Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.10.2003 13:37

Штормове попередження: куди тече свідомість людства?(на фестивалі „Крок”)

Сергій Тримбач, "Дзеркало тижня"

«Людині холодно, але вона не йде. Стоїть перед обличчям вічності й споглядає, як із неба падають сни», — ці слова раптом вимовилися самі, без найменшого спонукання. Дивно було, звичайно, повторювати формули з каталожної анотації до фільму, але надто вже схожі вони були на вірші. Не казна-які, але от, заримувалися... Мабуть, тому, що фільм вірменського режисера Наїри Мурадян «Старі боги» відгукнувся в душі старими печалями й улюбленими, параджановського звучання, нотами (вірші та колаж). Чи тому, що стояв я того моменту на палубі теплохода й дивився на густу вечірню синь неба, на свинцево-червону лінію обрію, за який виливалося денне тепло. Найзагадковіший, містичний час доби — зміна декорацій, викреслювання нічної архітектури хмар, дерев, будинків і вулиць, куди мимоволі вбудовуються і людські душі. Чи не так і у великій історії: то пітьма, то нове сходження світила, новий підйом душевних сил...

Мабуть, таке найчастіше спадало на думку при перегляді конкурсної (та й позаконкурсної теж) програми фестивалю анімаційних фільмів «КРОК». Що відбувається з людством і його свідомістю нині? Анімація, думаю, навряд чи не найпрезентативніший матеріал для отримання відповіді на таке запитання. Адже тут майже немає технологічних обмежувачів у висловлюванні своїх думок і почуттів — малюй, ліпи, ляльки повертай, як заманеться. А тепер ще і комп’ютер у помічниках — то й тим паче все доступно.

Втім, корисність технічних нововведень не завжди настільки очевидна. У невеличкому фільмі 24-річної фінки Гелі Елліс «Місто одноруких» усі персонажі спочатку дуже щасливі. Нестача другої руки надмірно компенсується колективістськими методами організації життя — тут об’єднуються, щоб не пропасти поодинці. Та раптом — ось вам винахід, друга робоча кінцівка. І все, пропало щастя... Фільм зроблений на комп’ютері, і його образність, його філософія гранично прозорі: розвиток цивілізації робить людське життя зручнішим, проте й нещасливішим; що менше випробувань фізичного, природного порядку, то більше морального, духовного. І кого звинувачувати, як не саму людину?

У ляльковому «Інстинкті» естонця Рао Хейдметса в комедійному ключі переказується історія створення світу. Бог зайнятий винятково творчістю, і все виходить легко й цікаво — такий Моцарт у всесвітньому масштабі. А от у сатани справи гірші за ті самі амбіції: вірус Сальєрі, схоже, виник ще за тих часів. Та ось нарешті виходить щось, підозріло схоже на жіночо-людські тілеса. З невеличкими вадами, щоправда, які Бог і усуває, винятково з розуміння гуманітарної допомоги лжетворцю. Недовго радів: новостворене вийшло на диво сварливим, і ніяк не підпорядковувалося логіці існування. Щоб позбутися постійного скиглення і дискомфорту, Творець конструює ще один організм, чоловічої статі. І тут ситуація остаточно виходить з-під контролю. Сатана гине в метушні, що виникла, а Господь залишає Землю, де править відтепер Інстинкт, який регулярно затьмарює розум.

Здається, автори більшості «кроківських» фільмів солідарні в тому, що розум займає дуже скромне місце в людському житті. Так схильні думати й естонці, чия школа анімації вже кілька десятиріч вселяє почуття поважного трепету (цього разу, на жаль, дещо зіпсованого утрудненістю сприйняття і недорікуватістю; чи не тому, що перестаралися в прагненні висловлювати неясне, потаємне чимось адекватним, тобто каламутною, недорікуватою лінгвою?). В «Одіссеї гудзика» Маті Кютта, скажімо, де відважна героїня залишає петельку в пошуках примарної свободи. А чого там шукати, якщо ти — гудзик, які вже тут острови та яка свобода? Цю приземлену думку автор втілює в неспівмірний заявленій тезі тривалий сюрпляс, чомусь побоюючись чіткого набігання на значеннєвий, концептуальний фініш.

А от молоденька англійка Шеллі Уейн надто проартикулювала думку про всесилля тотального бажання поневолити ближнього свого, особливо в тих випадках, коли ця істота належить до улюблених і жаданих. Центральний ляльковий персонаж дуже виразний — із своїми довжелезними ексцентричними вусами та постійною турботою про улюблену пташку, яка живе в клітці. Щойно трапляється якийсь катаклізм і пташка виростає до небачених розмірів, вона відповідає тією самою палкою люб’язністю, споруджуючи гніздечко-клітку для коханого чоловіка. От так воно й чергується: дай лишень схопити палець (у картині саме за допомогою відрізаного кінчика пальця все й відбувається), і тебе вхоплять всього.

Український режисер Євген Сивокінь для свого «Компромікса» обрав інший матеріал — щось сипуче, рухливе, що змінюється на очах. У результаті вийшов текст так само важкозрозумілий, складно фіксований за змістом, як і збігання піску крізь пальці. Взаємопроникнення і взаємовідторгнення білої і темної стихій — ну немає тут жодної раціональної обумовленості, прорахованості. Примиримося з цим чи бунтуватимемо, наполягатимемо на своєму?

Взаємопроникнення та шалене відторгнення різнозарядних стихій — і у фільмі «Про раків» абсолютного переможця фестивалю, за версією великого журі, росіянина Валєнтіна Ольшванґа. Тут мальовничий мазок, тотальна вібрація всього екранного полотна, у глибині якого клекочуть неземні міфічні пристрасті. В основі — фольклорна легенда про те, як Змій покохав просту дівчину й домігся взаємності. Усе було б гаразд, та мати тієї дівчини не примирилася з такою зневагою до простого і зрозумілого плину буття й штрикнула Змія гострим мечем, винісши йому смертельний вирок. Тут немов відчутний поєдинок двох типів свідомості: простої, наївно-реалістичної, і складної, спроможної побачити багатогранність і людини, і того космічного середовища, у якому вона живе.

В «Ехограмі» узбецького режисера Сєрґєя Алібекова — пластилінові трансформації людського світу та його еволюції. Зовнішнє та внутрішнє сплетені нерозривно: руйнується щось усередині — гине й зовні. Хоча вибудовано не надто вигадливо й драматургічно. Практично те саме можна сказати й про українську картину «Курява» Валерія Козаренка: образний світ тут надто вже примхливий. Такий собі потік свідомості, що ллється з екрана... Фільм зроблений людиною безумовно талановитою, за умов певної творчої ізоляції — вдома, на комп’ютері, поза звичним кінематографічним середовищем. Якесь нове явище, коли в титрах ми бачимо прізвище однієї людини, яка і швець, і жнець, і на дуду грець. Це вона й лише вона, подібна до поета, який сів до столу записати рядки, які спали на думку.

У кулуарах фестивалю найчастіше обговорювалася тема драматургічної неспроможності багатьох фільмів, де головним є художник. Так, у деяких стрічках надто очевидною була недорікуватість, незнання мови анімації. Людина ще як слід не навчилася розмовляти, а намагається розповісти нам про речі дуже й дуже складні. Щодо цього краще за інших, мабуть, виглядали французи. Приміром, Жером Бульб (Boulbes — чи, бува, не нащадок Тараса Бульби?) у «Смерті Тау» створив дуже виразну композицію: гине щось важливе, відчутне, а навколо неповторна і настільки знайома нам по життю метушня дрібного й по суті незначного. У «Біотопі» Мервана Шабана взагалі простежується чітка драматургічна конструкція — драма загострених почуттів, драма розставання. Ну й повнометражне «Побачення в Бельвілі» француза Сільвена Шоме, фільм, який багато хто по праву вважає головною подією анімаційного сезону. Цікава фабула з викраденнями та погонями, і водночас — ажурна робота художників, відтворення такого хронотопу ХХ століття — у стилі архітектури міст, одягу, мислення та поведінки. Саме так, мабуть, — це картина про стилістику минулого століття, а може, і двох століть: стільки алюзій і ілюзій проблискує на екрані...

«КРОК» — фестиваль плаваючий, і в цьому своя, особлива філософія. Проста мудрість, що говорить про те, що все тече й все змінюється, відчувається тут як ніде. Невимушене сусідство класика Юрія Норштейна та яких-небудь юних дів на палубі, жива струмлива вода та сміттєва драговина затонів, фільми неоковирні й фільми, які іскряться живою природною думкою... Московський кінознавець Алєксєй Орлов у фестивальній газеті «Посткроктум» оголосив про те, що нинішній час зрушень і переломів характеризується сплеском особливої естетики, пов’язаної з життям духу: «це некласична розповідь, чудеса, містика, дива, алогізм, асоціативний монтаж, потік свідомості, ірраціоналізм, панування невербальних структур і «правопівкульних» персонажів, які мукають, а не розмовляють, для яких вигук важливіший за слова, пауза — за діалог, мовчання важливіше за текст. Саме такі персонажі замість пояснення своїх учинків роблять незрозумілі жести; їхня поведінка не йде від голови і тому безтямно, спонтанно, імпульсивно, лабільно, миттєво змінюється разом із зміною обставин».

І що тут заперечиш? Світ перекинувся і тече в інший бік. Вітри змінили свій напрям, загрозливо загули у вітрилах. Часом штормить, і на всіх нас нападає морська хвороба. «Кроківці» пережили цей стан у натурі, під час справжнього шторму. І лежачи долілиць у своїй каюті, я думав про безпорадність людини посеред хвиль. Чи не віддатися владі вітрів, нехай рулюють, — старим космічним богам видніше, куди жене наш човен? Та не така людина. Навіть звиваючись у конвульсіях, вона прагнутиме заглянути за обрій, намагаючись хоч трохи та виправити наш шлях по-своєму...

“Дзеркало тижня”, № 40, 18 – 24 жовтня 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com