Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.11.2002 18:30

Стюардеса і "Пустота"

Катєріна Кладо

Всі, хто подивився нове кіно “Небо. Літак. Дівчина”, будуть порівнювати цей римейк з ориґіналом. Всі римейки на це напрошуються. У мене, напевно, не вийде зробити це на відповідному рівні. Подробиці фільму “Ще раз про кохання” Ґєорґія Натансона пам’ятаю поганенько як для кінознавця. Хоча ридала, коли його показували по телеку в дитинстві, ридма (нікому ще не зізнавалася, а тепер – на весь наклад). Пам’ятаю враження від Татьяни Дороніної, чи в цьому фільмові, чи в “Трьох тополях на Плющисі”. Приголомшливе! Які були жінки, га?! Вони вособлювали найбільш невловне, несамовито привабливе, саму Вічну Жіночність. “Нерадянська” якась страшна краса поєднувалася в Дороніної з нашою-пренашою російською душевністю. Чи не про це писав Карл Ґустав Юнґ: “Відома до самого споду й чужа, як природа, ніжна в своєму переповнюваному коханні і жорстока як доля, сповнена радости, невгамовна дарувальниця життя, мати всіх, хто тужить, і темні, безмовні ворота, які зачиняються за померлими”? Архетипова наповненість образів Дороніної очевидна. Це не просто красуня – це всепоглинаюче лоно. Її вологе підшіптування впереміш із схлипами позбавлено будь-якого раціо. Мова її – музика незалежно від змісту. Так могла б розмовляти красуня-телиця Іо, віддаючися Зевсу. Недивно, що поруч з нею будь-який чоловік Зевсом, тобто богом, себе і почував. Чисте позасвідоме, покірне й безпомічне захоплює чоловіка без залишку. Поки здогадається він що до чого – вже в тенетах і прощавай психоаналіз! Подивитися лишень на незграбність героїні Дороніної у “Трьох тополях...”, на її наївність і на те, як персонаж Єфрємова не може встояти перед цією її нерозважністю і непристосованістю до “чоловічого” світу великого міста. Її невинність чарівна, а жіноча повноцінність – поза конкуренцією. Кожним поглядом, подихом героїня Дороніної і в фільмові Натансона віддає себе всю герою Лазарєва. Це капітуляція, яка насправді є цілковитою перемогою, незалежно від того, чи розумний чи глупий герой. Чоловіче єство чинити спротив такому не може за визначенням. Перед ним одночасно Мати та Здобич, що невміло тікає. Він вражений.

Втім, ці психоаналітичні штудії так само очевидні, як так само й нічого не пояснюють у картині Натансона. Зовсім як у житті. Хіба що, закохавшись у явну Аніма-проекцію й кусаючи ночами холостяцьку подушку, психологу легше пережити свою пристрасть тому, що він знає її архетиповий виворіт?

І правильний, якісний, душевний і красивий фільм Натансона зберігає свій зміст “про любов” і до цих пір. Особливо за нашого, постмодерністського, виразно безгеройного часу. Мене, критика, ось уже з десяток років вивертає від практично всіх спроб покоління “молодше сорока” робити кіно, причому незалежно від того, чи жанровим зарубіжним моделям вони намагаються наслідувати, чи щось “авторське” видають. Можна врізати дуба, тільки з нудьги дивлячись на всіх цих Охлобистіних, Хванів, Харатьянів, Мурзенків і Шейнів. Якби не Панфілов з Муратовою, взагалі б російське ігрове кіно дивитися не стала. Дрібнота одна тому що! Коли нема нічого в людей за душею, то й зробити вони нічого не можуть, ні казку талановито розповісти, ні потаємною думкою поділитися. Вибачте за різкість, накипіло! До того ж майже всі довкола сумирно споглядають на наш потворний кінопотік, роблячи вигляд, що це кіно взагалі варте розмови й аналізу! Тож мій злосливий писк можна й не помічати. Будь ласка!

Брала я якось інтерв’ю в Юрія Арабова. А він і каже: котиться, мовляв, людство спадною лінією. Які раніш колоси були: Ґете, Мікельанджело! А зараз? І, каже, взагалі-то законно все це. Раніш он динозаври Землею бігали. А тепер що? Жаби! Я, образившись за маленьких, обурилась: а жаби що, хіба гірші? – Не гірші, – каже мені титан думки і майстер слова. – Не гірші, Катєріно Ніколаївно. Дрібніші!

Ну, не треба про режисерів-сценаристів, що вони наганяють сум та есхатологійні настрої. Узяти акторську школу. Де актори молоді? Де актриси з ознаками особистости на нарум’яненому личку? Кого ми можемо згадати бо? Діну Корзун і Чулпан Ахматову? І все? Де наші жінки? Де їхня людська й особистісна повноцінність, яку б вони на нас з екрана випромінювали? От і вийшло, що одна-однісінька у нас цікава жінка утворилася з покоління тридцятирічних, коли якраз уже пора все що треба на екран виносити. Те, чого в наших старлеток удень з каганцем не відшукаєш. І жінка ця Рєната Літвінова. До цих пір вона викликає різку ненависть чи таке ж різке шанування. Талановитий літератор і творець власного жорстко вибудуваного іміджу. Як тільки вона з’явилася, всі погляди тільки на неї. Хоч є і красивіші панянки. Та й імідж, яким так заведено захоплюватися в нашій кінематографічній, що йде не від спадкової аристократії, громадськості, програмово міщанський. Імітація гічкоківських білявок у нашому провінційному стилі. Плюс усі ці Рєнатіни пришіптування, вся ця ламка пластика, як у людини винятково скутої і закомплексованої, хоч і свідомо. Не на будь-який смак, одне слово. Але – особистість! І вже якщо приховує щось за своєю маскою, то будьте певні – їй є що приховувати!

Сама ж красуня-сценаристка, здається, добре розуміє, що до чого. На всі заставки знімається у режисера позачасової моці Кіри Маратової. І демонструє чіткі ностальгійні смаки в своїй авторській документальній стрічці “Нема смерти для мене”, повертаючи погляди до підстаркуватих етуалей вітчизняного кіна. За кожною з них – біографія! Свій погляд на життя, своя мудрість, своє жіноче щастя-нещастя й шалена енерґетика. Те саме, що зараз – ні слуху, ні прослуху! Розпитуючи харизматичних дам про життя, Рєната виявила себе гарним інтерв’юером. Їй вдалося витягнути з актрис, кожна з котрих, поза сумнівом, дала протягом життя велику кількість інтерв’ю, не затерті слова, незаяложені думки. Це важко. Дуже. Лише розумна і щиро зацікавлена співрозмовниця здатна на таке. Помітно, що Літвіновій цікава загадка цих потужних жінок, тому розмова й виходить. Одне тільки не варте. В кінці картини, коли всі дами отримали слово, Рєната видає своє резюме сказаному. І виглядає воно, на жаль, надуманим і вимученим, притягнутим за вуха до пульсування життя, що звучать у найбільш неглибоких і кокетливих висловлюваннях “зірок” минулого. В такому собі, знаєте, московському поверховому дусі! Й безнадійно при цьому програє сама Рєната. От якби кіно було про її перевесниць, тоді б все було на своєму місці. А так, після Мордюкової видавати щось про безсмертя на екрановому полотні, якісь пласкі метафори... Одне слово, незручно вийшло.

Що поробиш, зіткнення матеріалів обов’язково викликає порівняння. І ось, зараз перед глядачами нова, смілива, до речі, спроба наразитися на порівняння з героями минулих днів. Зробити римейк улюбленого фільму глядачів “Ще раз про кохання”, знятого в такі креативні, пассіонарні шістдесяті, що рясніли Особистостями (а точніш, у знаковому шістдесят восьмому), вимагає, мені здається, певної мужности. Але Рєната взялася, правда, у співавторстві з режисером Вєрою Сторожєвою. Спостерігаючи за цим фільмом, загалом, розумієш, що знятий він, у кращому разі, в тісному жіночому співробітництві, так багато там самодостатньої Рєнати. Що, гадаю, не добре й не погано. Просто це так. Харизма там, і решта. А ось відсутність вибору відчувається в тому, що Рєната сама грає головну роль у фільмові за своїм сценарієм у спродюсованій нею ж картині. А й правда, хоч жартома, хоч серйозно, подумайте: де знайти героїню? Таку, щоб “Ще раз про кохання” розповіла? І щоб демонструвала хоч шматочок жіночої повноцінности, за якою так стужавів вітчизняний кіноекран. Нема нікого! Чи, може, я не знаю, вибачте за невідання. Загалом, от вам головна героїня – Рєната. За відсутности вибору, проте за наявности любови і смерти. Перша її поява на екрані не дивує, а навпаки, відповідає очікуванням публіки. Літвінова з’являється у цілковитій відповідності з власним публічним іміджем, тільки утрируючи його вкрай. Трохи “довбанута” стюардеса виникає в барі аеропорту. Ламана пластика демонструє, з одного боку, недосконалість красуні, а з іншого – зразу ж маркірує її невкоріненість у фізичному світі. Вона навіть замовлення не може зробити “по-людському”, здивовано примовляючи по кілька разів “салат, чай”. Сомнамбулічний характер її поведінки цілком тішить публіку на перегляді. Сміх у залі. Ну, звичайно, Рєната, персонаж світського збіговиська, грає чергову божевільну. Веселиться, одне слово. Теж мені, Вуді Аллена знайшли. Хоча доводиться визнати, попервах Літвінова дійсно здається черговим штучним персонажем , котрий відповідає очікуванням глядачів. Її завжди звинувачували у штучності. І тут почалося з того ж. Стюардеса Лара незграбно залицяється до молодого чоловіка. Вони знайомляться. Ґєорґій, так звуть хлопця, ще не знає, що він потрапив до великої Пастки. Безпомічність, незграбність не може не викликати в такого типу чоловіків, до якого належить Ґєорґій, живу реакцію самця на незграбну й привабливу самицю. Кожен психолог знає, для чого жінці високі обцаси. Аби виглядати чарівно нестійкою, демонструвати нездатність утекти й зникнути. Молоді люди знайомляться. Перше побачення. Вони їдуть нічною Москвою на авті Ґєорґія. І тут Пастка виявляє себе в усій красі. Хлопцеві не подобається надто високий голосок дівчини. І вона тут-таки, сумирно, без сучасного феміністичного патосу переходить на контральто. Ось вона – всемогутня покірність! Ось – порожнеча, яка очікує, щоб її заповнили! Поруч з такою дамою будь-який чахлик відчує себе Лицарем і Мачо. І фах стюардеси лише підтверджує чоловіка кинутися до обіймів такого типу жінки. Стюардеса – це щось, створене лише для того, аби вдовольняти пасажира, одночасно відповідаючи його уявленням про типологійну красу. В медсестер і стюардес завжди закохуються. Бо відповідають вони ще такій обов’язковій властивості, як Надійність. “Надёжные, как весь воздушный флот”, дівчата провокують чоловіка на проекції звичного материнського комплексу, а до нього часто схильні якраз такі втілення мужности, як Ґєорґій у виконанні Дмітрія Орлова. За тим стоїть звична для хлопчика дитяча травма, котрий усвідомлює, що красива, ніжна Мама належить зовсім не йому, а всьому іншому світові чи навіть зовсім татові. Ця несумисна зрада переживається несвідомо у “сприятливих” ситуаціях. Але на екранові випадок не з таких. Ґєорґій розповідає про свою матір – вона від горя звела себе до могили. “Втекла”, як він це називає. Такий чоловік майже неминуче “западе” на покірну надійність жінки. Ось вона – Мама, що вона не втече.

А історія кохання тим часом продовжується. Грубий чоловік і ефемерна, але самовіддана навіжена все міцніше заплутуються в тенетах захоплення. Лара, до речі, з кожним кадром фільму йде все далі від ґротескового й смішного образу. Рєната все більш і більш надихається, її попервах мультяшний персонаж набуває плоти і крови, погляд, що ковзає, звільняє місце прямому погляду в камеру, дівчина-видіння заграла по-серйозному. Вона страждає в розлуці й схвильовано чекає на побачення. Вона здійснює звичайний любовний подвиг, коли летить назустріч коханому до якоїсь гидкої тмутаракані, де, змучена, ріже собі руку, не витримуючи душевного болю від того, що коханий до неї не приїжджає. Вона КОХАЄ. Контрастує з нею героїня другого плану, також стюардеса, Мишка (дуже гарна акторська робота Інґи Стрєлкової-Оболдіної), з її користю і цинізмом, що викликає жалість. Дуже точно помічений і виконаний типаж. А от Рєнаті Літвіновій вдається зіграти кохання. Як і належить, зворушливо й беззахисно. А вже коли вона на великому плані співає стару радянську пісеньку про те, що “ждать любовь нє нада, явітся нєжданна”, дівчата в залі схлипують у хустинки. І правильно роблять. Тому що з’явилася така рідкість на вітчизняному екрані – справжня, ніжна й палка любовна історія. Де все, нарешті, насправді. Де “працюють” і очі героїні, і невипадкові деталі. Де нема порожніх кадрів, а все діє на сюжет про справжнє кохання, що закручується спіраллю.

Одне “але”. Об’єкт Лариної пристрасти протягом усієї картини так само мужній і так само нецікавий. У нього якось так майже зовсім відсутні особисті риси (не рахуючи зчитуваних психоаналітичних). Що ж, порівнюватимемо молодого актора з Алєксандром Лазарєвим, шістдесят восьмого року видання? Й дивуватимемося тому, як актори того покоління вміли бути значними й цікавими на екрані, навіть якщо грали не Леонардо да Вінчі? Чи, краще, сприйматимемо такого героя як навмисно заявленого? Адже, за всієї чарівности й несподіваности, Літвіновій також до Татьяни Дороніної далеко-далеко. Але якщо прийняти правила гри, то такий герой цілком вписується в споконвічний сюжет. Назвемо його “стюардеса й "Пустота"”.(Відсил до роману В. Пєлєвіна "Чапаєв і Пустота" - Ред.). Інфантильна, хоч і добра, нестямна Лара викликає думку про відсутність у пам’яті дівчини справжнього чоловічого образу. Батька, тобто. Таке часто буває з дівчатами з неповних сімей. Від цього – хвороблива чутливість, чуйність героїні. І бажання спроектувати всю себе на певний, цілком достойний, об’єкт. Дівчина такого типу просто не знає, як “це”, тобто справжній чоловік, повинен виглядати. Ситуація нагадує каченя, яке щойно вилупилося з яйця, коли воно готове сприйняти за матір істоту будь-яку на вигляд, що потрапить йому на очі.

Любови й ніжности в героїні – ваґон, але витрачає їх вона в "Пустоту"/Порожнечу. Герой її роману пересічний, нечуйний, невитончений. І вона усвідомлює це, коли м’яко, випромінюючи безумовну й безмежну любов, дорікає йому в холодності. Сама ж вона, витончена, повітряна, нетутешня красуня, для неї світова скорбота – не порожні слова. Але потрапила вона до своєї пастки. Споконвічна історія жінки, котра самовіддано кинулася в любов до невиразного героя й, взагалі бо, знає йому ціну, але від цього анітрохи не менш зазнає зльотів, падіння, радости й страждання пристрасти. Парубкові в цьому випадку також, до речі, можна поспівчувати. Він зовсім не знає, що з цією жінкою робити! Вона – така закохана, така на все готова, бажає виконувати будь-яку вказівку чоловіка. А він бо якраз нічого не вказує! “Дійде” до нього тільки ближче до фіналу, коли він, нарешті, цій жінці, що ідеально кохає його, дурня, освідчиться. В цьому він виявить бажання бути не картинним холодним Мачо, а справжнім чоловіком. Він скаже, що хоче заробляти гроші для неї. Це не жарти, між іншим. Це крок від демонстративної інфантильности до дорослішання, до турботи, до відповідальности. За це панночки, між іншим, багатих люблять, а не за гроші, як багато хто думає. За те, що свою жінку годують і тим самим охороняють.

Але Лара полетить у свій останній рейс. І не повернеться звідти. І залишиться лише порожнеча блакитного неба. Стюардеса все-таки пішла до справжньої “буддійської” "Пустоти"/Порожнечі. Цікаве кіно. Гіркий і достойний фінал. Глядачі ридають. Чому? Тому що кіно про любов цілком непогано й грамотно зроблено. І коли зникне емоційний слід, можна раціонально сказати, що плакати нема через що. Уявити чарівну Стюардесу жінкою "Пустоти"/Порожнечі було б значно сумніше.


«Экран и сцена», № 37, 2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com