Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

10.09.2003 12:13

Тріумф Олімпії(Пішла з життя Лені Ріфеншталь)

Олег Сидор-Гібелинда

8 вересня 2003 року о 22:50 у своєму будинку в Пьокінґу (Німеччина) невдовзі після того, як вона відсвяткувала своє 101-річчя, зупинилося серце леґендарної Лені Ріфеншталь. Вона була однією з найодіозніших постатей в історії світового кінематографа – через її безперечний талант, що, так чи так, став на службу нацизмові...

Лені Ріфеншталь (Гелене Берта Амалі Ріфеншталь) – німецька актриса, танцюристка, малярка, режисер, сценарист, продюсер, монтажер, оператор, фотограф. Народилася в сім’ї багатого підприємця 22 серпня 1902 року. Потрапила до німецького кіна в середині 1920-х у якості привабливої кінозірки-білявки компанії Mountain Films. Навчалася кінематографу на знімальному майданчику. 1931 року зняла свою першу кінокартину (в жанрі “альпійського фільму”) "Блакитне світло"/Das blaue licht, де була продюсером, режисером, сценаристом, монтажером і зіграла головну роль.

З приходом до влади нацистів Ріфеншталь було доручено зняти документальну стрічку про партійний з’їзд у Нюрнберзі. Вона використала 30 камер і 120 асистентів. У результаті вийшов знаменитий "Тріумф волі"/Triumph des willens (1934) – найвидатніша пропаґандистська стрічка в усій кіноісторії. Вона отримала премію на Венеційському МКФ 1935 року в розділі "Премії по країнах".

1938-го вийшов іще один шедевр Лені Ріфеншталь – "Олімпія"/"Олімпійські ігри"/Olimpische spiele. Картина знімалася під час Олімпійських ігор у Берліні 1936 року, вона ідеалізувала людське тіло і славила фізичну силу. Цього разу режисерка використала 45 камер, змонтувавши чотиригодинну стрічку з 200 годин зафільмованої плівки. Картина 1938-го отримала приз на Венеційському МКФ як найкращий закордонний фільм. 1939-го в якості фотожурналістки Ріфеншталь знімала вторгнення Німеччини до Польщі.

1940-го розпочала зйомки ігрового фільму "Долина"/Tiefland, з перервами продовжувала цю роботу до 1944 року, та аж до 1954-го не могла випустити фільм через переслідування за співпрацю з нацистами. Деякі дослідники вважають, що в "Долині" (головна героїня, яку зіграла сама Ріфеншталь, – циганка), перебуваючи в стані “внутрішньої еміґрації, режисерка спробувала в алегоричній формі на чужоземному матеріалі виступити проти тиранії...”

По війні Ріфеншталь показово переслідували (загалом кілька років вона провела в ув’язненні), конфіскували кіноапаратуру й заборонили фільмувати. 1952-го, коли суд зняв із неї обвинувачення у співпраці з нацистами і в тому, що вона 1939-го була присутня під час масових страт цивільного населення в Польщі, Ріфеншталь змогла повернутися до кіна, та їй уже не вдалося продовжити цю свою кар’єру. Вона працювала в Африці фотографом для різних журналів і газет, опублікувала кілька книжок.

За рік до свого 100-річчя Лені Ріфеншталь відвідала Санкт-Пєтєрбурґ, куди була запрошена у зв’язку з показом її фільмів на фестивалі "Послання до Людини". Цей приїзд викликав протести у певної частини російського суспільства, а в тамтешніх виданнях – низку публікацій про її творчість. Активна до останніх днів, вона закінчила свій останній фільм “Враження під водою”/Impressionen unter Wasser 2002 року.

Лені Ріфеншталь буде поховано у п’ятницю, 12 вересня 2003 року о 16 годині на цвинтарі Остфрідгоф у Мюнхені.


В житті Лені Ріфеншталь зійшлися, та, скліщившись, не знайшли спільної мови, дві прірви: відповідальність та естетизм. Всі, хто писав про неї, так чи так віддають перевагу одній із них. За першу – неодмінні докори, кпини та репресалії (це тоді, коли «брали гору» та «перекривали кисень», що не заважало їй… втім, про це далі, як завгодно – «нижче»). За другу – захват цинічних сінефілів, реаніматорів, мистецтвожерів. Навіть «Комсомольская правда» публікує в двох номерах інтерв’ю з нею.

І ось уже Джоді Фостер (темперамент у неї підходящий, свідчення чому – сліди од кігтів лева на животі) мріє зняти фільм про життя Лені, і начебто вже й підписано контракт. Сама героїня коментує це таким чином: «Маятник суспільної опінії 10 – 12 літ як хитнувся у зворотній бік». Себто, естети на конях. Авжеж, от лишень хронологічний діагноз вимагає поправки: перші симптоми Nazi-Ренесансу спостерігаємо вже з кінця 1970-х – середини 1980-х років, з появи «без вини винної» «Загибелі богів». З того часу шматочки «Тріумфу» й «Олімпії» мигтять іноді і в радянських стрічках, без вказування першоджерела (наприклад у «Звичайному фашизмі»). Торжествували моралісти (упередження яких можна зрозуміти). На естетів у нас дивилися скоса…

Цяя пані сама все життя не здогадувалася про існування aurea mediocritas. В її уяві «середина» могла бути лише «позолоченою», як був «позолоченим» увесь цей вік – гідний нащадок віку минулого (за вироком Марка Твена), що йому скорше пасувало б означення «залізного». І воно нашій панії – достоту «залізній леді»! – дійсно припало б до смаку: чавунний стугін, ось він, бронзи дзвін, Бронетьомкін-Поносець (шанувала ж Ейзештейна з Пудовкіним), сталева, наче м’язи, романтика і криця Круппа – без круп, гармати замість масла, як замість серця – вогняний мотор… Все вище і вище, і вище, під суто тевтонський мотив, що вкрали лихі комуняки… Куди вже там вище, маленька-шановна пані?

Звісно ж, донизу. На саме дно, де риби днюють-ночують, а раки – зимують: в просто-маріанських западинах.

Почавши, як «дитя скель» в німецьких стрічках кінця 20-х років, Лені Ріфеншталь на старості літ закінчила (чи ж закінчила? чутки про це не просто перебільшені, таких просто не з’являлося) віртуозним пірнанням у водах моря-океану. Альпінізм «на грані нервового зриву» обернувся підводним плаванням «без права на помилку», ще й в компанії молодого бойфренда… Такі жінки синців не рахують, за дурничку їм – виборсатися зі снігового завалу, залюбки – пов’язати гада-шпійона («Піц-Палю» Фанка-Пабста) Спочатку: хупаве дівча-хом’як зі щоками, повними горіхів. Але – хто не виблискував у юності? – Наприкінці: ротаста відьма-феміністка з кучериками… Але – кого красить старість? Яка вже там Олімпія – Геката (примхою долі вкинута в сяйво дня): сотні диких псів чатували біля її ложа в Нубії… Не Ґретхен (не згодилася, як гадали, для цієї ролі в Мурнау) – Брюнгільда… що знайшла свого Зіґфріда.

Буває, кортить порівняти долі двох «нацистських довгожителів», Ріфеншталь та романіста-солдата Ернста Юнґера. Тільки останній відсвяткував свою чергову дату як сибарит і денді: келихом червоного вина і улюбленою сиґарою. Тоді як «залізна Лені», вочевидь, готує в 99 років сторінку в Інтернеті. «Приступить біль – полежу кілька годин, і знову до роботи». З низин – до вершин.

Аби належно оцінити поведінкову стратегію режисерки, зробимо невеличкий відступ і зазирнемо у добу Великого Німого. Попри модний експресіонізм, у Німеччині панують патріархальні уявлення про ієрархію статей. Енерґію, активність, просто спортивну фаховість однозначно вособлюють чоловіки: Ґєорґ Алєксандер – рекордсмен з кінських перегонів та король карколомних трюків Ґарі Піль (у «Тисячі небес» він лупцює опонента під колесами потягу, що мчить на всіх парах), шанувальник ковзанярства Ернст Гоффман і двійко макаронників, творчо асимільованих у герр-юбер-меншський культурний простір: акробат Лючіано Альбертіні та силач-здоровило Карло Альдіні… і на всю цю братію – одна-єдина Ліль Даґовер, котра за спостереженнями сучасників, народившись на острові Ява, «навчилася бігати й стрибати, як косуля, і плавати, як риба»… поки не обернулася дебелою теличкою, знайомою нам із «Каліґарі». Про «тевтонську Перл Вайт» можна було тільки мріяти. Натомість – низка розкішних танцівниць: Ліана Гайде, Ліліан Гарвей, Ксенія Десні, Клер Лотто, Марія Мінченті, Ліа де Путті, Женні Гассельквіст.

Ріфеншталь вдається об’єднати два ролевих вектори з рішучою перевагою першого, спортивно-чоловічого. Але кар’єра в мистецтві для неї починається саме з танцю й приверне увагу не когось, а Макса Рейнгардта. І хоч саме її кружляння біля моря (в «Священній горі») згодом захопить Гітлера, основним для неї стане інше: танці камери, балет-монтаж, вальс-фантазія, спроектовані на шерехату реальність партійного з’їзду чи спортивних змагань.

Перст фортуни, що якось підвернула коліна, йшла вулицею, зупинилася біля кіноафіші. Назва гласила: «Гора Долі», фільм Арнольда Фанка. (Тема для кіна не те щоб нова – скелі часто ставали промовистим тлом шведських мело, скажімо, у Віктора Шьострьома, як лижний спорт – нагодою для блазнювання для Ліндера й Коля, та вперше розглянута на стадії кристалічної самодостатности виучнем філософського і геологічного відділку.) Це й стало для неї – на добрих вісім років – її власною долею.

Розохотившись, знімкувала, як скелі, дахи Нюрнберґу. Зупинившись на цьому рубежі, вона б створила ще чимало стрічок, але ніколи б не стала Ріфеншталь. Відлучена після війни од самої можливости фільмування, Лені вибирає суроґат сінеми – світлини нубійських племен (що не завадить Сюзан Зонтаґ в есеї 1974 року затаврувати як «магічний фашизм», до якого вона, проте, зараховувала й анімацію Дизнея, і фентезі Кубріка). Або те ж саме підводне плавання. Після 70 років. Причина: в морі вона не відчувала болю, наслідків численних травм, якими так багате кіножиття, а її – особливо.

Зміна колірного спектру: від приголомшливо білого («Біле пекло», «Біле божевілля» поставив учитель і наставник), через біляснігову блакить («Блакитне світло» створила власноруч) – до «коричневого симулякру» та розжареного неґативу білизни, африканського антрациту, перша провістка якого з’явилася їй в особі Джессі Оуена, негра-переможця Олімпіади 1936 року. Й мороку великих солених безодень. (Проміжні відтінки не для неї, нюанси – ніби свідоцтва злочинних сумнівів. Хто зна, чи відбулася в Берлін 40-х зустріч Лені зі славетним норвежцем, та автор кіноповісти Гамсун П. У. Енквіст акцентує «попелясто-сіре» лице письменника під час віртуального перегляду «Тріумфу волі». Зате Ріфеншталь – осяяна водночас відблисками внутрішнього екстазу та світлом екранних ламп).

Отже, Гора – або ж океанська дзюрка. Тріумф – чи трагедія, апофеоз – чи Раґнарьок, оргазм – чи маразм. Злет – а, може, падіння? Перемога – або смерть, за словами Рудольфа Шварцкопфа. (Байдуже, що ніхто рук на себе так і не наклав: існує ж «громадянська смерть», мабуть, страшніша од фізичної, тим паче для митця, рокованого жагою діяльности). Бенкет у Валгаллі чи гноїще Йова, «третього» для Лені не дано. Клубок антоні(оні)мів, запаморочення від протилежностей, лабіринт опозицій. «Третє» (третій, третя, третім, третьому, третього, на третьому) – зайве.

Словом, Еверест – чи провалля? Але ж Гору можна розглядати як дзеркальну реінкарнацію тієї ж ями, її конче потрібне доповнення й умову існування (і навпаки). Згори хутчіше падати, це всім відомо. Зате «глибина падіння» гарно свідчить про рівень особистости (Люцифер, та все-таки не Шількґрубер). При тому розріджене повітря підхмарного простору – брат-близнюк його, повітря, повної відсутности в океанських низинах. В обох випадках без тренованих легенів не обійтися…

Та чому тільки легень? В одній з її стрічок, близьким планом – міцна жіноча стопа, вигнута над каменем. Стопа-тварина, з гарними й пружними пальцями, незвичними для акторок, що ті снидіють по димних містах (годі пошукати таких пальців у Мері Пікфорд!), могутньою, мало не «залізною», п’ятою, лискучою, ніби дзеркало, без зморщок, підошвою, бездоганно-скульптурною кісточкою.

Наче сама квінтесенція «босости» і здоров’я, емблема успіху – якого вона й не домагалася (це він настирно благав її ласки, а вона незворушно хитала головою, а потім він стомився і відлип, а їй лишився подив… довжиною, більш як у півстоліття). Як у Іґоря Сєвєряніна: «Сколько бодрости мягкой во взмахе//Странномлеющей девьей стопы!» (поеза 1915 року) – та селянський топос подоланий у ній дивним пуризмом відлюдництва. Можна згадати й чудесну ніжку сирени Трілбі з роману Джорджа Дюмор’є. (З його героїнею свідомо порівнювала себе Марлен, у якої з Лені начебто зовсім не склалися стосунки на знімках «Блакитного – як Гора? – Ангела», хоч і сама фрау Дітріх про це і слівцем не прохопилася, а сама, між іншим, на свої ноги не скаржилась). А Лені – попереду всіх, що небезпечно.

Біжить-вирує натовп у «Диті Юнти», доганяє молоду кізку-чаклунку, ось-ось уже їй настане аллєс капут… Аж тут спиняє одним порухом десниці знахабнілу бидлоту молодий, породистий блондин, справжня Die blond bestie. Гальт! – і натовп вклякає. Надовго. Кріпко!

Цей фільм – дзеркало моєї долі, казала Ріфеншталь. «Диті Юнти» загалом належить до раннього, до-нацистського періоду творчости режисера. Анти-тоталітарним його не назвеш, це було б жорстоким перебільшенням, а от – традиціоналістським, консервативно-ґрунтовим, цілком можливо. Та потреба суворого дисциплінарного стрижня (менш за все у сексуальному сенсі) випирає тут, наче плач за хлібом, не менш актуальний у «веймарських присмерках» того часу. Образу «самотнього мисливця», узвичаєного екранною практикою Голівуду, не знало німецьке мистецтво 20-х (пригоди Гаррі Піля – явний епіґонаж чужорідної ситуації). Він не припускався ні з позицій дрібнореальної міщанської драми, ні романтичної містики й нібелунґової соборности, ні салонного кітчу або ж урбаністичного аванґарду. Звідси висновок: на поверхню його привид мало виштовхнути життя. Таки виштовхнуло, разом із піною й вишкребками, сміттям та гиддю, і розгледіти їх вдалося Лені не скоро.

«Він випромінював якусь демонічну силу. Мене це злякало: я не хотіла позбутися волі власної». Хотіла-не-хотіла, а створила тріумф тої волі, яка все-таки відрізнялася від авторської: не визнавала Голівуду, імпресіонізму та індивідуалізму, об’єктивізму й нейтральности, негрів і циган (що їх Ріфеншталь спробувала зазняти у своєму останньому фільмі, збудувавши маленьке сільце у Баварії). «Це міг бути фільм не про політику, а про овочі і фрукти…» Але ж виявився – про сеньйор-помідорів і принц-лимонів. Що їх зі стуленими пельками вислуховують сотні тисяч цибулячих голів…

Поглянемо ж неупередженим, сьогоднішнім оком на цей фільм, що не без підстав увійшов до анналів історії кіна. Хоча б як «офіційний рекорд нацистської партії». (В «Олімпії», перфектним є тільки початок, що неспроста демонструється в експозиції горішнього поверху берлінського музею Фрідріха-Вільґельма, поруч з кіноепізодами нацистських бомбардувань. Прикро, та вже скоро фільм вироджується в неструнке спорт-ревю, в якому блискучі сцени стрибків, апофеозів тіла, межують з мимоволі-комічними: вершники долають водну перепону, один за одним беркицяючись у калюжу!) Сказано ж про нього так багато лихого, що ми особисто йому нічим не можемо завадити. Тому відпружимося і спробуєм отримати задоволення, хоч і ніщо не обіцяє, що воно буде бездомішковим і позаасоціативним.

…Камертон задають цифри, лічба, чотирикратний рахунок, як бій дзиґарів. «Двадцять років по закінченню світової війни… Дев’ять років після відродження Німеччин…» Втім, не вголос – Ріфеншталь вважала досягненням свого твору відсутність дикторського тексту, а ґотичними літерами, зловісність яких для сучасного глядача беззаперечна (мого приятеля 1986 року навіть витурили з армійського клубу, бо таким саме шрифтом він написав оголошення наради, а головне – сплутав прізвище полковника-парторга). Політ у небі. Галявина серед хмар: звісно знайомий-рідний гірський краєвид. Летить літак фюрера. Ось і сам він з’являється з аеропланного черева: не Зевс, не пан, та ще не пропав; свіженький, аж лисніє. Посмішки на дитячих обличчях. І приший-кудись-рукав – пам’ятник, схоже, стародавній: селюк з гусаком, у якого вже не буде «страшного пера» (в рік «Олімпії» Ґеббельс заборонить художню критику як «єврейські витребеньки»). Бачимо потилицю Гітлера. Ранок у Нюрнберзі; розчиняються віконниці – так само, як у Базелі, Ґенуї чи Ліоні. Міська пастораль; та коли нарешті будуть «фріци»? Дим-димок з комина, як дівочі літа. Абориґени вивішують прапори. Шпилясте море, вид згори. Ранковий туалет васьків-трубачових: миють обличчя, вуха, ноги. Рубають дрова. «Глядач ніби втрапляє до клітки з дикими звірами. Все каже про дику жорстокість тих, хто скоро кинеться на Європу», коментує цей епізод Жорж Садуль, якому тут не віриш (бо в тій самій книжці він співає оду сталінським епопеям, порівнюючи їх з картинами Ґойї). Насправді, поки що все без аномалій. Ні з чиєї пащі ікла не стирчать! Музика, однак, лунає знайома до болю… Ба, це ж «Марш авіаторів»; чутки справдилися: «наші» таки своє зробили. Казанки. Черпаки з юшкою, жмутки прип’ятих виделок. Старовинна тевтонська забава: підкидання юнака на ковдрі. Щасливі діти в них ростуть, немов сади зелені. Сміються, горя не знають: видовище! Видовисько! Представники країв, земель і областей у фольклорних строях, всі дуже задоволені собою. Орел завис в імлі. Перехід до основної частини програми. Виступи, виступи, виступи. Починає Рудольф Ґесс, майбутній дисидент і мастурбант – якщо вірити Юліану Сємьонову. «Ви – це Німеччина». (Ви… а ми?!). Розенберґ, схожий на гризуна. Адольф, чимось знічений (і то вже завідверто: Лені встигла вибракувати кадри, де він витирає шмарклі з носа). Дітріх, Рейнгарт, Штрейгер, Лей, серця чотирьох. Франк. Ґеббельс, кощавий вітія. Знамена, вимпели з колосками і свастикою. Ну-у началось, як каже Вєрка Сердючка. З’їзд приймає вітання від 52 тисяч робітників: найдостойніші з достойних прибули до Нюрнберґу. Лопати – як багнети: ружжо – на плече! до ноги! Перегуки між стахановцями, великий театр для одного глядача. Нічні виступи вождів. Несамовито вистукують – кожен свою долю, і свій шлях широкий — маленькі барабанщики. Гітлер звертається до свідомої молоді (міг би й до «нашої», не помилився б: знаю двох своїх колеґ, один з який пише про нього доволі співчутливий роман, у іншого на стіні висить його ж портрет, вирізаний з польського часопису). Показові маневри кінноти. Похід зі смолоскипами. Звернення до штурмових бригад. Мужні рукостискання «великих громадян». Парад, у натовпі миготить Ґімлер, його «зоряний час» ще попереду. Ідуть колони адептів, передовиків виробництва, ворошиловських стрільців, двадцятип’ятитисячникві. Окремий мікросюжет: родина споглядає зі свого віконця Кроки Історії. Зала-анґар. Ідуть вимпели. Фінальний виступ Гітлера. Знаєте, переконливо, ще й як. Навіть поспівчувати хочеться: «…і на своїх плечах…» (болісна ґримаса на лиці фюрера, мовляв, витягнув на них всеньку країну, й от, блін, ніякої вдячности од вас, лайнюків! – а руки згинаються в неповторно-«ґантельній» судомі довколо тих самих багатостраждальних плечей). Велетенська свастика. Заключний марш-марш вперед, німецький народ.

Ви впевнилися, що все це не має ніякого стосунку до реальної документалістики? Як і пробуджений до руху Дискобол в «Олімпії», що непомітно обертається бігуном з яєчками, підв’язаними ганчіркою, як у натурника старорежимної Академії Мистецтв. Завдяки мемуарам Шпеєра відомо, як знімалася значна частина відповідальних сцен: «В одному з великих павільйонів в Йоганстремі я відтворив у якості тла частину зали конґресів, сцену й трибуну для оратора, направив на них прожектори, навколо метушилася знімальна група, а на задньому плані можна було спостерігати, як походжають Штрайгер, Розенберґ і Франк, тримаючи в руках текст і старанно завчаючи свої промови… Вони переконливо розіграли кожен свій виступ, звертаючись у пустку павільйону… Фрау Ріфеншталь визнала ці зйомки вдалішими, ніж достеменні виступи…» Гадаю, «радянський варіант» (його Лені принципово не заперечувала, – подейкували ж про щось подібне для Арно Брекера в часи «пакту», тільки зауважувала: «мені б цього не хотілося») відрізнявся б від «нацистського» лише висхідною позицією: Молотова, Кагановича, Мікояна, Калініна в павільйоні зазнімкували б одразу, а не тому, що в режисерки «здохла плівка» (та за таке – все Шосткіно – на Соловки!). Відмінність двох режимів – як відмінність симуляції та містифікації, не стратегічна, а тактична. «Озерця свободи» (в одне з яких і втрапила Лені Ріфеншталь, наївно виправдовуючись із півста років уявною свободою духу й творчости) були властиві кожному з них усупереч тотальностям намірів. Та їхня конфіґурація, тривалість у часі, місце дислокування впевнюють, що порівнювати їх можна зі «сліпою плямою» на сітківці ока. Не те що свободи не існувало й існувати не могло в принципі – унеможливленим був сам її привид. «Казус Ріфеншталь» – яскраве тому підтвердження. Найкращий твір на тему: Про те, як найзапекліший індивідуаліст стає найліпшим учнем Дракона… І то не виправдання, що в Дракона – очі Зіґфріда.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com