Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

10.11.2003 12:14

“М” як Морріконе(75 років Енніо Морріконе)

Ігор Левенштейн, KINO-KOЛО (19)

Сьогодні, 10 листопада, виповнюється 75 років Енніо Морріконе – людині, яку зараз немає потреби представляти українській публіці. Бо, мабуть, тільки сліпий не бачив картин з його музикою (а їхня кількість сягає вже за 450), та тільки глухий тих мелодій не чув. Отже – шануймо великого Маестро!

Трубач біля воріт зорі. Почнемо з протоколу. Енніо Морріконе – корінний римлянин. У Вічному місті він народився 1928 року та прожив усе життя, лише іноді виїжджаючи до країн, де працював або отримував численні нагороди. Що взагалі ми, ледачі та недопитливі, знаємо про найкращого кінокомпозитора в світі? Хіба що найпросунутіші інтелектуали пригадають його навчання в римській музичній консерваторії Санта-Чечілія відразу в п’яти класах – труба, композиція, аранжування, дириґування та хорові співи. Та ще роки праці на італійському радіо та в компанії RСА, коли талановитий аранжувальник попрацював із Маріо Ланца, Четом Бейкером і “Бітлз”. Ну, звичайно, дехто чув, що в школі Енніо Морріконе навчався в одному класі з Серджо Леоне – звідти бере джерела один із найяскравіших кінотандемів режисера і композитора. Але все це загалом. А конкретніше?

Власне, в житті Морріконе було зовсім небагато цікавих подій. Не Гемінґвей, не Ерол Флінн. Його життя – це його робота, його музика, нагороди за неї. Та ще сім’я. Отже: синьйор Морріконе – з крови й кости музикант. Його батько Маріо був трубачем. Енніо – найстарший з дітей Маріо та Лібери Морріконе. Після нього ще народилися сестри Адріана, Марія та Франка, та після Адріани – єдиний брат Альдо. Мабуть, життєвий вибір зробив за свого первістка батько, бо вже в 10 років малий Енніо почав вчитися грати на трубі в консерваторії Санта-Чечілія (педагог – Умберто Семпроні). Шановні, ви уявляєте, що таке труба в 10 років? Мідна дудка з трьома клапанами, що зусиллями губ та легень музиканта витворює найскладніші та найкрасивіші мелодії – майже як спів. Чи бачили колись, як напинаються вени на шиї трубача, як скрапує слина зі спеціальної трубочки? Це дуже важка праця, синьйори. Та через шість років юнак разом із батьком грав ув ансамблеві Альберто Фламіні в римському готелі “Медітерранео” перед американськими вояками-переможцями. Того часу він уже навчався гармонії та композиції, а за два роки (1946) написав свій перший твір – композицію для вокалу та фортепіана “Ранок” (Il Mattino).

З 1947 року Енніо пише музику для театру, а з 1950 працює аранжувальником на радіо. Свій останній диплом (з композиції) отримує 1954-го. За рік служить в армії, а ще за рік одружується з дівчиною на ім’я Марія Травіа. З 1957 по 1966 роки в щасливого подружжя народилося четверо дітей: Марко, Алессандра, Андреа та Джованні.

Отже, в п’ятдесятих Морріконе плідно працює як аранжувальник чужої музики, а також творець власної (переважно – серйозні симфонійні твори для інструментальних ансамблів та оркестру). 1961 року він дебютує в кіні – пише музику для фільму “Федерал” (Il Federale) режисера Лучано Сальче (Luciano Salce). Етапним стає для композитора рік 1964, коли його однокласник Серджо Леоне (Sergio Leone) вигадує жанр спаґетті-вестерна, збирається ставити картину “За жменю долярів”/A Fistful of Dollars під псевдом Боб Робертсон (бо треба ж дати італійській публіці фірмовий продукт – на кшталт “Made in USA”) та запрошує написати музику синьйора Морріконе, який заради “фірмовости” прибирає псевдо Дан Савіо. Це був геніальний кадровий хід. Поза власне кінематографічними чеснотами фільм вразив глядачів незвичайною, дуже чуттєвою та своєрідною музикою – із застосуванням багатьох тоді екзотичних інструментів і засобів. Успіх було розвинено в наступних фільмах Леоне – “За кілька зайвих долярів”/For a Few Dollars More (1965) та “Добрий, поганий, злий”/The Good, The Bad and The Ugly (1966). Та вже на той час Морріконе як визнаний професіонал співпрацює з такими майстрами італійського кіна, як П’єр-Паоло Пазоліні, Бернардо Бертолуччі, Джілло Понтекорво, Еліо Петрі. 1967 року він входить до журі Каннського кінофестивалю. А наступного року припиняє аранжувальну діяльність заради кінематографа, та пише музику для 20 картин (серед яких, наприклад, “Якось на Дикому Заході”/Once Upon a Time in the West – чи не найяскравіший в історії світового кіна приклад органічного поєднання образу та музики, що невіддільні одне від одного).

Перелік навіть найвдаліших робіт Енніо Морріконе та найвидатніших режисерів світового кіна, з якими він працював, забрав би забагато місця. Мабуть, простіше було б назвати тих, хто ніколи не звертався до його послуг. Все ж таки додамо до вже згаданих італійських майстрів ще і їх знаних співвітчизників Джуліано Монтальдо, Мауро Болоньїні, Даміано Даміані, Джузеппе Торнаторе; відомих французів – Анрі Вернея, Жоржа Лотнера, Жака Дере; американців – Брайяна де Пальму, Теренса Маліка, Романа Полянського, Роланда Йоффе, Баррі Левінсона, Клінта Іствуда та багатьох інших.

Що йому за це було? Майже, все, що є у світовому кіні, за винятком “Оскара”, на який роботи Морріконе п’ять разів номінувалися, але ж віддати нагороду європейцеві? Якби була номінація “За кращу неангломовну музику”, тоді він безперечно мав би шанс. А так треба ще почекати, коли у шановних янкі прокинеться сумління, і вони присудять Енніо Морріконе приз за внесок до світового кінематографа. Та хай це буде проблема “Оскара”, бо наш герой втішається Почесним “Леопардом” МКФ у Локарно (1989), Почесним “Золотим левом” за видатний внесок до кіномистецтва Венеційського кінофестивалю (1995), премією за життєві досягнення Європейської Кіноакадемії (1999) та декількох локальних організацій; а також – трьома “Золотими глобусами” плюс чотирма номінаціями, п’ятьма нагородами Британської Академії кіна й телебачення, вісьмома “Срібними стрічками” Італійського синдикату кіножурналістів та ще численними призами, преміями та почесними званнями, як також докторською мантією Ґьотеборзького університету та почесним громадянством міст Арпіно та Фермо, де народилися його батьки.

Залишається додати, що синьйор Морріконе, навіть зосередившися на кіні передовсім як на джерелі заробітку, ніколи не забував своєї класичної освіти та не припиняв створювати оркестрової та камерної музики, експериментувати в аванґардних напрямках, брати участь у музичному житті Італії (зокрема, як провідний член Асоціації “Нуова Консонанца”).

А тепер трохи лірики. Звичайно, щоб дати фаховий аналіз та компетентну оцінку творчості Енніо Морріконе, треба бути музикознавцем. Але, що важливіше для пересічного кіноглядача, це своєрідність, неповторність його музики. Музики, яку можна впізнати, навіть якщо не бачив титрів. Я б по-аматорському розділив кіномузику Морріконе на три основні групи. Це ориґінальні виразні фірмові мелодії (переважно з небагатьох нот), це психоделійні композиції, що створюють певну атмосферу, та це такі собі тематичні music scores, зроблені із тем відповідного стилю та колориту, з використанням, якщо потрібно, чужої музики (пригадаймо хоча б Yesterday як символ 1960-х у “Якось в Америці”). Композитору притаманне надзвичайне почуття місця, часу та психологійної атмосфери. Він може з однаковим блиском створити чудову мелодію або звукову картину, що буде геніально аранжована та максимально спрацює на те, щоб вразити глядача, підкреслити режисерську думку, додати привабливости акторам. З безлічі прикладів наведемо “Якось на Дикому Заході”, ”Страх над містом” та, звичайно ж, “Професіонала”.

Виявилося, що треба було дочекатися саме “Професіонала”, щоб ім’я та творчість Енніо Морріконе дістали визнання на радянському просторі. Та, швидше за все, численні використання його мелодій для теле- та радіопрограм здійснювалися без будь-якого належного шанування автора тих геніальних тем. Символ радянської слави Морріконе – це повсюдне звучання “Chi Mai” (головної теми з “Професіоналу”) у виконанні Лондонського симфонійного оркестру.

Зрозуміло, що створювати такі теми в індустрійних масштабах неможливо. Тож, не дорікатимемо майстрові за самоповторення та тиражування власних знахідок. Це його стиль та його право. А от коли чуєш пісню Анжеліки Варум з рефреном з “Людини з гармонікою”, або гіт Алсу, в якому пригадується тема “Сицилійського клану”, це викликає зовсім інші почуття.

Король і я. Моя особиста зустріч з творчістю Морріконе відбулася набагато раніше за ідентифікацію автора чудової музики. Бо пісня “Божевільне серце”/Il Cuore Mato, написана під псевдонімом Дан Савіо, була дуже популярною серед радянської молоді, і я частенько чув її ще юним піонером. А потім були фільм “Справа громадянина поза підозрою” в Запорізькому кіноклубі “Восхождение” і виразна мелодія, що запам’яталася краще, ніж ім’я композитора.

1978 року Запоріжжям став гуляти подвійний альбом французького виробництва “Енніо Морріконе: музика з кінофільмів”. Пам’ятаю, як ми з насолодою багато разів слухали його, вже в магнітному записові, та дивувались мелодіям з невідомих картин, назви яких тоді нічого нам не промовляли. Але музика була дуже красномовною, і перед очима ніби поставали ковбої, що скачуть прерією, або злодії, що йдуть на справу вечірніми паризькими вулицями. На конверті альбому банда грабіжників з американського Заходу переслідувала потяг. Це було цікаво, екзотично й неймовірно далеко від нашого життя. Побачити ці фільми годі було й мріяти…

Мрії були скромніші. Півтора року служби в Радянській Армії (після інституту) я мріяв про хліб із маслом до кожної страви та про те, щоб прийти до радіорубки машинобудівного інституту та попросити головного звукорежисера Шуру Горбатова поставити бобіну з музикою Морріконе. Ці досить реальні мрії здійснилися. Хліб із маслом встиг набриднути ще раніш ніж Шура простягнув довгу руку до полиці із безліччю бобін і витягнув звідти заповітну. І залунала головна тема з “Якось на Дикому Заході” (але тоді ще просто невідома чудова музика).

За десять років потому “свежий ветер перемен” навіяв до нас багато нових реалій. З поміж них – феномен відео та піратські копії кінострічок, що їх демонстрували поза державним кінопрокатом. Через міркування політичні та правові (бо компартія ще животіла) кіносеанси влаштовувалися під виглядом лекцій, що супроводжувались демонстраційним матеріалом. Така собі лекція хвилин на десять-п’ятнадцять в стилі “Товариші, не вірте нічому з того, що побачите на екрані”, а потім скромненька ілюстрація – години на півтори-дві. Для мене це були золоті часи, бо саме я і проводив ті лекції, як досвідчений та балакливий кіноклубник. Нагода подивитися цікаві фільми поєднувала корисне (тобто – заробіток) з приємним.

Січневим вечором 1990 року я приїхав до Дому культури феросплавного заводу, де мав виступити з лекцією перед фільмом “Професіонал”. Картини я ще не бачив, але щоб розповісти про Бельмондо це зовсім не було обов’язково. Тим паче, що працювати треба було два сеанси, тож нагода подивитися кіно була. Відбарабанивши слово про Жан-Поля “чудового”, я перш за все зайшов до бухгалтерії, щоб закрити фінансове питання. Отримавши гроші (один бойовий виліт – червонець радянських карбованців), повернувся до зали. Це була саме та мить, коли Жослен повертається з Африки до Парижа. Отже – уявіть: відчиняю двері до темної зали, на екрані натовп на вокзалі, з якого камера наближає героя Бельмондо, і – музика, та сама геніальна “Chi Mai”, ще нечувана, ще не розтиражована безліччю телепередач, ще не заяложена і не набридла. Вперше, без попередження, просто поміж очей! Шок, катарсис, майже оргазм. Наступна лекція вже була не про Бельмондо, вона починалася словами: “Відтоді, як пішов з життя Ніно Рота, кінокомпозитором номер один у світі є Енніо Морріконе” (а про нього вже було написано в кіноенциклопедії, та й фільмів із його музикою вже переглянув я чимало).

Перша річ, яку я купив, коли вперше потрапив за кордон (червень 1992, Кельн, Німеччина), була, звичайно ж, авдіокасета “Ennio Morricone. Film Hits”.

А в лютому 1993 року язик (саме італійська мова) довів мене до Риму. Пощастило взяти участь у конґресі Транснаціональної радикальної партії (була така партія італійського походження, яку уславило членство в ній славнозвісної порнозірки Чиччоліни), бо вивчав італійську мову та через кіноклубні контакти був знайомий з московськими активістами-радикалами. Власне, більшість пострадянських делеґатів манкірувала роботою конґресу, бо проблеми Тибету та леґалізації наркотиків куди менш цікавили їх, аніж дешеві товари з ринку Порта Портезе. Я ж, роздобувши (до речі, від Артема Троїцького) телефон маестра Морріконе, щодня надзвонював йому, прагнучи зустрічі. О, мені було що пред’явити кумирові крім емоцій! Адже зі мною були стаття під назвою “Имя в титрах”, надрукована в рубриці “Киновидеомагазин” газети “Запорізька Січ” (де я тоді працював редактором відділу культури), та відеокасета із записом програми “Эннио Морриконе – Бог киномузыки”, зробленою мною для запорізького телеканалу “Хортиця”. Хіба цього було недостатньо, щоб претендувати на авдієнцію? Мені пощастило: маестро на той час перебував у Римі, а не в Голлівуді. Але, коли після триденного спілкування із секретарем, я нарешті отримав можливість поговорити з Самим, Фортуна відвернулася від мене. Маестро люб’язно погодився зустрітися з підозрілим українським фаном, але не раніш ніж у суботу – має справи, пише геніальну музику. А мені в четвер уже треба було повертатися до Москви. Намагання переконати майстра, що шансу знов опинитися в Римі в мене може не бути ніколи, успіху не мали. В суботу – будь ласка, раніше – ні. У розпачі я перейшов з італійської на більш знайому мені англійську і довго волав, як ми в Україні любимо його музику і зичимо йому щастя та надхнення. “Thank You”, – досить сухо відповів Маестро, і це прозвучало майже як “Fuck You”. Відтак мені залишилось втішатися самим фактом розмови та можливістю дарувати добрим знайомим ксерокопію своєї статті з написом: “В феврале 1993 года в Риме Маэстро лично послал меня на х… по телефону”.

Тож, залишається молитися Богові, щоб дарував композиторові довгих років життя, а мені – нагоду все ж зустріти його на цьому світі. А не на небі, де, безумовно, в райських кущах янголи грають щось з написаного Енніо Морріконе.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com