Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

03.10.2003 15:41

Дзеркальні штандарти в руках каліграфів(Укрїнська анімація на “Кроці”-2002)

Сергій Саржевський, KINO-KOЛО (15)

Чомусь саме такий образ постає перед очима, навіяний перемогою українських аніматорів. Повертаються вони з походу, звучить жайворонок у високості, а за полком, наче курява, віється “аніма”, українська душа. Ось така мара. Але ж справді, сталося! Наші перемогли! Безглуздою футбольною радістю переповнюються груди, квітнуть квіти усіх сезонів, як на полотнах голландських майстрів-флористів. Після надійного гідропонного живлення радянських часів, тому, що стало анімацією незалежної України, довелося вдатися до еврифагії, круки на всіх роздоріжжях віщували ерготизм, але… добре спрогнозована катастрофа поки що відкладається на невизначений час.

Гедоністичні романтики, що супроводжують україно-російський анімаційний фестиваль “Крок” у його акватичних мандрах, може й розчарувалися. “Крок” вабить камерною спілкою, летючим плаванням десь поміж варягами й греками, а в парні роки, із 1998-го року починаючи, – попід гіпнотичними берегами російської півночі, де у проміжках між містами панує тиха пустка. “Крок” народився пам’ятного 1989 року в Україні, і відтоді саме українські фестивалі непарних років вважаються “справжніми”, статечними подіями в буремному житті колись вітчизняної анімації. Отож, нинішній “Крок” – також парний, додатковий. Зауважуємо це із скромности, бо ж перемога на московсько-петербурзьких теренах для нас украй солодка. А розчарування могло спіткати шанувальників екстремального відпочинку через те, що фестиваль цього разу мав жорсткий і надто вже робочий графік. До цього спричинилися члени селекційної комісії, які щедрою рукою прочинили двері конкурсної програми аж 170 творам, і російські річковики, для яких плавання – це робота, що її варто виконати якнайшвидше. Внаслідок такого ставлення до своїх обов’язків і зобов’язань з боку доленосної частини, шерегові козаки й нетяги фестивалю мусили насолоджуватися в два горла і працювати в дві шиї. (Як бачите, втіхи “Кроку” ми все ж таки завжди ставимо на перше місце).

Зі зрозумілих причин українська програма, – хоч би й інформаційною вона була, – завше предмет особливого піклування, й не лише тому, що в шумовиння днів за кормою фестивалю зазирає український прапор. Звітний період був зовсім не поетичним ані для кіна, ані, тим паче, конкретно для анімації. У “Кроку”, як відомо, два рівних є крила, проте, красиве і корисне, українське крило останнім часом вимахувало дещо стомлено навіть у порівнянні з теж натрудженим російським. Те, що Ґран-прі цього, престижного без усяких церемонних перебільшень, фестивалю врешті перепало саме Україні, стало незапланованою сенсацією, на яку вже віддавна спрагло чекала СНД. Може, цей вагомий для всього українського кіна прецедент виглядає дивовижею для капітанів і матросів кіновиробництва, але, з огляду на презентабельність цілої нашої програми, перемога, що дісталася Степану Ковалю, постає логічною й переконливою. Цього разу обставини склалися так, що роботи, про які мовитиметься далі, явили собою повну й органічну картину того, що діється в анімації, причому не лише національній, але й світовій. Глобальний контекст цього разу виявив себе без припрошування і перепросин. Тому справедливо буде репрезентувати доробок української майстровні саме в тому порядку, в якому, волею упорядника програми (заступника головного редактора KINO-KOЛА) Аліка Шпилюка, фільми з’являлися перед очі глядацького залу-загалу.

Картину “Зяблики та інші” Анатолія Лавренишина ми побачили на відкритті “Кроку” у петербурзькому Домі Кіна, і здавалося, що й цього разу все піде по-колишньому: ще один талановитий молодий режисер, подарований нам власним факультетом анімаційного кіна, що в Київському Державному Театральному Інституті; режисер, що знову не встигає або не в змозі підготувати розраховану на якісний перегляд копію; режисер, що вже працює над рекламними роликами на декількох студіях, і тому невідомо, де і коли, і чи взагалі реалізується виявлений потенціал цього автора. До речі, ми вже маємо факультет анімаційного кіна і в … ви вже, певно, здогадалися – університеті Михайла Поплавського. Це такий університет, що, коли ви захочете для нового фільму Роберто Родріґеса вигадати якийсь нечуваний факультет, то варто спершу пересвідчитися, чи його вже немає в “Кульку”. Ніхто не здивується, якщо цей факультет, на відміну від того, що в Карпенка-Карого, випускатиме режисерів-аніматорів не раз на п’ятирічку, а раз на семестр. Пропозиція народжує попит, як яйце – курку. Втім, если звёзды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно. А зажигать звёзды умеют...

Лавренишин своєрідно анонсував своє кіно в каталозі: “Якщо Ви нічого не знаєте про життя пташок, то подивіться цей фільм. Може, він Вам здасться забавним”. Читач, він же глядач, від цього шанобливого “Ви” одразу почувається зобов’язаним негайно відповісти на кокетування. Забавного про пташок ми вже бачили в анімації багато. Забавне про пташок навіть отримало цього року “Оскара” в короткому метрі. Зважаючи на споконвічну мрію людства про польоти вві сні та білим днем, легко зрозуміти те, чому мультиплікація птаства ніколи не полишає глядача байдужим. Кроківцям вже доводилося першими бачити фільми, які згодом увінчувалися славою вищої сходинки п’єдесталів. Тому не на згуду молодому авторові висловлюються ці зауваження. Кожному зрозуміло, що авторська анімація анімує те, що зможе, і майстерність часто змушена випручуватися з кліщів, у яких її тримає над творчим горном цупка рука виробничої необхідности. Прикметним з цього огляду є те, що конкурсну програму цьогорічного “Кроку” “худрада” поділила на дві категорії: “авторську” та “на замовлення”. Зі своєю комерційною продукцією у цій останній категорії нині виступив добре відомий автор Олександр Гуньковський, якого на минулому “Кроці” ми вітали з виходом ориґінальної власної роботи “Зерно”. Цього разу його рекламні ролики лишилися непоміченими журі. Слід зауважити, що Гуньковський, не в останню чергу через неабияку свою працездатність, є щасливим прикладом того, як помітним молодим режисерам вдається, попри всі негаразди, реалізуватися ще й в авторському кіні, маючи при цьому міцне “c\v” креативного продюсера й творчого продуцента анімації на замовлення. Не менш досвідченому в бізнесі, як то кажуть, з досвідом роботи за справжнім кордоном, Адріану Сахалтуєву вже довший час не вдається створити переконливе авторське кіно. Залишається лише бажати кращого і сподіватися на те, що і цей учень Євгена Сивоконя виправдає на одному з наступних “Кроків” давно покладені на нього сподівання.

Взагалі існування в Україні власної школи анімації є незаперечним досягненням і чинником тривалої дії. Цим ми завдячуємо насамперед робітні Сивоконя, що офіційно продукує режисерів, починаючи з першого набору 1993 року. Вже 1995 року на тому ж таки фестивалеві “Крок” студенти Сивоконя показали добірку своїх творів, серед яких був і “Z-Z-Z” нинішнього іменинника Степана Коваля. Цього року наступний набір майстра підготував для фестивалю нові цікаві роботи, що свідчать про невмирущість школи: крім “Зябликів” Лавренишина, вийшли “Ґуля на лобі” Сергія Котка (інформаційна програма “Кроку-2002”), “Йа” Оксани Черненко, “Знак” Євгена Альошина (інформаційна програма). До інформаційного показу фестивалю потрапила також робота Марини Касавіної “І це все про неї”, фільм про дівчинку і чотири пори року, фільм, як це нерідко буває у перших студентських роботах, наративно адресований власному дитинству, а технічно – власному дорослому майбутньому в анімації. Не виключено, що саме такі твори найближче підступаються до того, чим була б анімація для дітей, якби її робили самі діти. Тріпотіння наміру, тремтливість, тремтячість і боязкість наміру – як в Ентоні Берджеса. Несамохіть думається про вмирущу, швидкоплинну весну, що не в змозі зачепитися ні за колір, ані за фактуру: прозорий до нематеріальности образ.

“Зяблики” – безперечно найсильніший із названих фільмів. Особливо виграшно виглядає він у контексті – як студентського товариства, так і цілої української програми. Крім учнівства та виробничих огріхів, у ньому не можна також не помітити наявности всіх складових справжньої анімації: цікавих персонажів, що рухаються і трансформуються за притаманними лише цьому мистецтву чарівними законами, багатопланової плинної історії, володіння багатоманітною технікою мультиплікату та фільмування. В анімаційного фільму, що його тривалість – понад чотири хвилини, це вже крок у вічність. Приємно, що Лавренишину вдалося упоратися з таким триванням навіть і як оповідачеві.

Робота Сергія Котка, попри свою відверто учнівську спрямованість, демонструє ще й сміливий смак до випробуваних анімаційних тем і мотивів. У нього ми знову подибуємо такого собі анімаційного чоловічка, цього разу схожого на єгипетський гієрогліф. Людинка винахідливо вправляється, перекидається, аж поки не зникає, відколовшись од власної тіні. Сам Коток наполягає на тому, що анімація навіть і простих персонажів потребує виразного рішення. Дивитися на нього з надію спонукає вже його наполегливість у здобутті єдино жаданого фаху: другої нагоди здобути освіту режисера від анімації він чекав, після першої невдалої спроби, аж п’ять років. Ті, хто знає, що це таке, коли хатинка освіти хоч раз повернеться до лісу передом, посвідчать: на жертву безталання, найпевніше, чекає переоцінка цінностей. Але Сергієва вдача диктувала інше: він лише матеріально відсторонився від усього чужорідного. Зараз багато розмов точиться про те, що з анімації зникає аніматор, нікому поливати мертвою і живою водами камінні зерна нетлінних режисерських ідей, нікому злітати проти вітру на короткокрилих дельтапланах вказівок. Наші співвітчизники, що, простивши сусідам усі історичні прикрощі “неволі басурманської”, їдуть до Малої Азії відпочивати між теплим морем та захололими колисками християнства, мають уже новітні асоціації. Там, на гостинних турецьких пляжах, “аніматорами” тепер називають масовиків-вигадьків, покликаних “оживляти” завмерлих від сонця, пива, та перенасичених наїдками відпочиваючих. Дуже схоже, кажуть, на “Джентельмен-шоу”. Не знаємо, не бачили. Але сподіваємося, що, завдяки таким завзятцям, як Коток, за словом “аніматор” все ж таки залишиться і друге значення. Цей молодий чоловік, початківець, примудрився віддати анімації вже десять років свого життя. Манівці анімації сплітаються як павутиння, тому починав Коток, як виявилося, на нездійснених, на превеликий жаль, “Макарончиках” Давида Черкаського. Під цей проект було створено курси аніматорів без лапок, де майбутній режисер і зробив свої перші кроки (без лапок і великих літер) під проводом М. О. Драйцуна. Для Котка головне – любов до анімації. Може, тому він – мінімаліст “за природою малюнку”. Він іде від будови персонажа, поринаючи з ним у “специфічний рух”. Якими песимістичними не були б прогнози щодо анімації, якими скептичними не були б погляди на самого Котка, що виборсується із принципової “немайстерности” своєї мистецької долі, але про себе творчо заявила нібито відсутня середня ланка майже відсутнього процесу “виробництва”. Автор “Ґулі на лобі” – втілює класичний образ заглибленого в анімаційний пошук мрійника, що самою своєю очудненістю щодо “світу сього” грізно обіцяє вирости колись у незаперечного майстра. Поживемо – побачимо… якщо тільки не відколемося від власної тіні.

З фільмом “Одноразова вічність” на фестивалі дебютував режисер анімації на ім’я Михайло Іллєнко. Щоб не миритися з простоєм, знаний режисер вирішив тим часом відзняти короткий ігровий метр і здійснити свій давній задум, який іще багато років тому з’явився у вигляді відхиленої (за леґендою) сценарної заявки, що її пам’ятають аніматори зрілого покоління. Насправді ж існував таки колись “Був собі слоник”, а далі ще декілька реалізованих в анімації сценаріїв, яким тоді, звісно, ніхто не приділив належної уваги. За щедрих радянських часів такі “подробиці” ніхто й не думав зауважувати. Але, як сказав би вічно актуальний наш письменник, “не той тепер Миргород, Хорол-річка не та”. До того ж у планах Іллєнка зйомки повнометражного ігрового фільму з модною нині, хоч і віддавна практикованою кіноварами наявністю анімації. “Одноразова вічність” – проба руки, що має упевнити продюсерів і самого режисера в його спроможності грати в анімацію. Що ж, тепер можна бути певним. Одразу після показу фільму, на фестивалі навіть точилися розмови про те, що не шкода такій роботі віддати і пальму першости, настільки свіжою, невимушеною і по-українському веселою здалася картина. З цього моменту “Зяблики” Лавренишина і всі наступні фільми українських аніматорів здавалися вже не рятувальними шлюпками, а фреґатами і бриґантинами готового до щасливого плавання вкраїнського флоту.

Іллєнко взяв собі до спілки шанованого аніматорами художника Романа Адамовича. Цей зрозумілий хід дав декому підстави для закидів: мовляв, сторонній для анімації режисер не зміг упоратися з художнім матеріалом, не змусив художника попрацювати на повну потугу. Безсторонньому оглядачеві важко про це судити, натомість, хочеться вірити все ж таки режисерові, котрий запевняє, що тут, за обопільної згоди, зміст карбував форму. Аніматорів, як уже було пояснено, нині завше не вистачає, важко було настарчити і цього разу. Цілком невипадково, майбутній аніматор власного фільму Михайло Іллєнко два роки тому виконав дизайн ріжка сторінки для анімаційного числа того ж таки КІNO-КОЛА. Та праця не пропала марно. І навіть потрапила до епізоду “Одноразової вічности”, що, здається, називається “Бермудська народна дума”. Як свідчить сам режисер, не від щасливого колгоспного життя довелося освоїти ЖПЦ (живопис по целулоїду). Кіно є кіно, й Іллєнку, на щастя, вдалося зняти своє, впізнаване, орнаментальне, з мажорними переплетеннями дотепних, суто українських новел, одна з яких, до речі називається “Міжнародна народна дума”. Кращого визначення фільмові годі й шукати. “Одноразова вічність” прошита червоними та чорними нитками народного інтеліґентського любомудрія: тут і сапання нездоланного нашого пирію, і сидіння коло “труби” з проціджуванням через себе багатозначної “трубної” краплі, й український Північний полюс із цівкою самітних слідів та причепленим до нашого прапору ескімосом, і бумеранґ дорогої кожному вкраїнському серцю історії, й іспанський політ стривожених шаленим Дон Кіхотом українських вітряків, і, нарешті, підкорений Євросоюзом полюс Південний… Приємно пізнавати наш поетичний стиль з півслова. Тому приз “1+1”, каналу-мецената, і заспокоює, і обнадіює водночас. Будем жить…

Далі буде



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com