Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

30.09.2003 12:27

Свідок золотої доби(Помер Еліа Казан)

Міхаіл Трофімєнков, «КоммерсантЪ»

У неділю на 95-му році життя помер Еліа Казан, останній великий режисер золотої доби Голлівуду, людина, яку не менш великий Орсон Веллс безжально назвав "геніальним зрадником".

Еліа Казан – останній живий міт Голлівуду доби "великих маґнатів" і останній великий мистець, поранений ХХ століттям. Його смерть – завіса, що опустилася над золотою добою кіна, і риска, підведена під багаторічним і жорстоким ідеологійним протистоянням, пов'язаним з його долею. Символічно, що його не стало через декілька тижнів після смерти Лені Ріфеншталь, від якої так само наполегливо і так само безуспішно вимагали покаяння за справи давно минулих днів.

До певного часу історія Еліа Казана – зразкова історія американського успіху. Вроджений Еліа Казанджоґлу, в чотирилітньому віці вивезений батьком, константинопольским греком, торговцем килимами з Османської імперії, ледь не у валізі (долі турецьких греків він присвятить 1963 року монументальний фільм "Америка, Америка"), став до тридцяти років королем Бродвея, першим постановником двох найголовніших американських п'єс "Трамвай "Бажання" Теннессі Вільямса і "Смерть комівояжера" Артура Міллера. Реформував на основі системи Станіславського саму школу акторської гри, створивши 1948 року разом з Черіл Кроуфорд леґендарну "Акторську студію", в принципи якої, вибухову суміш натуралізму і експресії, свято вірять досі всі провідні американські актори. Відкрив безліч зірок: Марлона Брандо, Джеймса Діна, Воррена Бітті. З легкої руки найбільш незалежного з володарів Голлівуду, Дерріла Занука, так само тріумфально увійшов до кінематографа 1945 року. Закомплексоване маленьке страшидло, він став, нарешті, чоловіком і коханцем найблискучіших красунь свого часу, як також Мерилін Монро.

Але цей переможець був безнадійно роздвоєною людиною, що зумовило його трагедію і його тріумф. Еліа Казан казав: "Я крутіший від більшости людей, повірте. У дитинстві я був аутсайдером, мені доводилося бути крутим, щоб вижити. Джеймс Болдуін назвав мене негром, я приймаю цей комплімент". Але говорив і абсолютно протилежне: "Справжній хамелеон, я змінював колір залежно від ситуації, поступався будь-якому тиску, щоб мене прийняли ті, хто був сильнішим, щоб я опинився у безпеці". Безжальні часи поставили цього бунтаря-конформіста, ізґоя, що мріяв про світський успіх, перед патетично театральним вибором. Його життя зламалося 10 квітня 1952 року, коли його викликали свідчити в комісію з розслідування антиамериканської діяльности сенатора Маккарті. Для американської інтеліґенції, незвиклої до ідеологійних чищень, "полювання на відьом", розв'язане цим мракобісом, було з психологійної точки зору не краще якоїсь єжовщини. Справді, людей лівих поглядів не розстрілювали, але на десятиріччя виганяли з професії, садили до в'язниці, доводили до еміґрації, інфарктів, самогубств. Режисер Казан, почав свідчити й уже не міг зупинитися, сипав десятками імен друзів і колеґ, що були членами компартії, симпатизували їй. Він був знавцем питання: сам 1934 року декілька місяців був членом компартії, складав аґітпропівські п'єси про страйки. Зради йому не пробачать ніколи. Вже 1999 року, коли 90-річному режисерові вручали почесного "Оскара", половина залу демонстративно відмовилася вітати стукача.

Сам режисер визнавав "весь жах цього вчинку" і навіть звинувачував себе в смерті 1963 року дружини Моллі від серцевого нападу, викликаного, як він вважав, презирством, що його оточило. Але до кінця життя стверджував, що вчинив так з принципових політичних міркувань. А втім, з гіркотою відзначав: "Якщо ти завдав болю своїм близьким, будь-яку політику можна засунути в дупу". Але вакуум навколо Еліа Казана, його моральний злам парадоксальним чином перетворили його з талановитого кінорежисера у великого. Не будь його стукацтва, він залишився б, можливо, автором таких важких і, як сказали б зараз, політкоректних драм на тему расизму, як "Джентльменська угода"/Gentleman`s Agreement (1947) або "Стусани"/Pinky, (1949), та палко зіграного Марлоном Брандо і Вів’єн Лі, але надмірно театрального "Трамвая "Бажання"/Streetcare Named Desire, (1951). А після 1952 року його творчість наповнилася особистісним, ревним трагізмом, бажанням виправдатися і якоюсь здобутою в "падінні" мудрістю. Його героями сталі такі ж роздвоєні, змучені, поставлені перед жорстоким вибором люди, як він сам.

Кидаючи виклик своєму кумирові Ейзенштейну, він зняв на матеріалі мексиканської революції фільм "Віва Сапата!"/Viva Zapata!, (1952), трагедію про марноту будь-якого бунту, про владу, що невмолимо розбещує. Переніс історію Авеля і Каїна на американський південь в "На схід від раю"/East Eden, (1955). Чи не першим створив памфлет на мас-медія, перетворюючи вульґарного фольк-співака в національного ґуру, в "Обличчя в натовпі"/Face in Crowd, (1957). Розкрив механізм спокуси і зради, соціальної і сексуальної одночасно, в "Бейбі Долл"/Baby Doll, (1956), пряній поемі про жінку-дитину, що знемагає від спеки і тілесного жару в напівдитячому ліжечку в занедбаному південному особняку. І двічі зробив своїми героями таких же стукачів, як він. У фільмові "В порту"/On Waterfront, (1954) вклав у вуста простакуватого робітника, що дав поліції свідчення на корумпованих профспілкових босів, відчайдушний крик: "Я щасливий, що зробив це!". І першим розкрив Америці очі на бруд в'єтнамської війни в "Відвідувачах"/Visitors, (1972), історії ветерана, якого тероризують колишні однополчани, засуджені за його наводкою за зґвалтування в'єтнамки.

Його останні фільми, хоча він і прожив після них три десятиріччя, сповнені просвітленої, майже передсмертної готовности відповідати за все зроблене ним, ні від чого не відмовляючись. В "Угоді"/Arrangement, (1969) Керк Дуґлас зіграв його альтер еґо, продюсера, викиненого з життя, зануреного в німоту після автомобільної аварії, що спілкується з привидами тих, кого він любив і зраджував. А в екранізації незакінченої повісти Скотта Фіцджеральда "Останній маґнат"/Last Tycoon, (1976) попрощався з великим і жорстоким Голлівудом, останнім героєм і останньою жертвою якого був він сам.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com