Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

12.09.2003 16:26

Врятуй дракона(“Діти дощу”)

Катерина і Тарас Паньо, "Дзеркало тижня"

Гадаємо, більшість погодиться, що мультфільми залишають глибокий слід у нашій свідомості. Немає жодної людини, яка б не використовувала як прислів’я чи приказки «знакові» фрази з мультиків свого дитинства, а може й не тільки дитинства. Тому дещо зверхнє ставлення до мультиплікації з боку знаних критиків, ЗМІ і взагалі «дорослих» здається дещо недоречним. Особливо, коли врахувати, яка злива мультфільмів — і добрих, і не дуже — обрушилася на наші екрани і, відповідно, на голови наших дітей і нас самих. Деякі з художніх напрямів мультиплікації — як от аніме — навіть породили цілі субкультури. Мабуть, в першу чергу саме шанувальники аніме, встигнувши вже охолонути після показу «Віднесених привидами», зраділи появі на українських екранах франко-корейського, виконаного за канонами аніме (хіба що менш реалістично) мультфільму «Діти дощу». З несподіваною, красивою, а подекуди просто витонченою графікою, з коміксоподібним сюжетом, з прекрасною музикою — зі всім, що визначає хороший зразок відповідного жанру. В той самий час сюжет видався нам настільки «на щось схожим», що схотілося розібратися хоча б у загальних рисах, що саме такі мультфільми навіюють нам з широкого екрану.

Сюжет можна було б назвати доволі розтиражованим: дві раси — піроси, діти вогню, та гідроси, діти води, ворогують «усе своє свідоме життя». Природа, що їх оточує, теж має виключно дуалістичний характер — півроку в небі висить палюче сонце, а далі — йде безперервний дощ. Впродовж першого півріччя славні лицарі піросів їдуть розправлятися з гідросами, які від браку води каменіють, і для маскування майструють схожі на себе кам’яні скульптури, з яких піроси добувають «сонячні камені», — місцевий аналог енергоносіїв і валюти заразом. Одноплемінникам вожді піросів згодовують усю цю грабіжницьку діяльність під виглядом «священної війни наших героїв» з «недолюдьми», що загрожуть самому існуванню піросів. Для приховування істини простолюдинів, що йдуть з лицарями у «криваві бої з гідросами» у якості зброєносців, дорогою додому лицарі вбивають. Впродовж другого півріччя на піросів, що ховаються від смертельного для них дощу, підступні гідроси начебто насилають хижих драконів; хоч насправді це ніби й не так, але з’ясується ситуація вже в самому кінці.

Сюжет, загалом, безпрограшний. З певного часу питання «боротьби і єдності двох начал» (не під гегельянським, а саме під даоським соусом) стало дуже популярною темою масового мистецтва: алюзії до східної філософії додають не лише пряного аромату lux orienti, а ще й модного тепер «інтелектуалізму» — глядач «розуміє» сутність питання і дуже з того радіє. Питання соціальних протиріч і образу Іншого також дуже на часі. А ще додайте до того канву чарівної казки з її походами у «ворожий світ», сутичками на мечах, відкриттям «істини», непереможним коханням і фінальним поєдинком головного героя з самим утіленням зла, перемога над яким відновлює всеньку вселенську гармонію. Можна помітити: такий мікс чарівної казки зі «східними мотивами» доволі частим став і в західній кінокультурі, й у східній.

Образи піросів у мультфільмі достатньо різноманітні й правдоподібні. У них є соціальна структура, подоба кастового поділу, і, що головне, «добрі», «погані», і навіть «середні» за моральними якостями персонажі. Варіація на тему «героїчного роману» на тлі мілітаризованого феодального суспільства.

З другого боку, власне, діти дощу, гідроси зображені максимально схематично — такий собі перманентно веселий та святковий натовп, вельми обдарований у різноманітних мистецтвах. Виглядають вони неприродно й непереконливо — в першу чергу через свою поведінку. Їх регулярно й систематично вбивають піроси, поставивши це винищення «на промислові рейки». Будь-які мислячі істоти подумали б як мінімум про якусь оборону, а радше — про контратаку у сезон дощів, коли противник майже безпомічний. Натомість вони різьблять схожі на себе скульптури, і грають у щось на кшталт російської рулетки, плекаючи надію, що їх із цими скульптурами переплутають. Гідроси схожі на якийсь дивний і явно приречений на зникнення біологічний вид, з атрофованим інстинктом самозбереження й щонайсумнішими перспективами у близькому майбутньому.

Втім, «Діти дощу» дають доволі широке поле для роздумів і асоціацій. А це добра ознака — мультфільм виявляється цікавий не тільки дітям (які, до речі, сприймають з захопленням такі яскраві казки, в яких добро обов’язково перемагає зло і майже ніхто з «добрих» не страждає), але й старшій аудиторії. І, як це часто трапляється з дорослими, вони намагаються насамперед зазирнути «за екран» і зрозуміти, з кого ж малювали автори фільму «добрих», а з кого «поганих». І тут єхидне око може підмітити, що «хороші» гідроси відверто зроблені «під європейців»; нехай не прямо і не надто голосно, але їхні образи сповнені якоїсь неозначеної античності — колонади, статуї, риси облич, набір музичних інструментів, схильність до карнавалізації. Окрім того, дівчина з народу гідросів звертається до юнака-піроса як до «варвара» — черговий натяк на «антично-європейську» природу перших. Піроси ж вочевидь належать до якогось збірного афро-монгольского антропологічного типу, за винятком «злих» піросів — у тих расову приналежність з’ясувати майже неможливо — тобто загалом, вимоги політкоректності виконані.

За всієї «расової коректності» — гідроси абсолютно беззлобні, а піроси просто введені в оману — з політичними асоціаціями як для дитячого фільму автори дещо перегнули палку. Надто вже болісно на щось схожі піроси, які підступно підкрадаються до безпорадних ворогів і підривають мирне населення, нездатне захиститися. Така відверта агітка викликає внутрішній опір. Особливо, якщо зважати на те, що нещісні гідроси не просто безпорадні в самий момент знищення, а ще й узагалі добрі, милі й пухнасті і ніколи жодній живій душі нічого лихого не скоїли. Мало того, що вони не воюють — вони навіть м’яса не їдять. Просто толстовці, та й годі. На цьому фоні хижі піроси — справжні нелюди.

Втім, хоча цей перегин між «беззахисними» й «жорстокими» видимий неозброєним оком (і з точки зору все тієї ж політкоректності — неприпустимий), потрактування цього образу може бути дещо несподіваним: адже йдеться про загалом непоганих людей, яких влада нагодувала байками про «зовнішню загрозу», жорстоко знищуючи інакомислячих, «з нічого» зліпила образ ворога і під цим соусом жене на кровопролитну війну за енергоносії, якими потім набиває кишені «наближених осіб». Правда, на когось схоже?

Питання про те, «хто тут схід, а хто захід», заплутує ще й передісторія з розрубаним навпіл космічним драконом, що розпався «на дві стихії»: адже зі стихією води (за мультфільмом — з гідросами) дракона асоціюється схід, а з вогнем (тобто з піросами) — західна культура.

Ще одна стійка асоціація пов’язана з самою назвою фільму. «Дітьми дощу» після левінсонівської «Людини дощу» стали називати дітей-аутистів, частково чи й зовсім не здатних до спілкування із зовнішнім світом. Зате дуже часто наділених непересічними здібностями. Складно сказати, чи ця асоціація є випадковою, чи на ній навмисне зіграли автори — проте схожість очевидна. У мультфільмі зображені два замкнені в собі суспільства, і річ не тільки в тім, що члени одного на півроку перетворюються на скаменілі фігури, а другого — щільно закриваються в підземних сховищах, тож їм нема як зустрітися, торкнутися одне одного. Головна проблема в тому, що жодна з цих рас не бажає знати, чути чи розуміти своїх сусідів. З цієї точки зору фільм висвітлює ще одну грань толерантності — терпимість і терплячість у стосунках з Іншими, які часом не схожі на тебе, а може, й узагалі видаються «несьогосвітніми».

Можливо, до прискіпливого аналізу політичного підгрунтя фільму спонукало те, що саме воно пророблене найкраще — випуклі образи влади й покори, доволі логічно і повно продемонстрований соціальний уклад і пов’язані з ним ритуали. І поряд з тим не завжди логічні й цікаві діалоги, занадто схематичні чи й узагалі банальні «смислові точки» — тема кохання, яка начебто врятувала цілий світ, але якось сором’язливо залишилася за кадром, а вже про останні істеричні верески «господаря зла» та фінальні промови відновленого дракона годі й говорити — фінал, схоже, став стьобом як на сам фільм, так і на цілий жанр.

Втім, на щастя політичні асоціації зазвичай живуть не так довго як витвори людського духу. А з точки зору духу і тим більше світу дитини, на яку, все таки, спрямований цей фільм, «Діти дощу» — це чарівна й загалом добра казка. Де хай там уже яке добро усе ж перемагає зло; притому з невеликою кількістю насильства. Де найсерйозніші проблеми вирішуються силою слова, а не зброї. Де чесно мовиться, що влада часто бреше людям для власної вигоди. Що гроші можуть виявитися великим злом. А декотрі пронизливо-красиві анімовані сцени з добре зваженими кольорами та динамічною «камерою» навіть залишають певну імовірність того, що цей мультфільм захочеться подивитися ще колись.

“Дзеркало тижня”, № 34, 6 – 12 вересня 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com