Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.08.2003 14:24

«Кіно-Ялта-2003»: що за «птах» такий – продюсер?..

Світлана Короткова, "Дзеркало тижня"

Кіно народилося в Ялті 95 років тому завдяки першому російському кіномрійникові й талановитому кінодіячеві Алєксандру Ханжонкову, який вписав славну сторінку в історію світового кінематографа. Створена ним Ялтинська кінофабрика стала щасливою колискою для багатьох режисерів і знаменитих картин — від «Оборони Севастополя» Васілія Ґончарова й Алєксандра Ханжонкова, чудових казок Алєксандра Роу й Алєксандра Птушка, «Дами з собачкою» Йосипа Хейфіца, «Кавказької полонянки» Лєоніда Гайдая — до «Міо, мій міо» Владіміра Ґрамматікова й «Асси» Сєрґєя Соловйова.

Сам Алєксандр Ханжонков був розумним, щасливим, у міру ризиковим кінопідприємцем. У сучасній кіноіндустрії ця затребувана, але поки що мало поширена в нашій країні професія називається продюсер. Запрошуючи на роботу у своє акціонерне товариство «Ханжонков і Ко» людей, одержимих новими ідеями в ім’я нового мистецтва, безумців, котрі виявилися геніями, кінофабрика Ханжонкова на багато десятиліть визначила образ національного кінематографа. Саме там «спалахнули» зоряні імена таких режисерів, як Васілій Ґончаров, Пьотр Чардинін, і анімаційного генія Владіслава Старевича, артистів Віри Холодної й Івана Мозжухіна, Вєри Кораллі й Алєксандра Вертинського. Розуміючи, що основа фільму й левова частка його успіху — сценарій, Ханжонков зумів залучити в кіно найкращих літераторів, створивши між ними здорову конкуренцію.

Чи не правда, нині цілком зрозуміло, чому організатори Міжнародного фестивалю «Кіно-Ялта-2003» — Міністерство культури Російської федерації, Міністерство культури та мистецтв України, ЗАТ «Ялтинська кіностудія», продюсерська фірма «Арт-продакшн» за сприяння Верховної Ради й Ради міністрів Автономної Республіки Крим і Ялтинського міськвиконкому, — в основу концепції фестивалю нинішнього року поклали ідею продюсерського кіно. А в попередні два роки («Кіно-Ялті» — три, вона входить у бурхливий період відстоювання власного «я») це був просто Тиждень українсько-російського кіно.

У конкурсній програмі, добір якої консультували з російського боку Ганна Пендраковська, а з українського — Міністерство культури та мистецтв, брали участь 11 картин: 7 російських і 4 українських, які, за даними лічильної комісії, переглянули 3021 особа. Маються на увазі ті глядачі, котрі виставили свої оцінки за п’ятибальною системою й опустили після сеансів квиточки голосування в урну. Відповідно до висновку вищезгаданої комісії, призи розподілилися так. Головний приз — державну підтримку виробництва спільного російсько-українського проекту — одержав, як було оголошено зі сцени, автор сценарію й режисер-постановник картини «Бідний, бідний Павєл» Віталій Мельников, а не продюсер Андрій Зєрцалов. Інших два призи — підтримку українського фільму в російському прокаті й підтримку російської картини в українському — одержали, відповідно, «Богдан-Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка та «Друга наречена імператора» Свєтлани Дружиніної. Звертаю увагу читачів «ДТ»: хоч фестиваль і називався продюсерським, нагороджувалися режисери. Це перша, на мою думку, невідповідність.

Не стомлюватиму вас розповіддю про програмні фільми, бо ми вже неодноразово докладно розповідали про кожен із них у зв’язку з показом на інших кінофорумах. Не применшуючи переваг і вад лідера глядацької уваги «Кіно-Ялта-2003» «Бідного, бідного Павла», дозволю собі подивуватися щодо стрічки Бахтієра Худойназарова «Шик», яка залишилася за «бортом» фестивалю. По-перше, в її створенні брали участь кілька європейських країн, провідними з яких були Росія й Україна (в особі телекомпанії «Інтер»). Уже сама ця обставина найбільше відповідає темі продюсерського кіно й копродукції, ідею якої поклав в основу своєї концепції Ялтинський форум. Не кажучи про те, що й ім’я режисера, і сама картина, вже увінчана нагородами серйозних кінооглядів, заслуговують на увагу як із погляду творчих досягнень, так і з позицій фінансування та організації процесу роботи.

Як підкреслила в своєму виступі на відкритті фестивалю продюсер фільму пані Діждішян, гроші давали під ім’я Худойназарова, яскрава індивідуальність якого розкрилася ще у ВДІКу в майстерні Ігоря Таланкіна. З початку 90-х він живе в Берліні, і кожна з його кіноробіт неодноразово відзначена фестивальними нагородами: у Мангаймі й Турині — «Братан», «Срібний лев» у Венеції — «Кош ба кош», «Золотий овен», «Золота троянда» в Сочі, приз кіноакадемії «Ніка» — «Місячний тато», Ґран-прі на останньому «Кінотаврі» в Сочі — «Шик».

«Шик» — пронизлива й точна трагікомічна розповідь про життя трьох друзів у маленькому бідному напівзруйнованому приморському містечку. Десь там, за морем, куди можна поплисти катером, вирує інше, красиве, сповнене любові, добра і статків життя. Життя, в якого є перспективи. Про мрію, про стосунки зі світом, про прагнення самореалізації та про... нездійсненність цих прагнень у сьогоднішній провінції цей фільм. Як і в «Місячному таті», і сміх, і сльози, і кохання сконцентровані в ньому до притчової форми. Але якщо героїня останнього прямує у фіналі у височінь від розлюченого світу, то два хлопці, які втратили в боротьбі за самих себе друга, відпливають з обридлого містечка практично в нікуди. У «Шику» чудові акторські роботи: важко виділити когось із трьох друзів (Артур Смольніков, Іван Кокорін, Олександр Яценко), не поступаються їм і «дорослі» герої — Інґєборга Дапкунайте, Андрєй Панін, Ніколай Фоменко.

Судячи з реакції глядачів, із котрими я розмовляла про цю картину, вона не залишила байдужим нікого, хіба що саме ці глядачі забули проголосувати. З іншого боку, толерантний фестиваль двох дружніх кінодержав тактовно залишив головний приз міцному майстрові, якого може зацікавити саме російсько-український проект, не зв’язуючись із режисером, котрий нечасто відвідує країну й живе у далекому Берліні.

Безумовно, організатори фестивалю (його продюсери — Сергій Аршинов, продюсерська компанія «Арт-продакшн» і Валерій Пендраковський, генеральний директор Ялтинської кіностудії) зробили чимало, аби вдихнути життя в гинучу Ялтинську студію. Останніми роками студія не лише ожила, а й набирає обертів, створюючи нові робочі місця; починає потихеньку розраховуватися з боргами, виходити на рентабельність. Не тільки надає послуги, даючи змогу заїжджим групам знімати в приголомшливому антуражі Криму, а й запускає власні проекти. У найближчих планах — фільм Валерія Пендраковського «Та, що біжить по хвилях». Уже готові декорації на Полікуровському пагорбі, подивитися на які люб’язно запросили учасників і гостей фестивалю. І справді, коли спостерігаєш успішну реанімацію, розмови про національні частки фінансового внеску в неї недоречні. Дякувати Богові, робота йде.

У рамках фестивалю відбувся «круглий стіл», присвячений проблемам продюсерського кіно. Вів його Сєрґєй Лазарук, керівник департаменту державної підтримки кінематографії Міністерства культури РФ. Нашу країну як на фестивалі, так і на теоретичних дебатах, представляв Микола Мазяр, начальник департаменту кінематографії Міністерства культури та мистецтв України. Питання про те, що таке продюсерське кіно і чим воно відрізняється від власне кіно, не порушувалося взагалі. Присутні, серед яких були Боріс Грачевський, Свєтлана Дружиніна, Микола Мащенко та ін., що давно й успішно працюють у кіно, а також представники нового покоління в кінематографі: Олесь Санін, Роман Борисевич, Сєрґєй Чельянц та ін., досить довго й незрозуміло намагалися дати самим собі визначення, хто ж такий продюсер і яке його місце в системі виробництва кіно. Одні бачать його як серйозного фінансиста, керівника фінансових потоків, інші сприймають у вигляді великої, бажано бездонної кишені, треті вважають узурпатором і єдиновельможним правителем у створенні кіно, четверті — щасливим поєднанням економічних можливостей із творчим началом, п’яті хочуть продюсера, який «із самого початку виробництва картини знайде на неї покупця».

Думки не те щоб розділилися, вони були розпливчасті й невиразні, як і саме поняття «продюсер» у нашому злиденному кіно. Правда, нині в гру вступили добре навчені люди, котрі вміють відчувати час і заробляти гроші. Саме вони вирішили займатися кіно. І якщо їм повністю віддати на відкуп вибір тем, боюся ймовірного різкого падіння планки культури й духовності, як це трапилося на ТБ в ім’я його величності таємничого рейтингу й не менш таємничого «народу», від імені якого діють сучасні менеджери від культури.

Теоретичні викладки звучали на «круглому столі» в основному з російського боку, де, за словами Лазарука, на кіно реально виділено понад 2 млрд. руб. і «ця цифра збільшуватиметься», бо до 2006 року Росія планує випускати не менше 100 художніх картин на рік. Там, у них, є закон про держпідтримку кінематографа, який, зауважте, працює. Причому з національного продукту саме міністерство не має права отримувати прибуток, але зобов’язане виділяти до 70% суми, запланованої на рекламу в прокаті й тиражування копій. Ці цифри звучали бравурно на тлі сумного виступу Миколи Мазяра, який назвав глибоко теоретичну суму в 15 млн. гривень на все, яка нібито фігурує в майбутньому бюджеті, і згадав про «четверне» обкладання ПДВ на шляху фільму від виробництва до глядача.

Олесь Санін, показавши в Ялті свого «Мамая» поза конкурсом, із сумом згадав Ганну Чміль (плідну спільну працю з нею протягом багатьох років, до речі, високо оцінив її колега з Росії Сєрґєй Лазарук), що обстоювала, зокрема, молодіжний проект, і невтішно зазначив: «На часі, напевно, перекладати сценарії російською й англійською мовами, пропонуючи їх Росії та іншим державам, які цікавляться кінематографом».

Але головним у Ялті все-таки було кіно, що йшло на багатьох майданчиках — їх було понад 40 — у кінотеатрах, на площах, у санаторіях — тобто коло глядачів, на думку упорядників, значно розширилося. І це чудово, інша річ — якість показу, яка, м’яко кажучи, далека від бажаної. Оснащених сучасною апаратурою залів у місті та його околицях немає. А творці кіно, які себе поважають, не люблять давати свої картини в неякісний показ. Це серйозна проблема майбутнього престижу «Кіно-Ялти».

До того ж, перевірено, — народ у курортному місті влітку в основному відпочиваючий, він із задоволенням подивиться кіно, одночасно поспілкувавшись із улюбленими артистами, яких знає, а не з продюсерами, про яких не знає з чим їх їдять. Нинішнього року артистів було мало, із зірок лише Дмітрій Харатьян, який і одержав неймовірну за напругою дозу народної любові.

Упорядники й організатори старанно готують і роблять«Кіно-Ялта» з любов’ю до кіно та до глядачів. Але щоб фестиваль міг розвиватися, напевно, слід глибше продумати його концепцію. І якщо вже оцінювати продюсерську роботу, то за кількома фаховими категоріями. Приміром, організація зйомок і бюджет картини, просування її в прокат і прокатний успіх, виражений у реальному прибутку. Або варто залишити серйозні розмови за кадром глядацької уваги, для професіоналів — це їм справді необхідно, й вони будуть вдячні за таку можливість, а глядач нехай голосує за хороше кіно та улюблених акторів. Удачі тобі, «Кіно-Ялта»!

“Дзеркало тижня”, № 31, 16 – 22. 08. 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com