Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.10.2003 19:33

Криниці для спраглих(київські кіноклуби на порозі відродження)

Олексій Радинський, "Дзеркало тижня"

Відомо, що в кожній кінематографічній країні прокат фільмів складається із двох галузей: комерційної, масової, мейнстримової та некомерційної, мистецької, альтернативної. В нашій державі жоден із цих напрямів не задовольняє глядацьких потреб. Особливо це стосується некомерційного кіно. Фільми українських режисерів (а комерційного кіно у нас не знімають) просто ніде показувати. Цілком природно, що за таких умов в Україні пожвавлюється кіноклубний рух. Але з повноцінним кінопрокатом він має мало спільного. В Європі кіноклуби існують як структурована й упорядкована мережа, що займається прокатом так званого арт-хаусного кіно. Координує цю діяльність Міжнародна федерація кіноклубів (FICC — Federation internationale des cine-clubs), членом якої формально є Україна. Вітчизняна кіноклубна справа має досить давню традицію. Щоправда, вона істотно відрізняється від західної і не дуже благородного походження.

Історія кіноклубів в СРСР сягає 1920-х років, коли більшовики почали утворювати кіноклуби в селах, на заводах та фабриках. Тоді це була форма ідеологічної пропаганди для найнижчих верств населення. Звісно ж, кіноклубна культура тоді була повністю заідеологізована. Ідеологія, але з протилежним знаком, містилася і в другій хвилі популярності кіноклубів, яка закономірно припала на часи відлиги. Відтоді кіноклуби набули ролі інтелектуальних та художніх центрів, стали осередками якщо не дисидентської, то вільнодумної культури. Закономірно, що кіноклуби серйозно активізувалися в часи перебудови. Одним із провісників нової культурної доби в Києві став кіноклуб «Діалог», що показував такі стрічки, про які кияни раніше могли говорити тільки пошепки. З середовища «Діалогу» в кінематографічний світ вийшли Андрій Халпахчі, що згодом став директором фестивалю «Молодість», та Алік Шпилюк, заступник головного редактора часопису «КINO-КОЛО».

90-ті роки принесли з собою навалу піратського відео. За інформаційним масштабом, поширення цього носія не можна було порівняти із традиційною кіноплівкою. Дістати на відео можна було практично все, і кіномани намагалися надолужити одразу всю історію світового кіно, значна частина якої раніше була недоступною. Але, окрім низької технічної якості, відео принесло з собою певне соціальне відчуження, дезінтеграцію кіноманських спільнот. Тепер не треба було тулитися по незручних переглядових залах — власники відеомагнітофонів дивилися кіно в домашньому комфорті. В цілому поступове згортання національної кіногалузі ледь не зупинило весь київський кінопроцес. Та все ж прагнення кінематографічного спілкування не полишало любителів кіно.

1994 року засновано кіноклуб Києво-Могилянської академії. Спочатку він був адресований студентській молоді, але завдяки вдалому розміщенню в одному з осередків київського інтелектуального життя став популярним і в кінематографічних колах. Протягом останнього року кіноклуб активно розширює межі діяльності. Директор кіноклубу Ольга Брюховецька намагається демонструвати всі нові вітчизняні фільми, адже інших можливостей пробитися до глядача в них майже немає. Крім того, регулярно влаштовуються зустрічі з кінематографістами. Протягом останнього року кіноклуб НаУКМА відвідали Олесь Санін, Сергій Маслобойщиков, Євген Сивокінь, Ролан Сергієнко та інші. В розпорядженні кіноклубу є два зали на території Могилянки, один на 50, другий на 500 місць, перегляди відбуваються 4—5 разів на тиждень. Крім того, кіноклуб, який весь цей час фактично функціонував як відеосалон, скоро може виправдати свою формальну назву — планується перехід на кінопроекційну техніку. Наразі йде підготовка до проведення деяких показів цьогорічного фестивалю «Молодість» у залах кіноклубу НаУКМА. Ще одна грань діяльності кіноклубу — освітня: тут відбуваються покази для слухачів університетських курсів з кінематографа. «У нашого покоління бажання дивитися гарні фільми просто не зреалізоване, — каже директор кіноклубу НаУКМА Ольга Брюховецька, — Завдання кіноклубу — виховати культурне покоління глядачів, які б розуміли, що кіно — це не просто розвага».

В ситуації, коли широкий прокат українських фільмів в Україні неможливий, режисери дедалі частіше звертаються до кіноклубних форм показу, близьких до тусовочних «переглядів для своїх». Цю тенденцію засвідчив заснований 2002 року кіноклуб KINO-КОЛО. Тут також робиться ставка на вітчизняного виробника. «Кіноклуб KINO-KOЛО постав із потреби знайомити зацікавлене середовище із, сказати б, позапрокатним українським і почасти світовим кінематографом. Передусім, звісно, — з українським, — каже головний редактор часопису KINO-КОЛО Володимир Войтенко. — Ідеться про кіно студентське, короткометражне, документальне, анімаційне, що його годі знайти для перегляду в кінотеатральній мережі, у відеомережі, на DVD, зрештою, на ТБ». Місцем проведення кіноклубу спочатку була книгарня-кав’ярня «Бабуїн», затим — «Арт-клуб 44». Неформальне спілкування з авторами демонстрованих фільмів закладено в концепцію кіноклубу, тож атмосфера кав’ярні виявилась найбільш придатною для нього. Аудиторія кіноклубу KINO-КОЛО коливається від 30 до 100 осіб і переважно складається з представників мистецького середовища. Покази здійснюються у відеопроекції, проте це дозволяє підтримувати дух творчого спілкування навіть під час перегляду стрічок.

Власне, єдиний київський кіноклуб, котрий на сьогодні відповідає формальним вимогам до такого закладу, тобто демонструє фільми на кіноплівці, — це кіноклуб «Ракурс», що міститься в кінотеатрі ім. Чапаєва. «Ракурс» — один із найстаріших київських кіноклубів, заснований у 1977 році та відроджений 2003 року зусиллями давнього ентузіаста Михайла Баталіна. Репертуар кіноклубу спрямований на втамування глядацького голоду щодо непопсового кіно, але кінокопії видатних фільмів у Києві знайти важко — архівів украй обмаль. Тож доводиться вдовольнятися фільмами, що йшли у радянському прокаті, та поодинокими зразками кінокласики. Проте «Ракурс» ставить високу планку технічної якості показів, спонукаючи інші кіноклуби переходити на кінопроекційну техніку.

Які ж перспективи має кіноклубний рух в умовах стагнації українського кінопроцесу? «З постанням нормального кінопрокату нинішня кіноклубна політика має природно зійти нанівець, — вважає Володимир Войтенко. — Та це не означає відмирання кіноклубної практики в перспективі. Навпаки, тоді б вона мала набрати адекватніших форм. Себто кіноклуби не тужилися б підміняти собою актуальний кінопрокат, а звертали б головну увагу на класичне, архівне та, загально кажучи, позапрокатне кіно. Власне, так чи так, створювали б альтернативний «кінопрокат» у тому вигляді, як це традиційно практикують європейські кіноклуби».

Отже, сякий-такий комерційний прокат у нас вже народився, а кіноклуби й досі існують ізольовано один від одного та від решти кінематографічного світу. Природно, що об’єднувати їх мала б Федерація кіноклубів України, яка стала членом FICC у 1991 році (найпершою з країн колишнього СРСР). Але на сьогодні голова Федерації кіноклубів України Валерій Циферов не може точно відповісти, скільки кіноклубів є її членами, — відомо, що їх близько десятка, але не всі зареєстровані клуби реально функціонують. Тож поки що установа займається поширенням українського кіно в Європі. Завдяки ФКУ наше кіно побачили на фестивалях у Коттбусі (Німеччина), Лаґові (Польща), налагоджується співпраця з іншими кінофестивалями. Видається, що Федерація кіноклубів України ще не встигла зреагувати на активізацію кіноклубного життя в Києві й неготова до формування альтернативного прокату в Україні. Але «альтернативна дистрибуція мистецького кіно поміж кордонами» заявлена як головна мета FICC. По всій Європі існують мережі обмеженого кінопрокату (як-от мережа Kommunales Kino в Німеччині), що складаються з десятків кіноклубів, координованих FICC, і демонструють приречене на неприбутковість кіно. Українські кіноклуби звикли виконувати роль вузької творчої тусовки, мистецького або ідеологічного підпілля. Аби зберегти свою культурницьку роль, кіноклуби змушені подолати цю стадію й перейти до рівня альтернативної прокатної мережі. І тоді прокат українських фільмів не обмежуватиметься прем’єрою в Будинку кіно.

“Дзеркало тижня”, № 39 , 11 – 17 жовтня 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com