Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

06.10.2003 12:16

Дзеркальні штандарти в руках каліграфів (Українська анімація на “Кроці”-2002/Ч. 2)

Сергій Саржевський, KINO-KOЛО (15)

Відкриттям фестивалю став Олександр Жуков. Це ще один учень Сивоконя (чий же ще?), але вже зі згаданого набору Університету культури (і мистецтв!). На розгляд селекційної комісії він подав 5 робіт, і не зміг би пояснити, чому селекціонерам припала до душі саме вставка до відеогри “Потемніла Скай”/Darkened Skye і серія вставок до відеогри на основі нової продукції торгової марки “M&M’s” – драже “Міні”: “M&M’s ®: Втрачені формули”/The Lost Formulas. Тут уже затхнуло чужовірством, навіть незважаючи на те, що обидві роботи демонструвалися на сеансах категорії “кіно на замовлення”. Справді, сам факт появи на анімаційному обрії такої незвичайної постаті як Жуков дає більше ніж достатньо приводів для того, щоб почало шрамувати питання: чи щире воно там наське, чи тільки наським помазалось? Ті, хто не гребує ринком відеоігор, не могли не помітити, що вставки тривимірної (комп’ютерної) анімації у відеоіграх використовуються все ширше, стають усе якіснішими, усе необхіднішими як прикмета і функція продукції цього чину, прикмета, без якої важко собі уявити якісь новації у цьому бізнесі. Ринок це молодий, не насичений, для серйозних аніматорів практично не займаний. Як свідчить сам автор, у титрах цих, випущених на американський ринок, ігор українським творцям (уся група, крім американських сценариста і продюсера) довелося значитися під псевдонімами: слов’янські назвиська чомусь викликають підозру навіть і в такій безневинній справі. Після виходу вдалого продукту Жуков і компанія завоювали собі право на ім’я. Сам Олександр – жаданий продукт нашого часу, прагматичний і стихійний водночас. Він приїхав давати лиха покірливому для чужинців Києву таким собі відмузичним д’Артан’яном на зеленій чернівецькій шкапі. За молодечими плечима – студія образотворчого мистецтва, музична школа (скрипка) та джазова студія (ударні інструменти). Жуков і далі грає у гурті, ходить на підпільні репетиції (Товарищи, расходимся по одному). Але здоровий утилітаризм і просто своєчасна молодість (предмет заздрощів чергового “загубленого покоління”, що йому доводиться “перти плуга” без поняття , де у того плуга “чорна скринька”) призвели до розробки логотипів, фірмового стилю, поліграфійного дизайну. У другій половині 1990-х де не взявся попит на “людину з комп’ютером”? Придбавши новомодну іграшку власним коштом, Олександр перетворився на бойову одиницю, “шаблю” і “багнет” нового бізнесу. Далі – все як годиться, рекламні ролики, кліпи, принагідна анімаційна робота, досвід роботи з режисерами. Жуков поступово втягнувся до орбіти відомих телеканалів як відеоінженер, режисер оформлення ефіру, дизайнер віртуальних студій. Врешті він опинився на одній з київських анімаційних студій, що цілком невипадково називалася Boston Animation. Там і було зроблено показані в конкурсі “Кроку” роботи. Жуков має досвід звукорежисера й освоєння практично всіх вимірів та шарів комп’ютерного простору (віртуальний простір важливо саме грамотно освоїти). Бракувало лише одного: власне аніматорського ремества. Жуков із властивою йому маневреністю махновської тачанки спершу повчив аніматорів комп’ютерної грамоти, а далі пішов сам вчитися на аніматора, і вже створив першу студентську роботу під невипадковою назвою “Стихія”. Його життя в мистецтві – чудова ілюстрація нових можливостей, що відкриваються піонерам і не цілком даються до рук “комсомольцям” анімації. Сам Жуков вважає 3D лише засобом, засобом моделювання, а саме моделі нібито вадять “метрам” анімації. Комп’ютер пропонує дешеве, швидкісне виробництво, кілометри на спідометрі мультиплікату, метри якого раніше звично намотували на себе життя мистецьке. Олександр Жуков – один із вершників нової доби. Він сам називає комп’ютерний антураж “напівмертвим, сухим” матеріалом, що потребує ключового – оживлення, олюднення, анімації талантом. Наразі доводилося здебільшого працювати “на чужого дядечка”, але це дало можливість виплекати наміри вийти на наступний “Крок” із авторським кіном, не вимученим безсонними ночами позаробочого часу, а виплеканим фінансовою і творчою незалежністю поміркованого авантурника. Що ж, великому Летючому Голландцеві – великий похід. Хтозна, чи зауважать його почервонілі очі безсонних вахтових критики, але корабель точно попливе, з нами чи без нас, на стріч айсберґам, навздогін берегам…

Олександр Бубнов – аніматор без постійної прописки чи то пак реєстрації (це тепер так називається). Народився у Владімірі (відомому тепер анімаційною екранізацією “Муму” під назвою «Дворик безмолвия», яку було там створено місцевим саморобним аніматором на прізвище, звичайно ж, Дєнісєнко; фільм став одним із відкриттів багатого на тріумфи минулого “Кроку”). Потім радянська міґрантська доля запроторила хлопця до Києва. Військове училище, закінчена архітектурна освіта, курси художників-мультиплікаторів при Київській студії науково-популярних фільмів (і тут майстровня Євгена Сивоконя!), згодом покликання, немов той лист до редакції, знову покликало в дорогу. Наслідок – Вищі режисерські курси в Москві й, нарешті, омріяна анімація. Однак обидві авторські картини Бубнова, “Клініка” й “Остання дружина Синьої Бороди”, пов’язані все ж таки з Києвом, ними тепер пишається студія “Борисфен”. “Клініка”, жорстоке кіно про поневіряння тих, кого казенна медицина величає “хворими”, була, як свідчить сам автор, одним із перших “чорних” фільмів тоді ще напівзадушеної рожевими подушками анімації. Поява “Клініки” багато в чому вичерпала тему для українського кіна і, вже безперечно, для самого автора. “Остання дружина Синьої Бороди”4 – фільм, що багатьом здався бездоганним. Блискуча іронія, переосмислення основоположних сюжетів європейської культури, суто малярська довершеність і режисерська вправність – все тоді, 1996 року, змушувало говорити про Бубнова як про надію української анімації. Олександр Бубнов – належить до плеяди, до ґенерації аніматорів, чий шлях у це мистецтво був свідомим і виваженим, а, відтак, тернистим. Сам цей шлях привів його до створення “Синьої Бороди”, кіна, що потягло за собою запрошення на французьку фабрику серіалів.

На нинішньому фестивалеві критичне коло відразу вирішило розпочати свою підривну діяльність із круглого столу з нищівною темою “Анімація нової доби – мистецтво, ремество чи бізнес?” Знаємо ми ці круглі столи, на кожному розі яких, замість лицарів сидять людожери-журналісти, а замість короля Артура царює претенсійна анархія. Виявилося, що в людей-мультиків, цих добрих ґномів і ґвельфів, друзів усіляких дітлахів, накопичилося чимало гіркоти з приводу і мистецтва, і ремества, й ворога та друга на тричі переклятого бізнесу. “Майстри старої школи” заявили про своє лихоліття досить аґресивно, а боронитися від імени “заробітчан” довелося навіть оскароносцю Алєксандру Пєтрову (“Старий і море” за Гемінґвеєм) і Олександру Бубнову. Загальновідоме питання “купатися чи не купатись?” стало таки руба не тільки для Гамлєта Подерв’янського. І головне: у чому купатися, якщо таки купатись? У багні, в пилюці, як горобці, у грошах, у славі? Основна змажка йде з телеканалами, що ніяк не бажають бути чемними та совісними замовниками й прокатниками (не кажемо дистриб’юторами) анімаційного продукту. Не знайшовши спільної мови зі “справжніми” аніматорами, телепродюсери вдаються до тих, хто не гребує випуском “товарів масового попиту”, який часто-густо обертається пропозицією продукції “другої свіжости”, пропозиції, що від неї несамостійний і несамодостатній глядач не може відмовитися. Щоправда, декому вдається клепати і пристойні серіали, а ще дехто спромагається заощаджені на ширпотребі сили кинути на власне таємне кіно, хоч нерідко йдеться про “списування Сковороди” при народному каганцеві.

Олександрові Бубнову на сьогодні вдалося відробити панщину на двох французьких серіалах. На “Крок” він привіз “хоч менш-більш пристойний”, за його власними словами, епізод із “Таліса і тисячі доручень”. Справді, щоб напихатися таким видивом, треба бути не лисим інтелектуалом, а таки модерною дитиною саме цього, і ніякого більше, часу. По приїзді до любого нам усім містечка Парижа, Бубнов створив персонажів для фільму, під котрих вдалося здобути перші живі гроші. А далі почалася фантасмагорія: виявилося, що “авторами” кіна мають бути – чи то за умовчанням, чи то за визначенням – зовсім інші люди. Виявилося, що сценаристи – це фахові компілятори сюжетів, настільки мандрівних, що їх уже давно час посадовити на ланцюг. Виявилося, що режисери – це безправні реґулювальники шаленого трафіку Країни Розваг, в якій нема чого робити Ґнотику з Піноккіо. Виявилося, що навіть продюсери – це зовсім не продюсери, вони так само відрізняються від справжніх вершителів виробництва, як ото в нашій нерухомості маклер від брокера, а той, своєю чергою, від ріелтера. Ось і балуй. По трьох роках такого “кріейтерства” наш герой почав дещо зацьковано озиратися кінським оком “на бесцельно прожитые годы». Нині Бубнов стоїть, як той витязь, на роздоріжжі. Можна залишатися за кордоном, працювати “сторібордистом” чи пак розкадрувальником мультиплікату, чекаючи на запуск чергового паровозика. Олександрові натомість дуже кортить зняти нове власне кіно. Київ чи Москва, чіт чи лишка? Що скажеш, Україно?

“Крок” – не єдиний фестиваль у нашій країні, на якому можна побачити анімацію в конкурсній програмі. Є ще жвава, як Чахлик Невмирущий, “Молодість”. Щороку цей МКФ напинає свої латані вітрила й рипить зачовганим стерном на приколі біля Річкового вокзалу на радість вдячним фанатам і патентованим кіноманам. Ось і минулого року нас водила “Молодість” у шабельний похід. Як велику перемогу святкувала тоді вся проґресивна людність “Світлу особистість” Олега Педана, що взяла гору в категорії “короткометражний фільм”. Педан – студійний аніматор, хоч і молодий, але ще старого гарту. Він уміє жити на “режисерські”, підробляючи аніматором на своїх і чужих картинах (у тому ж таки увінчаному лаврами “Трамваї” Степана Коваля). Фільм “Світла особистість” якістю своєю міг претендувати на будь-які нагороди цього чи будь-якого іншого фестивалю. На превеликий жаль, саме якости журі й не побачило, просто не змогло. Оскільки “Крок” відбувається на кораблі, то він завжди може відбутися небездоганною технічною красою демонстрацій. Але, на лихо, копія “Світлої особистости”, що показувалася на фестивалі була такою, що око західного глядача, котрий ніколи в світі не дивився “Гравісу”, просто “не читало” зображення. А фільм, кажемо, вартий пильної уваги і щасливої фестивальної долі з комерційним гепі-ендом. Педану вдалося знайти свіжий матеріал – електричні лампочки й майстерно вписати його в цікаву історію. Про що та історія? Та про життя ж. Напевно, лише анімація дозволяє в малій формі, в легковажній фактурі віднайти епічний ефект, стократно підсилений свіжістю неманірного сприйняття. Режисерові вдалося переконливо “запустити” життя своїх електричних персонажів, створити їхній власний світ, схожий на людський, але неможливий без корисної електричної дії. Центральний герой, чорний вимикач, залишається не вичерпаним у філософському сенсові, відкритим для розвитку й інтерпретацій. Безсумнівно, справді світлій “Світлій особистості” тепер потрібно допомогти вдома, даючи й фільмові, й авторові ще і ще один шанс.

Перегляд фільму Степана Коваля під завісу конкурсу негайно зарядив усіх переконаністю в тому, що це – фаворит. У цьому плані пощастило українській кінематографії в цілому, але, певною мірою, не поталанило іншим перспективним учасникам з України, що їх, як бачимо, цього разу не бракувало. “Йшов трамвай №9” – кіно, що відразу перетворило всіх без винятку: колеґ-аніматорів, критиків, журналістів, членів журі, – на просто глядачів, що слухняно йдуть у своєму сприйнятті за колією, яку для них проклав Степан Коваль. Коли фільм переглядаєш кілька разів поспіль, дуже помітними стають огріхи та запозичення: починає впадати в око одноманітність виру технічного пластиліну, “нерозжованість” певних сюжетних ходів, “провисання” ритму, не надто переконливий фінал, досить щедре цитування попередніх здобутків кінематографа взагалі й української анімації зокрема. Сам Коваль у приватній розмові наперед зізнався, що нині бачить усе “бурмотіння”, яке наявне в його роботі. Але чи бачить ці хиби глядач? Можна з певністю сказати, що ні. Фільм, аж до щедро виплеканих титрів, зроблено з величезною любов’ю й неабиякою, до того ж зрілою, майстерністю. Режисерові вдалося чисто вкласти сюжет у сюжет, показати кіно в кіні, продемонструвати спостереження за спостереженням. Коваль запрошує нас припасти до вічка камери, яку помічають кумасі в кадрові; вічка снайперської ґвинтівки, що вихоплює одразу кілька планів химерного життя; припасти до вітрового шкла трамваю як до шиби акваріума. Саме це свідоме апелювання до зображальности, до візуалізації, до свідомої кінематографічности, здається, і робить фільм таким виграшним. Наче підтверджуючи таке спостереження, пасажири “Трамваю” під кінець дії починають, ніби славнозвісними тортами, кидатися грудками пластиліну, з якого їх створено. Щойно в картині намічається якийсь карб, творець вправно випручується й тікає від погибелі на якийсь цілком інший рівень. Нарешті “Трамвай” – дуже українська й дуже аніматорська анімація, невіддільна від контексту, якого можна й не знати, але неможливо не відчувати.

Не так давно Степана Коваля бачили в холі Дому Кіна, де він на коліні писав заяву на вступ до Спілки кінематографістів України. Важко собі уявити причини, через які спілчани могли б відмовитися від побратимства з першим в історії українського кіна володарем Ґран-прі справжнього міжнародного кінофестивалю. Припливна хвиля ніжно колише нашого героя. Тепер і продатися можна – переможців не судять. Своєю перемогою Степан уповні віддячив батьківщині за вкладені в нього народні кошти. А все ж хочеться вірити, що славний наддніпрянець залишиться з нами – починаємо потроху звикати до перемог.

Анімація – мистецтво всього життя, мистецтво, своєю тендітністю й високою вправністю схоже на загадкову каліграфію. Цього літа наші полки повертаються додому з перемогою, високо піднято дзеркальні штандарти – їх видно здалеку, в них видко все, що діється на білому світі анімації. Хвацько звучить бравурна мелодія. Чи й завтра нам доведеться слухати наступальні марші? А це вже від кожного зокрема залежить. Як той казав, буде хліб – буде й пісня.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com