Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.10.2003 15:28

Рівняння на Китай

Олексій Радинський, "Дзеркало тижня"

Колись над китайським кіно сміялися: перегляди фільмів братніх соціалістичних країн були неодмінним елементом радянського культурного абсурду. Але історія обернула все найнесподіванішим чином. Позбувшись комуністичного маразму, Україна (та й весь колишній Союз) перетворилася на глибоку провінцію, в тому числі й кінематографічну. В той час як Китай, що не відмовився від ідеї світлого майбутнього, швидко став одним зі світових лідерів не лише в економіці, але і в кіно. І хоча недавня фестивальна мода на Китай вщухає, 22—23 вересня в Будинку кіно на честь 54-ї річниці утворення КНР відбулися Дні кіно Китаю.

На відкритті, де урочисто підносилася українсько-китайська дружба, пролунав заклик «рівнятися на Китай» у плані підтримки кінематографу. Чужого досвіду, звичайно, цуратися не треба, але в цій риториці звучить прагнення повернутися до радянської системи кіновиробництва. Так, китайська держава піклується про кіно, там, як і в усій китайській економіці, синтезовано відкриті ринкові стосунки з державним планом. Але чи можливо це в Україні? Економіка в нас хоча й варварська, але ринкова. Не дивно, що сформованим радянською системою кінематографістам мріється про стабільну роботу під грифом «на замовлення Мінкульту».

Китайська ситуація в кіно чимось нагадує нашу часів відлиги, от тільки «закручувати гайки» там ніхто не збирається. Режисерам дали обмежену, але свободу. При бажанні в кожному непересічному фільмі можна знайти «контрреволюційні» натяки. Держава не душить свої таланти — і фільми Ана Лі, Чжана Імоу, Чена Кайге та інших привозять до Китаю «ведмедів» та «оскарів». В Китаї віднайдено щасливий баланс між державним контролем та авторською свободою.

Звичайно, ідеологічне кіно в Китаї знімається, але виглядає воно досить екзотично. На Днях кіно Китаю таким фільмом виявився «Гуаші: лікування по-китайськи». Ця сімейно-судова мелодрама (між іншим, суто американський жанр) розповідає про нелегку долю, що спіткає китайських еміґрантів у США, навіть якщо їм вдається втілити свою «американську мрію». Щойно головний герой стрічки, талановитий комп’ютерний дизайнер Сюй Датун, одержує широке визнання в Америці, до нього починає прискіпуватися знавісніле вороже суспільство. Нахабна організація захисту дітей підозрює його в жорстокому ставленні до сина, розпочинає судовий процес та ледь не руйнує сім’ю Сюй Датуна. А причиною усіх негараздів було лише екзотичне китайське лікування «гуаші», застосоване до малої дитини та сприйняте вузькочолими американцями як садизм. Іззовні цей фільм — про складнощі міжнаціонального порозуміння, необхідність так званого культурного діалогу. Але в ньому закладено потужний антиамериканський посил, аж до прихованого заклику «повернутися до Пекіна» з того дикого буржуазного світу. Проте якщо це агітка, то агітка часів політкоректності: фільм знято в Америці, основний закид американцям — їхнє нерозуміння китайської культури. Оптимістичний фінал, де два закадрові голоси перекладають китайські слова англійською мовою, лише оголює фальш сучасного полікультуралізму: фільм, що закликає до політкоректності, сам є глибоко антиамериканським.

До речі, про китайців, працевлаштованих в Америці. Режисер Ан Лі зробив карколомну кар’єру від психологічного кіно на кшталт «Розум та почуття» з Еммою Томпсон до ґодзіллоподібного коміксу «Галк», що недавно йшов у нашому прокаті. Посередині цього трагічного шляху стоїть оскароносний «Тигр пантрує, дракон чатує» (2000), також показаний у Будинку кіно. Ця казочка в стилі кунг-фу зафільмована без жодної краплини пролитої крові, відсутність насильства компенсовано приголомшливим порушенням законів гравітації. Під час двобоїв персонажі пересуваються повітрям незгірш, ніж на землі. Блокбастер, побудований на екзотичних мотивах китайського фольклору, став хітом далеко за межами Китаю.

Послаблення китайської цензури призвело не тільки до визнання Китаю як кінематографічної держави. Воно неуникно оголило проблеми китайської людини. З фільму «Один подих» стало зрозуміло, що бар’єри між Заходом та Китаєм насправді давно подолано: китайці так само страждають від екзистенційної безвиході та марноти людських стосунків. Історія сімейної зради та метушіння головного героя від одної жінки до іншої повторює схеми європейського кіно, що вже давно набили оскомину своїми інтимами та порнографічними зв’язками. Все це укупі з модним «доґмівським» зображенням залишає відчуття дежа вю, в цьому разі не дуже приємне.

Лише один фільм із чотирьох можна було назвати стовідсотково китайським — «Мої батьки» Чжана Імоу (1999). Фільм без жодної драми, майже безконфліктний, але по самі вінця сповнений духом китайської автентики. Сюжет можна викласти однією фразою: син після смерті тата повертається до рідного села та згадує історію кохання своїх батьків. Проте, як і має бути з кожним гарним фільмом, синопсис нічого не говорить про суть. Вона — в минущості давньої, традиційної китайської культури, що існує тепер тільки у вигляді спогадів головного героя. Історія кохання батьків у фільмі яскрава, соковита і ошатна — на противагу теперішній китайській дійсності, показаній в чорно-білих тонах.

...А поки наші студії простоюють, вже й до них дісталися всюдусущі китайці. Список китайських фільмів, знятих на українській землі, може поповнитися продовженням блокбастера «Герой» знаменитого Чжана Імоу. Отже, якщо й рівнятися на Китай, то тільки в одному: держава має нарешті звернути увагу на кіно.

“Дзеркало тижня”, № 38 , 4 – 10 жовтня 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com