Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

27.10.2003 13:03

БЕЗСМЕРТНІВічний студент як вічний жид

Олександр Виноградов

Конкурсна програма студентських фільмів 33 Міжнародного кінофестивалю «Молодість» одночасно навіває сумні думки і породжує оптимізм – клімат різко континентальний. Від творінь молодих людей, що вони невідомі за межами катедри режисури, проймає вогнем і морозом.

Завдяки (або всупереч – наміри організаторів автору цих нотаток невідомі) наполегливій роботі селекційної комісії фестивалю, програма студентського фільму дає об'ємне враження про стан розумів і наявність талантів у середовищі нової ґенерації кінематографістів. Однозначно можна сказати, що тенденції, які вдається відстежити (у тому випадку, коли можна про них вести мову, а не мати на увазі їхню умовну наявність) у київській програмі, напевно, мають місце й на інших фестивалях. Інша річ, що деякі фільми українського походження важко уявити собі в конкурсові інших міжнародних фестивалів, які дбають про свою репутацію.

При ознайомленні з програмою фільмів, що вони зняті студентами такого своєрідного віртуального вузу, складається цілком об'єктивна картина, що повторює диспозицію в так званому «дорослому» кіні. Відразу видко, де режисерів з малих років готують до жорсткої конкурентної боротьби не тільки за гроші глядачів, але і за гроші продюсерів – це, звичайно ж, США. З першого кадру можна вирахувати географію талантів, що вони вміють стисло й упевнено загнати історію до формату короткого метра, в якій є місце психологізмові на рівні сценарію і його адекватному втіленню силами акторського складу. Ці фільми відрізняє рівна, якщо не сказати – впевнена інтонація, режисерська стриманість і потенціал. Це Європа. Причому не тільки її західна частина, але і центральні та східні території Старого Світу. З яких, своєю чергою, можна виділити окремим рядком – вони того заслуговують – кінематографії Чехії і Польщі.

Чим далі на схід – тим далі від готовости до ринку, від уміння виразно розповісти історію, виставити світло і зробити мізансцену. Все більше наполеонівських комплексів, бажання самовиразитися, яке прямо пропорційно кінематографічній культурі, рівно як і професійним здібностям.

Родові травми соціалізму, що він виховав своїх підлеглих у традиціях патерналізму і сервільности, видко у фільмах українських авторів неозброєним оком. З одного боку – повне забуття інтересів глядацької авдиторії і надія на «правильну» тему, з іншого – бажання вислужитися перед замовником будь-якого ранґу – від державного бюджету до нічного клубу.

В «Мамі» Максима Мехеди (Україна) ми спостерігаємо за людьми, які копирсаються в утробі метрополітену, а вибравшись назовні, стають дітьми в дошкільній установі. Чи це уподібнення людей сперматозоїдам, чи ще щось – залишається здогадуватися. Тільки анотація рятує – виявилося, що фільм про підкидьків, що були знайдені в метрі.

«Viva vita, або Лікар Рижик» (Олена Бойко, Україна) – публіцистика на зародковому рівні, причому на матеріалі, що він уже відпрацьований у пресі та на телебаченні, і в телевізійній стилістиці до того ж знятий. Патос газетної замітки жодним чином не кореспондується з експресією чорно-білих кадрів, в які вкарбувалися коні – природу не обдуриш.

У «Стінах і дверях» Романа Бондарчука (Україна) образи a la Тарковський не комутуються із саундтреком, абсолютно чужорідним за походженням і іншої спрямованости. Але на такому тлі відносно непогано виглядають «Видовища» (Віталій Потрух, Україна) – сюжет вміло закільцьовано, але і в десяти хвилинах є що вирізати і про що краще забути.

Словацький фільм «Моє перше побачення»/Dnes mam prve randevu (Борис Шима) – продовження традицій «чеської школи» (як називали кіно Чехословаччини за часів єдиної держави і на шкоду одній з її складових частин): тут живий актор перебуває в оточенні речей, що їм надало життя мистецтво анімації, й, треба сказати, він програє їм в органічності й вигадці. З того ж кореня зійшов паросток мальованої анімації «Портрет»/Podobizna (Люсі Шимкова, Чехія), що він знятий за мотивами гоголівського оповідання. Абсурдистський гумор, але з ухилом у добру іронію, а не в жорсткий сарказм. Якраз останнього вистачає в «Механіці»/Mechanika (Давід Сукуп, Чехія). Перед нашими очима постає світ чистогану в усій своїй красі – за все потрібно платити. Людина чоловічої статі потрапляє в залежність від побутових приладів у міській квартирі, що вона повністю оснащена сантехнікою і кухонним обладнанням. Тільки встигай кидати монети до пащ ненажерливих механізмів, все життя зводиться до заробляння грошей, до здійснення не якихось захмарних мрій, а елементарних людських потреб. До них належить і планове щовечірнє еротичне заняття за участи людини жіночої статі. На щастя для героя, цього разу витрати бере на себе його прекрасна половина. «ЕЛФільм»/ELFilm (Якуб Зоммер, Чехія) – спроба надати приватному життю, що воно явно бідне на події, глибинного значення і загальної закономірности – такий собі колаж із застосуванням різних технік кіна й відео; сімейний альбом, який можна (і потрібно) розглядати у вузькому колі, що виносить “подію” за рамці критичного до себе ставлення.

Очевидно, що студенти, які вчаться кінорежисурі, замислюються про майбутнє – не всім з них припадає знімати ігрові фільми в повному метрі, збирати повні зали і колекціонувати фестивальні призи. Зрозуміло, що більшість з них працюватиме на телебаченні й у рекламі. Але щоб так заздалегідь готувати себе в посередники між продавцем і покупцем – треба володіти певною мужністю, оголошуючи про це зі студентської лави, як це зробила Марія Халпахчі в «Хто захистить жінку» (Росія – Україна).

Схожими думками про стабільний заробіток переймається і автор «Кадрилі» Єкатєрина Молочная (Росія) – теж відео, такий самий примітивний products placement, те саме нехтування сценарними можливостями, та сама режисерська розтелепуватість.

Як на іншій планеті побуваєш, коли подивишся чудовий зразок «дивного, химерного кіна» – «Тобі самотньо?»/Ate You Feeling Lonely? (Розано Ґарсія-Монтеро, США) – фрік, що працює санітаром в трупарні, бавиться тим, що телефонує овдовілим жінкам перш, ніж вони дізнаються про загибель свого чоловіка, щоби призначити романтичне побачення. Оптика, в якій ведеться розповідь, поєднує як оповідання від першої особи, так і авторський коментар. Різко, цинічно, ритмічно і яскраво – заявка на повний метр. Драматургійний потенціал фільму значно вищий за те, що ввібрали в себе 14 хвилин.

Зовнішня схожість, як у однояйцевих близнят, відрізняє польського «Контролера»/Kontroler (Петер Войт) і німецьку «Службу»/Dienst (Йоганес Александр Фрейданк). Парабола про долю маленької людини, що вона, мов собака Павлова, заслужила на пам'ятник від імени авторів класичної прози. Тільки, якщо в «Контролері» біографія головного героя легко прочитується з площини екрана й місце дії (за всієї алегорійности) насичене побутовими подробицями в традиціях літератури фізіологійної школи, то «Служба» принципово розташована поміж часом і простором. Хоча режисер і не приховує своєї знущальної інтонації щодо норм політкоректности. Які, своєю чергою, є знущанням над здоровим глуздом – на жаль, не кожному на службі видають пістолет.

Важко очікувати на готовість самостійно мислити і пропонувати ориґінальні драматургійні ходи, якщо режисер робить фільм під лад своєму наставникові («М'ясо», Слава Росс, Росія, ВДІК, майстерня В. Хотиненка). Добра справа – прагнути сподобатися, але щоб так враховувати смаки одного-єдиного глядача, потрібен особливий талант – і він є. Анімація Єлізавети Скворцової «Зачекай, будь ласка» (Росія) – тут влучне потрапляння до закадрового тексту, що його читає голос дитини, персонажі, виконані в манері Марка Шагала, і несподівано сильно поданий чорний колір – колір смерти. Мультикультурний світ у викладі культурного режисера перестає сприйматися як хаос і анархія – гармонією відчуттів і збігом бажань відрізняється «Суп з черепахи»/Turtle Soup (Вук Стівен Гео, США). Рівновага сценарію і режисури, повна відсутність претензій до всесвіту: ось – він, світ, а ось – він і я, ми – співіснуємо.

Слов'янський світ у стані війни, скалки від якої розлітаються по світу: якщо в «(Ро) Зкручуванні»/(A) Torzija (Стефан Арсеньєвич, Словенія) позначена початкова точка маршруту (учасники хору, які прямують з оточеного Сараєва до Франції, своїми професійно поставленими голосами заглушають розриви бомб, щоб допомогти корові вийти зі стану шоку і отелитися), то «Казковий принц»/Maerchenprinz (Якоб Моріц Ерва, Німеччина) показує кінцевий пункт (еміґрантка з колишньої Юґославії, прибиральниця в громадському туалеті, стає жертвою ґвалтівника).

Схоже, це різні професії – знімати короткий метр і повноцінне ігрове кіно. І як тоді визначити, чи готова людина до роботи у великому кіні – якщо у неї не вистачає дихання на спринтерську дистанцію, чи здолає вона формат повнометражного фільму? Не кожний режисер справляється з необхідністю укластися до формату двох частин: в арґентинському фільмові «Співак та автор»/Cantautor (Емільяно Ромеро) є цікава зав'язка, але згодом дія зупиняється, а спроба змінити наративний фокус обертається повторами.

Бувають випадки, коли будь-який хронометраж – уже багато. Немає слів, залишилося одне зображення: одного поля ягоди «Наречена вітру»/Die Windsbraut (Зігмар Варнеке, Німеччина) і «Сезон у пеклі» (Євген Тимохін, Україна). Важко висновувати з таких робіт про рівень володіння професією, тому що автори передбачливо обирають мову алегорії, що робить неможливим висловлювати догани на їхню адресу на загальновживаній мові з уживанням логічних конструкцій.

Що роблять інші їхні перевесники? Наприклад, знімають гірку історію дорослішання – хто з гумором, хто з ліризмом, хто з іронією. На дріжджах юнацьких мук плоти зійшов не один фільм. Цілковите влучення до хронометражу, теми і форми викладу – «Джон Лі та я»/John Lee and Me (Максиміліан Ерленвайн, Німеччина) – без патосу і надриву, не волаючи до вищого розуму, а звертаючись до власного досвіду, розказаний приватний випадок розставання з дитинством. В ізраїльській стрічці “Щасливої дороги”/Bon Voyage (Софі Артю) йдеться про те саме, але в іншій тональності і з залученням інших драматургійних засобів. У румунській «Історії блоку Ц»/Poveste la scara C (Крістіан Немеску) схожа за духом історія не тільки відрізняється сюжетно, але й пропонує простежити паралельну лінію, яка римується з центральною лінією, – образ молодого хлопця, що він не може знайти в собі сміливість познайомитися з дівчиною, проектується на непрості взаємини його батьків.

Анімація деколи сприймається як сфера втілення візуальних фантазій, а драматургійна зв'язність вважається чимось зайвим, тим, чим можна знехтувати, – таке враження від «Лелеки»/Der Storch (Клаус Моршгойзер, Німеччина) і «Біжи, кролику, біжи»/Bezi, zeko, bezi (Павле Вукович, Сербія та Чорногорія). В ігровому кіні не менше апологетів стилістичної чистоти: чорно-біла картинка «Сестринської любови»/Schwesternliebe (Яніна Дахсе, Німеччина) хрустить, немов накрохмалена, різка графічність розпорює міщанський затишок і буржуазні ритуали, знаходячи густий гній побутової ненависти.

Але, на щастя, є фільми, що виступають не просто заявкою, екзерсисом, пробою голосу, а кіном – зрілим за змістом і адекватним за формою. Це витриманий в оцеті реалістичної школи шведського зразка «Віктор та брати»/Viktor och hans broder (Мартін Клінґберґ) – сім'я, в якій є три сини, зображена як психосоціальний зріз чоловічого співтовариства. Тут історія, що вона розказана від імени молодшого сина, сприймається і як випадок з життя, так і на рівні алегорії. Іще одна розповідь від першої особи – «Таким і залишайся»/Einfach so bleiben (Свен Таддікен, Німеччина) – дівчина в нестямному стані краде авто, щоб завантажити до його баґажника тіло свого коханого хлопця. Кожний автомобіль, який її обганяє, має баґажник, кожний – має свій скелет у шафі. Музичність фільму в його недомовленості, в його ритмові, в нерві – кіногенійність у чистому вигляді.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com