвами “Мама” Максима Мехеди й “Тато” Олексія Росича. Стрічки давали хоч трохи ширший контекст для тлумачення того, чим зараз є наша Батьківщина. У ній Тато – це той, хто впав у відчай і заради доньки готовий розповісти у телекамеру журналістові все, що той йому напише. А що може тепер написати журналіст, котрий шукає сенсацію? Лише слова ненависти. У самій ситуації є досить велике перебільшення, бо у теперішній Батьківщині зі свободою слова не особливо склалося, тому журналіст навряд чи десь зможе оприлюднити слова Тата, котрі вмить будуть розцінені як пропаґанда війни та розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Врешті, заслуга фільму Росича не в правдоподібності самої ситуації, а у відчаї того самого Тата, котрий опинився наодинці зі своїм горем й інакшого способу порятувати доньку не бачить. До певної міри цей фільм став програмним для режисера. Я маю на увазі його новий сценарій “Останній забій”, що став переможцем всеукраїнського конкурсу сценаріїв “Коронація слова” та опублікований у літньому (18) числі КІNО-КОЛА. Хто не читав, у сценарії йдеться про шахтарів, що ті, прочувши про значні державні компенсації родинам загиблих у копальні, йдуть на самовбивчий крок заради добробуту своїх кревних. Тобто Росич знайшов свою тему. Це його погляд на Батьківщину, і ніхто не скаже, що погляд позбавлений сенсу.

А фільм Мехеди показує нам Маму. “Мама” взагалі дивовижна картина з багатьох точок зору. Найдивовижніше, що це не історія сирітства, а, навпаки, материнства. Матір’ю може бути хто завгодно не в біологічному, звісно, значенні, а в соціальному. Власне, ми так і не бачимо біологічних матерів “всиновлених метрополітеном” дітей. (Ідеться про немовлят, залишених на станціях київського метра). Ми можемо лиш думати на когось із пасажирів. Картину зроблено як пошук дітьми своєї матері. Це, звісно, відбувається не буквально, а через зближення двох речей: дітей і метра. Діти граються в “паровозик”, ми бачимо поїзди метрополітену; оголошують станції, і це монтується з іменами дітей тощо. Врешті вони знаходять Матір у фіналі, коли їхні імена об’єднуються зі станціями метра: Шулявська, Лісовий тощо. Звичайно, тут Мати (метро) остаточно перебирає на себе не лише функції матері (що породила), але й Батька, що дає прізвище, з яким пускає дитину у світ. Насправді, це досить моторошна, проте дуже сучасна історія, у якій ми можемо вибирати собі все: і Батьківщину, і матір, батька, і стать. Фільм Максима Мехеди –

лише відгомін епохи віртуальности, до якої ми вступили.

Другий погляд – альтернативний

Другий погляд на Батьківщину – це погляд, так би мовити, паралельний чи там альтернативний. Мова не лише про фестивальну номінацію, але й про саму особливість погляду. Цей погляд вихоплює у Батьківщині те, що не вписується у набір традиційних ідей. Найчастіше персонажами такого кіна стають так звані марґінали – не за збігом обставин, а за власним вибором. Тут можна говорити і про героя фільму Дениса Роднянського “Вчитель співів”, і про “Людину на льоду” Дениса Галушко, і про “Свідка життя” Надії Кошман, проте найповніше це втілилось у стрічці Світлани Філімонової “Хранитель фіолетового полум’я”. Історія про колишнього сантехніка, що відчув себе рятівником людства, вписується у вервечку фільмів про аномальні явища, проте ставить їх до іншого контексту. В Україні є великий досвід такого кіна. Можна загадати славетні стрічки “Київнаукфільму”, проте там акценти розставлялись здебільшого інші. Подібні до героя Філімонової люди опинялись там чи не провісниками майбутнього, ставали провідниками у ще незвідане, а тому найчастіше позбавлялись суто побутового контексту. А якщо він і з’являвся, то мав тільки підкреслити, наскільки ми ще не доросли до того, щоб зробити крок за обрій. Світлана Філімонова, навпаки, занурює свого героя у буденність, показує його у родині, надає слово близьким. Звичайно, не обійдені й науковці, проте їхні коментарі також схожі чимось на думки простих людей. У результаті, хранитель фіолетового полум’я опиняється наодинці із самим собою. Йому нема до кого апелювати: науковці розділились, рідні його не сприймають. І це також досить сучасний погляд на теперішню Батьківщину: нам тепер ніколи думати про загальне благо, ці думки заступила турбота про себе.

Третій погляд – “класичний”

Це наша кінокласика, що впліталась у канву перегляду і своєрідно відтіняла сучасні стрічки. А були показані уривки з фільмів Юрія та Михайла Іллєнків, Боріса Барнета, Леоніда Осики. Поставлені у контекст фестивалю, ці фраґменти виглядають досить... загрозливо, я би так сказав. Бо представляють насамперед не самих творців стрічок, а все ж Старшого Брата, що роздивляється самого себе і нав’язує свій погляд усім. Кіно, сказати б, Великого Стилю – це те минуле, за яким не відчуваєш ностальгії, і та Батьківщина, котру не вважаєш рідною. Врешті, ці кіноуривки знайшли свій коментар у стрічці знаного документаліста Юрія Терещенка “Вічний хрест”. Вона розповідає про картину Леоніда Осики “Камінний хрест”, про останні дні режисера, а також про сьогодення важко хворого актора Борислава Брондукова. Тут не тільки смерть чи фізичний занепад людей, що творили тодішнє кіно. Тут ми знаходимо певне доповнення до студентських стрічок Мехеди й Росича. Тато при смерті, тому все належить Матері й Дружині.

Четвертий погляд – глядацький

Він знаходить утілення в призові глядацьких симпатій. Глядач у фестивалю дуже молодий і дуже демократичний. Він хоче того самого, що й перший-ліпший пересічний глядач – щоб було весело. На “сьомому дублі” поза конкуренцією виявилась анімаційна стрічка “Йшов трамвай №9”. Це також погляд на Батьківщину, що та видається режисерові Степану Ковалю субстанцією, яка перебуває в русі; тут це – трамвай (звісно, таке порівняння не є новим, згадати хоча б Гоголя). Проте теперішній рух позбавлений лету, трамвай іде визначеним маршрутом, колією, хоча ми не знаємо кінцевого пункту призначення.

Треба сказати, що анімація – це чи не завжди успіх. Стали призерами і отримали схвалення публіки і “Наступний” Анатолія Лавренишина, і “Було не любити” Максима Копилова, і “Компромікс” Євгена Сивоконя. І хоча перераховані картини більше “варяться у власному соку”, ніж кидають погляд на сьогодення, як “Ішов трамвай №9”, проте вони зачіпають сильніше, ніж більшість фільмів фестивалю.

*

І ще одне. До участі в цьогорічній “Відкритій ночі” були недопущені стрічки, що їх умовно назвали “фільмами на експорт”. Мовляв, вони орієнтовані на чужоземні ринки (російськомовний та англомовний) за прагматичними законами: попит створює пропозицію. Цікаво, як вони побачили Батьківщину?

Київ - Хмельницький



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com